Крымская операция 1918 года.

Модератор: Global Moderators

Аватар користувача
Аккадиец
Member
Member
 
Повідомлень: 6
З нами з:
13 травня 2017 16:23

Крымская операция 1918 года.

Повідомлення Аккадиец » 13 травня 2017 17:34

Начало.

В марте — апреле 1918 года части армии УНР при поддержке германской армии установили контроль над территорией Украины. В авангарде продвижения на восток находилась Запорожская дивизия под командованием генерала З. Г. Натиева, в которой П. Ф. Болбочан был командиром 2-го Запорожского пешего полка. Успешному и стремительному продвижению дивизии способствовало то, что она наступала вдоль основных железнодорожных путей, не давая советским войскам возможности организовать ни отступление, ни эффективную оборону.

6 апреля 1918 года запорожцы вступили в Харьков. Через несколько дней — 9 апреля — Запорожская дивизия по приказу военного министерства была развернута в Запорожский корпус, поскольку в ходе освобождения Полтавщины от большевиков её численность значительно выросла, в основном за счёт молодых украинцев-добровольцев. По замыслу военного министерства УНР, в процессе развёртывания Запорожской дивизии в корпус на её базе планировалось сформировать ещё одну дивизию.Запорожский корпус был одним из наиболее боеспособных украинских боевых формирований, а 2-й Запорожский пеший полк — одной из лучших его частей. Личный состав получил новые мундиры защитного цвета английского образца. Фуражки были украшены кокардами с национальной символикой. Военный парад в Харькове, в котором 2-й Запорожский пеший полк принял участие совместно с немецкими войсками, произвёл большое впечатление на население города. После парада немало старшин и солдат бывшей российской армии начали вступать в украинское войско

Накануне похода

10 апреля 1918 года, на следующий день после переформирования дивизии в корпус, штаб запорожцев получил от военного министра Александра Жуковского секретный устный приказ Совета народных министров УНР. Генералу Натиеву предписывалось выделить из корпуса отдельную группу на правах дивизии, обеспеченную всеми видами вооружений, под командованием Болбочана. Ему была поставлена стратегическая задача: опережая немецкие войска на линии Харьков-Лозовая-Александровск-Перекоп-Севастополь, освободить Крымский полуостров от большевиков и захватить Севастополь. Конечной целью операции должен был стать Черноморский флот, дислоцированный в Севастопольской бухте, который планировалось ввести в состав вооружённых сил УНР. Группе Болбочана ставилась также задача захватить военное оборудование и имущество крымских портов[6].

В состав Крымской группы вошли 2-й Запорожский полк, 1-й конный полк имени Костя Гордиенко, инженерный курень, конно-горный артиллерийский дивизион, три полевые и одна гаубичная батареи, бронеавтомобильный дивизион и два бронепоезда.

Ещё одна группа Запорожского корпуса должна была выступить по направлению Лозовая-Славянск для освобождения от большевистских частей Донецкого бассейна. Организацией и отправкой этого подразделения занимался лично генерал Натиев. В Донецкую группу под командованием полковника В. Сикевича, командира 3-го Гайдамацкого полка, вошли 1-й и 3-й Запорожские полки, 3-й Гайдамацкий полк (специально прибывший из Киева), артиллерийский и инженерный полки

Сергей Шемет, близкий друг полковника Болбочана, вспоминал позднее в своих мемуарах:
На протяжении всего похода корпуса[8] из Киева до Харькова непосредственное управление частями во время боевых действий осуществлял полковник[8] П. Болбочан, в то время как генерал Натиев вынужден был всё своё время отдавать делам организации частей, собранных на скорую руку в Киеве и направленных в поход.

Натиев умел ценить заслуги своих помощников и не боялся конкуренции тех, кто своими заслугами поднимался выше общего уровня, поэтому он не побоялся выдвинуть Болбочана и назначить его командиром первой дивизии Запорожского корпуса, не побоялся дать Болбочану и его дивизии отдельное задание — освобождение Крыма от большевиков, хотя это поручение, очевидно, давало тому возможность подняться в глазах правительства и общества ещё выше.


Ход операции
13 апреля 1918 года части Крымской группы выступили из Харькова на Лозовую. Оттуда они начали наступление в направлении Севастополя и 14 апреля после коротких боёв заняли Александровск. В Александровске запорожцы встретились с «сечевыми стрельцами», которые с австрийской армией наступали с Правобережья.

18 апреля передовые части Крымской группы подошли к Мелитополю, уже очищенному в ходе упорного боя 16 апреля (3 апреля) 1918 года от большевиков отрядом полковника Дроздовского.Оставив Мелитополь, советские войска отошли на Сивашские позиции. В Мелитополе в руки украинских частей попали склады продовольствия и оружия, автомобили, самолёты и моторные катера.

