Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Модератор: Global Moderators

Яррі Одл
Member
Member
 
Повідомлень: 95
З нами з:
22 жовтня 2015 16:42

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення Яррі Одл » 29 червня 2017 12:38

Пропоную інформативну та водночас емоційну цитату по темі з допису Семена Шевчука (Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької Землі. Інформаційний портал «Збруч». 10.09.2013 https://zbruc.eu/node/12629). По інших таборах в наведеній статті теж є відомості.

Варшавська газета “Роботнік” число 339 з дня 16-го жовтня 1919 року в своїй статті “Обози єнцув” розказує слідуюче: “Відносини, які панують у таборах для полонених у Модліні, Бересті Литовськім, переймають жахом. Табір для полонених у Бересті Литовськім — це ганьба для польської держави. Умови в “Берестейських Букшопах”, або в форті Берґа можуть довести до розпачу глядача. У Букшопі приміщено українців. Це давні табори і російські хліви та бараки, збудовані німцями, в деяких немає навіть прич або дощок, тільки долівка — це приміщення бранців. Про солому немає мови, — долівку полонені вистелюють бадиллям або бодяччям. Вікон нема, навіть одвірки понищені. Ці умовини в злуці з голодуванням, якого розміри більшали із-за крадежу військових функціонарів, витворили з табору полонених прямо табір трупів. Два місяці тому з табору, що числив біля 6.000 полонених, виносили кожного дня 50 до 100 трупів. Розпаношилася тоді дезинтерія, яка вбивала виголоджених. В одному місці при епідемічному шпиталі трупи лежали біля три тижні непохоронені, що аж щурі їх обгризали. Померших хоронять так мілко, що тіла вистають із землі. Так, як тепер виглядають українські бранці в таборах, можна собі уявити тільки смерть. Деякі і говорити не можуть. Не ходять їсти, бо ті вже не ворохнуться до смерти, такі безсилі. Коли всі виходять з табору по їжу і стають рядом — справжній похід смерти. Голодні і померзлі. їдять чорні ягоди з дикого бозу, навіть траву. Вибирають нестравлені зерна з кінських відпадків і печуть їх з лушпинками. Ледве йдуть, коли на приказ мусять іти; коли оправдуються, що годі їм скоріше йти, дістають кольбами. А б’ють жовняри здорово, бо що ж із нього, коли він і так не поживе. Деколи просить такий: “Вбий, паночку, остогидло голодувати”. Від ударів кількох умерли, заслабли були й не видержали. Познаньчик плютоновий постійно ходить із палкою, б’є, де попаде, тут трапить у голову, там в очі, — кільком навіть повибивав очі. З розпачу кілька скочили в Буг, де потонули, кілька підрізали собі горло, — страшне. Були там комісії з польського сойму, мала наступити поправа відносин. Час, щоб засуд і кара за ці злочини не обмежилася на словах, час це лихо передати прилюдному осудові”. (Войнаренко, До нової Полтави, стор. 239).
 

Яррі Одл
Member
Member
 
Повідомлень: 95
З нами з:
22 жовтня 2015 16:42

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення Яррі Одл » 17 липня 2017 11:48

Наведене визначення "табори смерті" дано в спогадах Е. Драґінди (Спомини буковинця усусуса. Е. Драґінда. Дітройт, 1979).
 

Яррі Одл
Member
Member
 
Повідомлень: 95
З нами з:
22 жовтня 2015 16:42

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення Яррі Одл » 12 лютого 2018 11:43

«Немало гуцулів — вояків УГА померло в таборах для військовополонених. Зокрема, у Бугшопі поблизу Бреста Литовського влітку 1919 р. померли Василь Атаманчук із с. Микитинці, Танасій Вардзарук із Космача, Василь Гаврилюк із Косова, Іван Глодов’як з Білоберезки, Степан Годованець з Ямної, Микола Ґодзіцький з Ферескулі, Дмитро Довганюк з Тюдова, Іван Потяк із Жєб’єго, Іван Слиско з Рибна, Василь Тимків з Надвірної, Ілля Томашевський з Микуличина, Микола Томащук з Горішнього Ясенова, Микола Форгач з Жєб’єго» (П. Сіреджук. Гуцули в боях за Українську державу в 1918-1921 рр. Галичина. 2013, ч. 22-23, стор. 186-193).
 

Яррі Одл
Member
Member
 
Повідомлень: 95
З нами з:
22 жовтня 2015 16:42

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення Яррі Одл » 02 березня 2018 15:39

Зrинули в серпні-вересні 1919 р. в таборі Берестя над Буrом (Буr-Шопи):
1. Максим 3апотічний - стрілець Бережанськоrо армійськоrо вишколу від листопада 1918 р.
2. Володимир Дзяйпо, син Петра - вістун Бережанської бриrади.
З. Яків Козак, син Прокопа - стрілець Наддніпрянської чaстини.
4. Петро Павлишин, син Онуфрія ("Хмалатинів") - стрілець вартової сотні Бережанськоrо армійськоrо вишколу.
5. Петро "Сойків", син Гнaтa - стрілець Бер. арм. вишколу.
6. Іван Будзінський, син Антона ("Солярів") - вістун сотні скорострілів Укр. арм. вишколу.
7. Михайло Павлишин, син Федька ("Підцерковний") - стpiлець Бер. арм. вишколу.
Я одинокий свідок їх смерти в Бересті. В 1928 році я писав про Конюхи, про Бересть та про всіх, хто зrинув, у rазеті "Наш прапор" в Берліні, це ще був "opгaн петрушевцівців".
Вернулися з Берестя тільки Павло Литвин, Стефан Курій і я Теодор Горбань.
Джерело: «Село Конюхи: козацьке гніздо (Бережанська земля)». Редактор Я. Івахів. Нью-Йорк, Наукове Товариство ім. Шевченка, 1992, стор. 128.
 

wik699
Member
Member
 
Повідомлень: 4
З нами з:
26 березня 2018 15:23

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення wik699 » 26 березня 2018 15:42

Добрий день всiм!

Як раз ця тема для мене интересна, потому що я пишу докторську дiсертацию про ураинських вiйсковополонених та iнтернованих у Польщi в 1918 – 1921 рр. Дiйсно, табори у Брест-Литовска були найгiрше со всiх таборiв того часу. На мою думку, було так потому що таборi у Брестя не були пiдпорядкувани Мiнiстерству Вiйськових Справ у Варшави, але Начальному Командуваню Вiйська Польського, котре – видно – не знало, як треба поступати с полоненими. I ще комендантура табору вiдносилась до украiнцiв крайне поганно. А й харчування було дуже поганне + хвороби…
Про табiр вже е наукови статтi, а також е монографiя, котру написав вiдный дослiдник вiйськової исторiї України доби Української революцiї Омелян Вiшка. Про табiр е також у книги Миколы Павленка.
 

Яррі Одл
Member
Member
 
Повідомлень: 95
З нами з:
22 жовтня 2015 16:42

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення Яррі Одл » 11 травня 2018 17:23

А чи має пан wik699 доступ до монографiї Омеляна Вiшки "Брест-Литовський. Табори для в'язнів та інтернованих 1919-1921 рр." (Wiszka Emilian. Brześć Litewski. Obozy jeńców i internowanych 1919-1921, Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikołaja Kopernika. 2010)? Або до статті Омеляна Вішки. Галичани у таборі смерті в Буґшопах, Український альманах, Варшава, 2010, с. 126–137. Цікаво було б знайти і працю "Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: Ставлення влади та умови перебування (1919–1924 рр.)". Павленко М. Київ, Інститут історії України НАН України, 1999.
Приєднані файли
brzesc-litewski-obozy-jencow-i-internowanych-1919-1921.jpg
 

wik699
Member
Member
 
Повідомлень: 4
З нами з:
26 березня 2018 15:23

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення wik699 » 21 травня 2018 21:25

Доброго дня! Так, маю доступ до монографii проф. Вiшки. То е дуже цiнна праця, в котрой автор використав величезний обсяг архiвних джерел з Польщi, України та Бiлорусии. Цей статтi не маю, але думаю, що це фрагмент з книжки про табор . Праця Павленка мае дуже багато помилок (вон не використав польських джерел и бiльшей частини українських, опирався тiльки на київських архiвах, де не усе е), и тепер вона вже не мае наукової вартости (на мою думку). Про Павленка, а також про iсторiографию я писав у статтi в „Проблемах вивчення iсторiї Українсьої революцii 1917 – 1921” том 12.
 

Яррі Одл
Member
Member
 
Повідомлень: 95
З нами з:
22 жовтня 2015 16:42

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення Яррі Одл » 22 травня 2018 09:14

А чи може пан wik699 для мене перевірити в згаданій вище монографiї Омеляна Вiшки інформацію про мого дідуся. В збірнику «Траґедія Галицької України. Матеріяли про польську інвазію, польські варварства і польську окупацію Східної Галичини та кроваві роки 1918, 1919 і 1920» (Зладив і упорядкував О. Мегас. Вінніпеґ, Ман., 1920) на стор. 85-87 автор подає свідчення дідуся, особисті дані Івана Ілліча Одовійчука (Одовічука) та його звання ("командант 2 полку отаман"). В інших джерелах його звання поручник УГА. Archiwum Akt Nowych w Warszawie (Головний архів нових актів у Варшаві), Centralne Archiwum Wojskowe, Archiwum Ministerstwa Obrony Narodowej та Archiwum Głównego Akt Dawnych w Warszawie (Головний архів давніх актів у Варшаві) ніякої інформації про перебування дідуся у таборі в Буґшопах мені не надали.
Odovichuk Ivan (1895 narodziny Balkivtsi Bukowiny). Odowiczuk Johann (1895, Bukowina, Sereth, Balkoutz) w języku niemieckim (najnowsza wersja została podana w dokumentach do roku 1918).
Якщо я зможу чимось посприяти вам, буду дуже потішений. Наперед щиро дякую за ваші зусилля. Бажаю вам всіляких гараздів. Ярослав.
 