Продвигаясь вперед, украинские части постоянно наседали на отступающего противника, нанося удары конницей и пехотой на автомобилях. В результате 21 апреля части Крымской группы заняли Новоалексеевку — последнюю станцию перед сивашским мостом — и вплотную приблизились к переправам.

Накануне форсирования Сиваша Болбочан встретился с генералом фон Кошем, командиром 15-й ландверной дивизии, которая наступала на Крым следом за группой Болбочана. Генерал информировал Болбочана о намерении немецкого командования силами корпуса при поддержке флота осуществить операцию по захвату Крыма. Имея тайный приказ правительства УНР опередить немцев и первыми захватить Крымский полуостров, запорожцы готовились самостоятельно взять Перекоп. Болбочан, как командир дивизии и более низкий по рангу офицер, был вынужден признать своё подчинение немецкому генералу, однако от предложенной помощи — немецких боевых частей и бронепоездов, которые должны были прибыть в Мелитополь, отказался. Немецкое командование достаточно скептически отнеслось к планам запорожцев, учитывая выгодное оборонительное положение противника: на Перекопе советские войска могли даже незначительными силами сдерживать численно превосходящие силы наступающих, а природные условия Сиваша делали переправу практически невозможной. Немцы считали невозможным взятие Перекопа без тяжёлой артиллерии, которая должна была поступить в распоряжение 15-й ландверной дивизии в ближайшее время, и восприняли намерения Болбочана как бессмысленную дерзкую затею. Возможно, именно это побудило немцев не препятствовать наступлению запорожцев на Крым.

На Сиваше у советских войск имелись более мощные и организованные укрепления, чем в окрестных населённых пунктах. Несмотря на это, украинские войска за день овладели позициями обороняющихся.

Молниеносная операция по захвату сивашской переправы, проведённая Болбочаном, уберегла Крымскую группу от значительных потерь и обеспечила её быстрое продвижение вглубь Крымского полуострова. Готовя прорыв, штаб группы предпринимал значительные усилия для дезинформации противника, учитывался также и психологический фактор «традиционности» прорыва подобных укреплений. Непосредственный участник тех событий сотник Борис Монкевич в своих воспоминаниях писал:
«При таких благоприятных условиях, как неинформированность большевиков и их невнимательность в деле обороны переправ, Болбочан отбросил прежний план форсирования Сиваша моторными катерами и решил внезапным наскоком захватить непосредственно железнодорожную переправу».


Ночью 22 апреля первая сотня 2-го Запорожского полка под командованием сотника Зелинского на мотодрезинах быстро переехала заминированный мост и обезвредила взрывчатку. Вслед за этим мост пересекли два бронепоезда. Большевики, никак не ожидая такого решительного наскока, не успели приступить к обороне переправы — бронепоезда беспрепятственно доехали до линии оборонительных укреплений и пулемётным и артиллерийским огнём посеяли панику среди оборонявшихся. Атака сотни Зелинского на позиции «красных» окончательно вынудила советские войска покинуть свои позиции. К тому времени мост успел перейти 2-й полк, который тут же занял оставленные укрепления.

Вечером 22 апреля Крымская группа с боем захватила город Джанкой — первую узловую станцию в Крыму, что дало ей возможности для развёртывания последующего наступления. Здесь все силы группы Болбочана сосредоточились и начали продвигаться дальше по трём направлениям: Одна часть войск, состоявшая из пехоты, броневиков и артиллерии, продвигалась по восточной стороне железной дороги Джанкой-Симферополь, вторая часть (Гордиенковский полк и конно-горная пушечная дивизия) двинулась в направлении Евпатории, а третья часть отправилась на Феодосию.Уровень дисциплины среди запорожцев был высок на протяжении всей операции — казаки и старшины высоко ценили Петра Болбочана, уважение к нему и его авторитет были несомненными. Это имело ещё одно, возможно, неожиданное следствие: отношение воинов Запорожской дивизии к своему командиру было с подозрением воспринято руководством военного ведомства УНР — пошли слухи о диктаторских амбициях полковника.

Во время Крымского похода Запорожская дивизия пополнилась значительным количеством добровольцев из Таврии, а также татарскими добровольческими формированиями. Полковник Болбочан намеревался создать из них отдельную регулярную часть, однако, учитывая существовавшие договоренности украинского правительства с немецким командованием, был вынужден распустить эти волонтёрские отряды. При этом многие добровольцы из Крыма вступили в Запорожскую дивизию ещё в Мелитополе.Главные силы группы Болбочана были направлены на Симферополь, который был захвачен почти без сопротивления утром 24 апреля. Приблизительно в то же время Гордиенковский полк захватил Бахчисарай.