wik699
Member
Member
 
Повідомлень: 4
З нами з:
26 березня 2018 15:23

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення wik699 » 23 травня 2018 12:18

У книги Вiшки е одна iнформацiя про нього: в додатку, де е реляцiя „Як живуть українськi полоненi в польськiй неволи в Берестю литовськiм”. У мене цей документ як раз е. Цiтую фрагментi цiкави для Вас: „Старшин було 55, а то: сотник Покорний, пор. Одовiйчук, Форнадзiв, Мельник (…)”. Дальше ще е, що сталося пiсля його потрапення у полон: „Пoр. Одовiйчукови вiдобрав польський хонрунжий грошi i убране. Назвиско сего хоринжого пор. Одовiйчук знае позаяк однак сего послїдного нема тепер в Берестю, назвиска хорунжого подати не можна”.
Итак, вiн був поричиком УГА. Бiльш iнформацiї про його нема.
 

Яррі Одл
Member
Member
 
Повідомлень: 95
З нами з:
22 жовтня 2015 16:42

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення Яррі Одл » 23 травня 2018 16:38

Дякую щиро пану. Ці дані є і у згаданому мною вище збірнику «Траґедія Галицької України..." та виданні Уряду Західно-Української Народньої Республіки "Крівава книга" (Друкарня мехітаристів у Відні, 1919 рік. Зладив М. Лозинський). «Реляція Полонених Українців» за 22.09.1919 в збірнику «Траґедія Галицької України..." на сторінках 108-113. Між іншим, один з її авторів мій дідусь «командант 2-го полку отаман Іван Одовійчук».
Але цікаво всім взнати, хто автор реляцiї „Як живуть українськi полоненi в польськiй неволи в Берестю литовськiм” та її реквізити в книзі О. Вішки? Чи є в книзі фото оригіналу цієї доповідної? І чи взагалі є в книзі якісь фото з табору в Буґшопах?
Востаннє редагувалось Яррі Одл в 30 травня 2018 09:38, всього редагувалось 2 разів.
 

Яррі Одл
Member
Member
 
Повідомлень: 95
З нами з:
22 жовтня 2015 16:42

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення Яррі Одл » 25 травня 2018 11:01

Днями заропоную інформативні та водночас емоційні спогади жінки-в'язня по темі. О. Л-ка. Табор в Берестю. Спомини. Ювілейний альманах Української Жіночої Громади в Ню Йорку 1921-1931, стор. 166-178. Можливо авторка Ольга Лапичівська. Видання доступне у всесвітній мережі.
Починаються спогади таким епіграфом:
Тухоля, Домбє і Бересть,
Стшалково і Бриґідки,
На суд усі стануть колись
Як достовірні свідки.
 

Яррі Одл
Member
Member
 
Повідомлень: 95
З нами з:
22 жовтня 2015 16:42

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення Яррі Одл » 01 червня 2018 15:47

О. Л-ка. Табор в Берестю. Спомини. Ювілейний альманах Української Жіночої Громади в Ню Йорку 1921-1931, стор. 166-178.
[Післямова авторки]
Ще молодою дівчиною читала я книжку Кенана „Сибір”, котра в свій час наробила стільки шуму у світі своїм описом царських знущань над нещасними засланцями. Ця книжка так мене розстроїла, що я позбулась її з хати. В моїй молодечій уяві не могло поміститись, щоб люде могли бути такі жорстокі супроти своїх ближніх. Ніколи не думала, що мені колись доведеться пережити і бути свідком ще більше диких страхіть.
Ось жмут моїх вражінь, маленька частина того, що пережили люде у тій страшній польській неволі. Я особисто, прибита своїм горем і народнім, не могла бачити всего і не мала ні часу ні душевного настрою, щоб збирати вістки про все, що кругом мене діялось. Багато дечого й призабулось. Час, злидні, нові переживання, дальші муки, затерли неодно в моїй памяти. Хай другі, що може більше бачили і більше знають, доповнять цю змальовану мною картинку, і відносно самого Берестя, і про Буґшопи, і про не менше страшне Домбє. Тим способом хай перекажуть будучим поколінням, за що і як погинуло стільки українського люду. Може колись і „местник підійметься” на тих „зотлілих кістках” наших мучеників.
 

wik699
Member
Member
 
Повідомлень: 4
З нами з:
26 березня 2018 15:23

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення wik699 » 02 червня 2018 11:06

Про релацiю: вона не мае автора, це був твiр групi полонених (пiдпiсано: Полоненi Українцї). Я корiстав з вiдписю, котра е в спадщине Товариства iм. Шевченка у Национальної Библиотекi у Варшавi. Це машинописьна вiдпись. Не знаю, де е орiгинал, але копiя це також дуже гарно. У мэнэ вона е цiла, якщо це для Вас цiкаве. Фотографiї е тiльки сучаснi; крiм того е рукопiсьний план Бугшопiв з вересня 1919 р.
Про таборi у Берестю ще е релацiя сотника Демидiва (с Дiевой Армiї УНР?) з жовтня 1919 р., и може щось ещё. У мэнэ е багато рiзних матерiалiв про таборi полонених, але ще не усе прочитав, так що не знаю, будуть ще джерела до iсторiї Берестя або нi. В загалi проф. Вiшка знайшов бiльшiсть того, що можливо було знайти, але наприклад вiн не знав про запрезентованi Вами спогади емiгрантiв.
Ще про Iвана Одовiйчука: я знайшов в списку iменовань с 1-го марта 1919 р. iменование його на поручика УГА: в корпусi пiхоти: Одовiчук Iван, Зл ОК. Сумнiваюся, що вiн був отаманом. Треба ще перешукати iнше “Вiстники Державного Секретарiату Вiйськових Справ” в списках iменувань – як його там нема, це означае, что правильна супинь поручика.
 

Яррі Одл
Member
Member
 
Повідомлень: 95
З нами з:
22 жовтня 2015 16:42

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення Яррі Одл » 04 червня 2018 10:55

Iван Одовiйчук дійсно був поручником УГА. Але в збірнику «Траґедія Галицької України...» його чомусь названо «командант 2 полку отаман» (стор 85.). Думаю, що мався на увазі якийсь 2-й арештантський полк у самому таборі. А чому отаман — не здогадуюсь.
Я на цьому форумі представив схему табору Бугошопи у Брест-Литовській кріпості зі спогадів Е. Драґінди (Спомини буковинця усусуса. Е. Драґінда. Дітройт, 1979). Вона цілком відповідає опублікованим свідченням Івана Ілліча та його побратимів. А ви який «рукописний план Бугшопiв з вересня 1919 року» маєте?
Я дуже зацікавлений у фото машинописної копiї «Реляції Полонених Українців» зі спадщини Товариства iм. Шевченка у Національної Бібліотеки у Варшавi. Також я дуже зацікавлений у релацiї від жовтня 1919 року сотника Демидiва щодо таборiв у Берестю. Прошу надіслати. Моя електронна адреса ojv333@gmail.com.
 

Яррі Одл
Member
Member
 
Повідомлень: 95
З нами з:
22 жовтня 2015 16:42

Re: Табори в Брест-Литовській фортеці у 1918-1921 роках

Повідомлення Яррі Одл » 04 червня 2018 15:12

О. Л-ка. Табор в Берестю. Спомини. Ювілейний альманах Української Жіночої Громади в Ню Йорку 1921-1931, стор. 166-179.
Перші 4 сторінки спогадів висвітлюють засудження та транспортування авторки до табору в Берестю. Я подаю лише спогади про поневіряння в самому таборі.