26 апреля 15-я немецкая дивизия по приказу генерала фон Коша окружила все места дислокации украинских войск и главные стратегические пункты Симферополя. Полковнику Болбочану был объявлен ультиматум — немедленно сложить оружие, оставить всё военное имущество и покинуть город и территорию Крыма под охраной немецкого конвоя на правах интернированных, распустив при этом добровольческие отряды. Объясняя причину своих требований, генерал фон Кош заявлял, что по условиям Брестского мира Крым не принадлежит к территории Украины и для пребывания украинских войск здесь нет никаких оснований. На протесты командира запорожцев был дан ответ, что министерство военных дел УНР на запросы немецкого командования отвечает, что «абсолютно ничего не знает про такую группу и никаких заданий для операций в Крыму не давало; украинское правительство считает Крым самостоятельным государством»

27 апреля министр военных дел УНР Александр Жуковский по телефону отдал приказ о немедленном отходе Запорожской дивизии из Крыма, который был объявлен в присутствии генерала фон Коша. Министр выразил неудовлетворение генералу 3. Г. Натиеву в связи с тем, что он покинул группу, которая осуществляла военную операцию в Донбассе, а генералу фон Кошу было сказано, что предыдущее заявление правительства УНР, в котором утверждалось, что в Крыму нет украинских военных частей, «было просто недоразумением».

Лишь позднее полковник Болбочан узнал, что ни военный министр, ни украинское правительство не предприняли никаких шагов, чтобы спасти Крымскую группу.

Приказа о месте новой дислокации запорожцы так и не получили. После совещания с командиром корпуса 3урабом Натиевым было решено отойти к Мелитополю, где запорожцы узнали, что генерал Скоропадский объявлен гетманом всея Украины и в Киеве поменялась власть.

В итоге Крымская группа, которой угрожало разоружение, была выведена из Крыма и расположена поблизости Александровска.

29 апреля на дредноуте «Воля» очередное делегатское собрание небольшим большинством голосов решило передать командование адмиралу Саблину (за несколько дней до этого он подал в отставку) и поднять украинские флаги. В знак протеста против этого решения представители минной бригады покинули дредноут. Прибывший Саблин заявил собранию, что Черноморский флот является достоянием всего российского народа, в том числе и украинского, который флот сохранит, в то время как большевики обрекают его на гибель. Единственную возможность спасти флот адмирал видел в том, чтобы поднять украинские флаги и остаться в Севастополе. После возвращения Саблина к командованию в Киев была отправлена телеграмма: «Сего числа Севастопольская крепость и флот, находящийся в Севастополе, подняли украинские флаги. В командование флотом вступил. Контр-адмирал Саблин»…

После отправки телеграммы в Киев Саблин связался с германским командованием, сообщил о своем вступлении в должность и просил принять делегацию. С наркоматом по морским делам в Москве комфлота прекратил всякие сношения. Кораблям Черноморского флота командующий отдал распоряжение сменить красные флаги на украинские.

К 18.00 29 апреля линкоры, крейсера и несколько эсминцев красные флаги спустили. Большинство эсминцев это делать отказались. Эскадренный миноносец «Керчь» поднял на стеньге сигнал: «Позор и продажа флота»


Саблин разрешил кораблям, не пожелавшим спустить красный флаг, покинуть бухту до полуночи. В эту же ночь почти весь флот миноносцев и 3-4 транспорта с загрузившимися в них советскими войсками ушёл в Новороссийск[1]. Однако фон Кош отказался принимать парламентариев, сославшись на то, что ему нужно письменное обращение, которое он пошлёт своему командованию, что займёт 2 недели. 1 мая немцы подошли к городу, заняв и укрепив пулемётами его северные районы. Саблин приказал оставшимся кораблям покинуть бухту. Корабли выходили под обстрелом, но ответный огонь Саблин запретил открывать, чтобы не быть обвинённым в нарушении договора. Из-за паники 2 корабля были повреждены и остались в бухте.
"Это страна свободы,а не страна халявы"
 

Erelion
Member
Member
 
Повідомлень: 1602
З нами з:
17 жовтня 2006 22:08
Звідки: Київ

Re: Крымская операция 1918 года.

Повідомлення Erelion » 05 червня 2017 14:47

Велика стаття Сергія Громенка, кандидата історичних наук про Кримську операцію:

Частина перша (політичні передумови опрації): https://www.radiosvoboda.org/a/28446303.html
________________________________________________________________________________________

22 квітня ‒ особлива дата в українській військовій історії. У цей день у 1918 році війська УНР під командуванням Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі і рушили на звільнення Криму.