[Мова йде про перші числа липня 1919 року]
Накінець ми доїхали до — Берестя. Показалось, що нас не везли у Познань як зразу говорили, лиш у страшний берестейський табор. На стадії уставили нас в ряди і повели до „кошар Ґраєвскєґо”. Йшли ми чвірками хідником, бо дорогою було страшне болото. Поручник скомандував: „Не мам тротуарув для украіньцув! Дроґон ісьць!” і ми почалапкали калабанями та грязюкою.
Кошари Ґраєвського: величезні казарми уставлені в чотирокутник, а по середині площа зі слідами травників та хідників, мабуть з часу, як ту були німці. Кошаровий комендант перебрав нас від нашого поручника і при тій нагоді казав віддати одному з арештованих священників черевики, забрані жовніром-конвоїром. Поручник дуже накинувся на команданта, та черевики залишились при арештованім. Лиш що він не смів виходити на двір так довго, поки наші конвоїри не від'їхали. А то були б вбили.
Нас жінок відвели до жіночого відділу, де вже були инші інтерновані, між ними пані Виметальова, жінка австрійського капітана, а тоді вже українського майора, інтернована разом з дочкою Софією, далі радникова Марія Дроздовська з Дрогобича, Тхорикова зі Стрілок (Старосамбірщина), учителька Реґіна Фрідлєндер з Дрогобича та 15-літня Оля Лапичівська, дочка священика з Ніжанкович біля Перемишля. її саміську привезли тут з транспортом мужчин. В нашій комнаті були вже деякі причі, на яких можна було спати. Мужчини спали у свойому відділі покотом на долівці.
Мій муж захворів. Я стала просити коменданта, щоб дав йому якусь кращу комнату. Цей (мимоходом кажучи, жид з Тернополя) відказався, та заявив, що „монж пані єст такім самим моїм вроґєм, як кажди інни”...
Нашим транспортом доповнився берестейський табор. Дальших арештованих інтернували вже в сусідних Буґшопах в берестейській твердині.
Була тут маса мюдей. Були між ними полонені придніпрянці і галичане, були цивільні — інтелігенти і селяне, жінки і діти, були й москалі. Між українцями находились 14-15- літні хлопці з Гаїв Вижних, котрих забрали туди поляки, як своїх небезпечних ворогів. Була й одна глухоніма, котрої прізвища навіть не знали, а котру забрали з пасовиска під замітом, що вона махаючи за коровами патиком, давала в цей спосіб „сигнали” українській армії. Було також кільканацять жидів, головно з Бродів, котрих забрали чомусь як закладників.
Памятаю, що з священиків там були: бувший посол Степан Онишкевич з Купнович, оо. Стецишин, Вітик, Грушкевич і Яхно, а потім оо. Олексин і Колянковський. Адвокати: Олесницький зі Станиславова, та Олійник, здається з Тернополя. Оба обдерті і босі, пограбовані по дорозі польськими вояками. З суддів був там Еміліян Ляшецький, радник зі Старої Соли, суддя Зятик з Дрогобича, і суддя Левицький, не памятаю звідки. Кромі того кільканацять судових урядовців іписарів. З учителів памятаю професора Тадея Залєвського з Самбора, вчителя Стебельського з Голиня біля Калуша, спенсіонованого управителя школи зі Щирця Малицького, та ще кількох, котрих назвиска призабула. Це лише в тих кошарах Ґаєвського, де ми були. Кромі того так само заповнені були инші будинки, бараки та дооколичні форти. Кажуть, що всего разом в Берестю і околиці було 24,000 полонених і інтернованих, у величезній більшосте українців.
Бруд скрізь був незвичайний. Воші облізали людину на кожному кроці. Ця язва, попри всі инші труди, висисала з людей останнки сил. Годували нас препогано. Ранком закрашена на буро вода „чорна кава”, на обід зразу зупа з рижу з слідами якогось мяса, на вечеру така сама зупа, лиш вже рідша і без тих слідів. За тиждень змінили наш харч і вже постійно давали на обід і вечеру зупу з недовареного гороху, без ніякої омасти. Тим на пів сирим горохом кормили нас весь час нашого побуту в Берестю. Лиш вже при самому кінці дали нам в заміну за горохову зупу кілька разів таку саму чорну каву на вечеру, як на снідання. Хліб ми діставали окремо: не вимішений, не випечений, з якихось отрубів та полови. При кінці то вже й того не діставали.
Всі ходили голодні, ледви плели ногами. Здорові похорувались на шлунок, хворі недоїдали, поки не погинули. Хто мав трохи грошей, цей міг купити дещо в кантині, та й то дуже дорого і мало. А хто не мав — голодував. Таких було найбільше, майже всі.
Почта до нас майже не доходила. Коли о. Онишкевич дістав раз через команду почтову картку від рідні, ми всі збігли дивитись, як на яке диво.
Від того харчу, бруду і поганого відношення команди люде -наче соловіли, а далі почали хворіти. Зразу на червінку, далі на поворотний тиф, пізніше на голодовий і висипний (пятнистий). Хворі лежали біля здорових. В місті був вправді шпиталь, але зразу туди нікого не брали. Наче ждали, щоб ці пошести добре вкорінилися. По першому комендантові (жидові з Тернополя) прийшов молодий, офіцерик Керкеярто, котрий все втікав від наших, так що до нього годі було добитися. Головно оминав наших інтелігентів. Про инших польських старшин то й не говори! Казали, що в команді було їх багато, між ними навіть генерали, та в таборі ніхто з них не показувався і не було навіть від кого зажадати щоб бодай хворими хто заопікувався.