На початку Першої світової війни в Німеччині низка політичних сил, таких як Пангерманський союз, наполягали не просто на військовому розгромі Російської імперії та перенесенні її кордонів далеко на схід, а й на активній колонізації українських земель. Один з найбільших німецьких промисловців, сталеливарний магнат Август Тіссен вимагав розширення сфери впливу Берліна до Криму і Кавказу, щоб «мати можливість сухопутним шляхом дістатися до Малої Азії і Персії».

Ситуація різко змінилася після початку в 1917 році революції в Російській імперії і на її національних околицях: в Україні та Криму. 17 березня у Києві і 7 квітня у Сімферополі виникли органи національного самоврядування: Українська Центральна Рада і Тимчасовий Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет (Мусвиконком). Паралельно продовжували існувати органи влади загальноросійського Тимчасового уряду в Петрограді.

У липні 1917 року члени Мусвиконкому Джафер Сейдамет і Амет Озенбашли відвідали Київ, де зустрічалися з Михайлом Грушевським і Володимиром Винниченком, а також брали участь у роботі Центральної Ради. Так Київ де-факто визнав законність претензій Мусвиконкому представляти весь національний рух кримських татар на їхньому шляху до автономії Криму.

У вересні того ж року в Києві відбувся З'їзд народів Росії, на який від Мусвиконкому прибула делегація з 10 осіб. Після тривалих дебатів З'їзд ухвалив резолюцію про перетворення Росії з «тюрми народів» у федеративну державу. Право на самовизначення в Криму Україна визнала за кримськими татарами.

Зрештою, якщо влітку 1917 року в Центральній Раді внесли до складу України всю Таврійську губернію, то восени вирішили обмежитися її материковою частиною. Після більшовицького перевороту Рада видає 20 листопада Третій Універсал, за яким до складу Української Народної Республіки входила «Таврія (без Криму)».

9 грудня почався перший Курултай кримських татар, який через кілька днів задекларував створення національної державності ‒ Кримської Народної Республіки. Делегація Центральної Ради брала участь у церемонії відкриття Курултаю. Вже 4 січня Генеральний Секретаріат УНР відмовився вести переговори з Радою народних представників ‒ тимчасовим органом влади Таврійської губернії ‒ до узгодження цього питання з кримськотатарським урядом.

Українські політичні організації Криму також в цілому підтримали національний рух кримських татар. Так, у липні 1917 року на місцевих виборах в Сімферополі 9% жителів проголосували за спільний українсько-кримськотатарський блок, а 13 листопада був створений Кримський революційний штаб (Штаб кримських військ), до якого увійшли представники кримськотатарських, українських і російських військових організацій. Очолив штаб Джафер Сейдамет.

Таким чином, протягом 1917 року в Україні та в Криму відбулися свої національні революції, які призвели до виникнення національної державності, поки ‒ в рамках загальноросійської федерації. Центральна Рада і Мусвиконком взаємно визнали одна одну повноважними представниками своїх народів і відмовилися від територіальних претензій.

Але незабаром ситуація кардинальним чином змінилася. 29 грудня 1917 року в Севастополі виник контрольований більшовиками Військово-революційний комітет. Спираючись на матросів Чорноморського флоту і власні загони червоногвардійців, ревком став головною силою на півострові. Під час короткої, але кровопролитної громадянської війни в січні 1918 року комуністи зі своїми союзниками встановили контроль над усім Кримом. Паралельно прокотилася перша хвиля червоного терору, жертвами якого стали офіцери та інтелігенція. 23 лютого натовпом матросів був розшматований лідер кримськотатарської революції Номан Челебіджихан.

У цей же час російські солдати і матроси встановлювали радянську владу на материковій Україні. 22 січня 1918 року УНР проголосила свою незалежність, а 9 лютого уклала з Німеччиною та її союзниками Брестський мир, вийшовши з Першої світової війни. Також за умовами договору Берлін допомагав Києву звільнити територію України від більшовиків. Наприкінці лютого німецько-австрійські та українські війська почали наступ, а в квітні більшовики були відкинуті до російських кордонів.

У самому Брестському договорі Крим не згадувався, але 27 лютого уряд УНР почав формулювання умов попереднього миру з Росією, відповідно до якого Київ збирався вимагати: «частину Кубані, частину Ростовського округу, Таганрозький округ, Чорноморську і Ставропольську губернії, Путивльський повіт Курської губернії, чотири повіти Воронезької губернії, українську колонію в Сибіру ‒ Зелений клин на Амурі. Крим залишається під впливом України. Забезпечити справу колонізації Сибіру... Весь флот на Чорному морі належить (також і торговий) тільки Україні».

19-21 березня 1918 року в Криму комуністи створюють Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди, за формою ‒ незалежну державу, по суті ‒ маріонетку в складі радянської Росії. Виникнення цієї псевдореспубліки, на думку її керівництва, могло вберегти Крим від поглинання Україною або Німеччиною.