В погідні дні всі хворі останками сил витягались з кошар і лежали на травниках. Коли падав дощ, лежали далі по залях казарм і мучились та заражували сусідів. Лиш в одному будинку влаштовано діло так, що хворих позношено до заль на долішньому поверсі, а здорові були на вищих. Та й це не була ніяка охорона: всі ходили одні до других і пошести ширились, скільки лиш могли.
Деякий час хворими займався один лікар-росіянин і один український студент медицини. Вони днями і ночами обходили недужих з справді надлюдською посвятою. Головно працювали у тому „лазареті” на долішньому поверсі одної казарми. Та не мали ні ліків, ні прислуги, і багато не могли зробити. Впрочім незабаром оба захворіли і їх забрали до шпиталя в місті. Що з ними потім сталося, не знаю.
За деякий час почали тяжко хворих забирати до шпиталя в місто. Приїздила каритка і везла по кілька таких смертельників. Та нараз управа міста Берестя відказалась давати коні і менше хворі (бо здорових тоді там вже не було) запрягались в каритку і так везли своїх тяжко недужих товаришів у шпиталь. Та це була лиш капля в морі, бо в міських шпиталях, казали, мало місця і мало кого туди відвозили. Більшість оставала в казармах і ждала смерти.
Діялись страшні речі. Нераз видно було старих, твердих селян, що до цього часу мовчки переносили все лихоліття, як заливались сльозами розпуки. Голодні, хворі, обдерті. Нікому обійти, нікому хоч води подати, щоб закропити спечені горячкою уста. А при тім жура, що там дома жінка, діти, рідня остали без опіки, без господаря. Серце рвалось дивитись на те все, а помогти не було ні змоги ні сил. Огортала якась страшна гроза і зневіра в людей, в культуру, в Бога.
Кожного дня ранком приїзжали вози з домовинами і забирали трупів. Нераз бувало й кількадесять померших, то тих складали рт так на фіри і вивозили на берестейський цвинтар. Щодня більше вивозили. Люде гинули, як мухи, в шпиталь не брали вже. Коли хто хотів висповідатись, не міг: нашим священикам було зборонено і потайки лиш декому дали останню потіху. Був ніби десь капелян, та це лиш на папері. І так возили і возили трупів на берестейське кладовище, без ліку, часто без знаття хто, і не знати за що.
Тимчасом бруд, хвороби і нехлюйство зростали. Люде не могли ніяк обірватись з плюгавства, котре множилось немилосердно. Тільки й видно було, як цілими днями на дворі цілі гурти інтернованих вистоювали пів нагі і витріпували білля та одежу і виловлювали насікомих. Прати не було де. На всю ту масу народу були лиш дві керниці і там, коли хто успів добитися, можна було переполоскати шмаття, розуміється без мила, .якого годі було дістати. Коли впав дощ, то люде бігли до калабань, щоб там якось випрати, що в кого ще остало.
Під кінець нашого побуту в Берестю, пущено в рух лазничку, та туди ніколи ніхто не дістався. Там мили і купали поворотців, що вертали з Росії, куди їх виселив був царський уряд. їх тримали в сусідному будинку і кормили куди краще, ніж нас. По кількох днях побуту висилали їх у рідні околиці. При лазні була дезинфекційна станція, куди раз завели транспорт полонених галицьких жовнірів. Там їм „дезинфекціонували” одежу і білля так, що майже все попалили і більшість їх вернула в табор без одежі, або без білля, або й без одного і другого.
Нараз в кошаровому „лазареті” появилась зміна: біля хворих почав крутитися польський лікар і фельчер. Багато помочі з них хворим не було. Зроблено це тому що до Берестя мала заїхати якась чужоземна місія і треба було чужинцям милити очи. Місія справді приїхала, оглянула кошари і мабуть дещо скритикувала. Між иншим, казала вичистити виходки, котрі не знати ще коли хто чистив. Місія поїхала і управа кошар виконала наказ в той спосіб, що забила ці виходки зовсім дошками, так що лиш „запах” з них далі росходився по будинкові.
Під тим оглядом, особливо жінкам, приходилося терпіти страшні муки. Були зразу лиш спільні місця, в котрі годі було добитись. Треба було упокорюватись перед жовнірами і просити їх дозволу — і ескорти — на прилягаюче поле... Скільки гидких дотепів приходилось при цьому жінкам почути, краще не казати.
В цьому таборі я теж бачила зближення і братання між українцями з обох боків Збруча. Було їх багато, полонених обох українських армій. Зразу тримались трохи осторонь, пізніше зблизились, головно через спів. Вечерами сходились на майдані і співали. Придніпрянці на свій лад, галичане на свій. Було це особливо зі „Заповітом” Шевченка. Згодом обі групи навчились в других їх мелодії, та співали вже разом.
Було в таборі багато полонених москалів, до генералів включно. Вони часто сперечались з українцями. Особливо завзятий до суперечки був якийсь старшина, казали що він князь Орлов. Він мешкав разом з українськими інтернованими і раз у раз сперечався з ними, що „нікакой України не било, нєт і не будєт”. Сам він був задиркуватий і зчаста зачинав суперечки.
Це надоїло одному з придніпрянців, Олександрови Ярмолюкови, до того найрослішому і найсильнішому між ними (всі придніпрянці були якісь більші, кріпші і сміливіші за наших, котрі при них виглядали, як діти). Він лишній раз доказував, що Україна була є і буде, а князь Орлов своє: „Нє било, нєт і нє будєт”. Накінець Ярмолюк не втерпів, замахнув пястуком по княжій фізіономії князь аж похитнувся. — „А що, була Україна?” Орлов перелякався і лиш буркнув „Ну, да”. Ярмолюк на цьому не покінчив. Замахнув другий раз: „А є?”. — „Да, да, єсть” — погоджувався вже на добре переляканий князь. Ярмолюк поправив в третє, так що Орлов опинився на долівці: „А чи буде?” Орлову вже не було до перечення. Швиденько потакнув ще кілька разів, що „да, да”, і більше вже не встрявав в такі дискусії, особливо коли Ярмолюк був де близько.
Всі ті відносини, як я вже сказала, мучили і денервували людей до того, що хто лиш мав трохи грошей і сил, той пробував тікати. Можна було це зробити легче з нашого табору, ніж з инших відділів берестейського пекла, особливо з фортів (фортечних укріплень) у Буґшопах. Там люди жили в вогких землянках, майже весь час замкнені і пильно сторожені. Не мали куди вийти на воздух, бо невеличкі подвіря фортів не могли всіх змістити. Не мали навіть такої свободи рухів, а через те й такої нагоди, як ми, мешканці кошар Ґраєвського.
Втікали наші ріжними способами. Декотрі замішувались поміж повертаючих виселенців у дні, коли тих останніх відвожено у їхні околиці, і їхали разом з ними. Інші, котрі мали гроші, порозумівались з сторожею і ті у відповідний час відпроваджували їх за місто, а там вже давали собі раду, як могли. Це вдавалось особливо тоді, як на варті були жиди, котрі вміли добре влаштувати діло. Польські жовніри, очевидно, теж не погорджували грішми, але не вміли того так зручно робити.
На згадану мною вище площу посередині наших казарм приганяли поляки пасти худобу. Це руйнувало травник і по худобі оставала нечисть, котра ще збільшувала нехлюйство в таборі. За те був з того один хосен: неодин інтернований вдавав пастуха і коли виганяли худобу з табору, виходив за нею, помахуючи патиком. Аби лиш за табор на пасовисько! Там вже давали далі ногам знати.
Втечі переважно вдавалися і лише в кількох випадках переловлено втікачів. Бувала вправді в казармах провірка, та при такій масі, людей товаришам було легко обізватися за втікача і в той спосіб затаїти його неприсутність бодай кілька днів.
Декотрим інтернованим позволяли виходити на місто за покупками, очевидно з жовнірською сторожею. При тій нагоді я раз оглянула трохи місто з його зруйнованими камяницями, гарними церквами і костелом. Була в місті українська кооператива, де можна було купити такі „делікатеси”, як чай, мило, цукор, масло. Можна там було довідатись дещо, що діється у світі, та при цьому треба було дуже вважати на конвоїра, щоб не проговоритись.
Бували й відвідини в таборі. Один раз приїхали повозкою навіть польські сусідні попи відвідати наших священників. Боялись, одначе, зарази і тому навіть з повозки не вилазили. За те показались „кавалерами” і привезли для жінок-інтелігенток в дарунку кошик черешень і букет рож. Дійсно „старопольська ґосьціносьць” Приїздила й рідня інтернованих. Памятаю, раз приїхала до свого мужа жінка сотника української армії Делькевича. Приїхала день після того, як його похоронили. Помер на тиф. Вона привезла зі собою трохи білля, одягу і харчів, щоб помогти свому чоловікови. Зразу ніхто не мав відваги сказати її, що це все даром. Накінець піднявся того один з товаришів покійного. Ще й нині не можу без сліз згадати тої страшної трагедії. Її страшна розпука, жаль, майже втрата змислів, пригнобили всіх нас страшенно.
Вони обоє пібрались з великої любови. Жили разом всего чотири місяці. Після того він пішов на світову війну, а по ній зараз вступив до української армії та незабаром дістався до польської неволі, щоб з неї вже не вийти. Очунявши трохи, жінка просила коменданта о дозвіл піти в шпиталь, щоб там довідатись про останні хвилини покійного. Він не дозволив. Лиш „окружною дорогою” через ріжні знакомства наших „таборовців” її таки вдалось побачитись з шпитальними товаришами покійного та дістатись на цвинтар, де змогла бодай обіймити могилку і виплакатись.
Другим разом приїхали в табор три жінки. Чоловіки двох з них були українські залізничники, третя була молоденька попадя, ще майже дитина. її чоловіка забрали від неї в кілька тижнів по вінчанню. Польські власти не хотіли тим жінкам сказати, де інтернували їх чоловіків і вони їздили від табору до табору та шукали і розпитували. Жінка одного залізничника була полька. Вона з обуренням говорила: „Я полька, але від тепер я перестала нею бути. Мені стидно належати до того народу, котрий здібний до таких нелюдських поступків”. Не знаю, чи дотримала слова...
Накінець прийшов час, що ми покинули Бересте. Зразу пішли чутки, що приїде українська місія, котра буде старатись полегчити наше становище. Потім казали, що поїдемо на суд до Варшави; а накінець почали списувати нас, галичан, і таки на певно шептали, що поїдемо. Куди, ми не знали.
Нараз одного дня прийшов наказ пакуватись і збиратись в дорогу. Наказ ми дістали в ночи, ранком зібрались на майдані і по кількагодинних формальностях рушили походом, бічними вуличками, наче ховаючись від когось, в сторону залізничого двірця. На мості ми стрінулись з другим таким транспортом, що надійшов з фортеці на Буґшопах. У ньому був старенький священник Косоноцький, котрого на цьому ж мості стрінули його дочки, що приїхали відвідати батька. Ще хвилина, а їх подорож була б даремна. Плакав старий батько, плакали дівчата, плакали всі, хто бачив цю зворушливу сцену.
На стації передали нас якомусь підпоручникови, що мав нас везти. Куди — ми не знали. Спакували всіх у товарні вагони і лиш якій двацятці інтелігентів дозволили приміститись в особовому вагоні, котрим їхав комендант транспорту. Решту, всіх разом біля 800 людей, понапихали до товарних вагонів так, що ті не мали там як рушитись. Всі були виголоднілі і лиш частина їх дістала під вечер чорну юшку, чи пак „каву” А й о це треба було окремо команду просити.
Під вечір позамикали щільно вагони і аж на другий день ранком рушили‘в дорогу. Так попрощали ми Бересте, оте саме, у якому Україна заключила по довгих століттях перший мир, як незалежна держава. З тих надій, що з ним звязувано, не осталось нічого, а натомісць Бересте стало могилою для тисячів українських інтернованих і полонених, та прикрим, болючим спомином для тих, котрі перейшли це польське пекло. Хоч воно не було ще найгірше: поляки під тим оглядом майстрі і перед нами були ще страшніші переживання.
Людям дали на дорогу по горстці, сирого гороху і трохи сухарів. Позаганяли у вагони, їх там запечатали. Везли, як худобу, а то й гірше. Бо й худобі дається в дорозі їсти, поїться її і відчиняється час до часу двері, щоб її провітрити. Тут цего не було. Навіть природні потреби люде мусіли полагоджувати у тих замкнених вагонах. Коли в одному з них прорізали підлогу і зробили отвір на двір, команда поїзду сейчас цей отвір забила. Так люде мучились у тісноті, нечистоті, задусі, о голоді і спразі, хворі і здорові разом, три і пів доби. Справді, годі собі уявити кращий доказ польської культури.
А й нам в особовому вагоні не було краще. Тіснота була велика, лиш що вікна можна було відчинити. На сторону випускали лиш на постоях і то тоді, коли комендант позволив і коли жовнірам хотілось відвести. Це особливо погано відбивалося на мойому мужу, котрий був смертельно хворий. Я тремтіла, що він може в дорозі померти, а тоді трупа скинуть кудинебудь в рів, мене ж повезуть далі. Та якось ми доїхали. Велику потіху і поміч мали ми деколи від кількох жовнірів-волиняків, котрі були в нашому конвою і де лиш могли, там нам полегчували долю. Біда лиш, що не все могли.
Згодом ми побачили, що їдемо кудись у Західну Галичину. Заїхали на стацію „Ґраніца”, де казали людям іти їсти. Чи всім, не знаю, хоч здається, що лише декому. З нашого вагона пішли всі, кромі мене і мого чоловіка. Ті, що пішли, вернулися за якийсь час страшно схвильовані: коли дехто вже набрав їди, напали на кухню галєрчики, побили всіх, порозливали страву і так показали, що „єще Польска не зґінела”. Дехто ледви з життям втік.
На другий день ми приїхали до нашого місця призначення. Було це славне Домбє!
Відчинили вози. Люде ледви виходили; инші просто падали з вагонів, других випроваджували сильніші, або й виносили, бо ті не мали сили стати на ноги. Кільканацять трупів, котрих, кажуть, було 18, оставлено у вагонах. Решта майже всі були хворі. Виснажені голодовим харчем і трудами Берестя, везені у задусі, тісноті і голоді, мучені непевністю, що з ними буде, декотрі померли ще у вагонах, инші занедужали на те, щоб вже більше не прийти до здоровля.
Тих хорих, що не могли стояти, поскладано біля мельдункового будинку на землі. Було їх 75. З них три зараз таки там померли. Решту забрали до шпиталя в Кракові, звідки ніодин з них вже не вернув живий. Спочили на віки на краківському кладбищі.
За те, що ми були „нечемні” і серед таких страшних умовин посміли захворіти, нас всіх зіпхали до одного бараку, де ми мали перебути кварантанну. У тій кварантані всі ми майже перехворіли на тиф. Четвертина, або й більше не витримали і вигинули, решту пігнали у властивий табор Домбя. Навіть польська газета „Роботнік” обурилась на цей нелюдський спосіб винищування українців і напятнувала на своїх сторінках цей справді „смертний транспорт”.
 

Поперед.Далі

Повернутись до WWI та Перші визвольні змагання (1914-1922)

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей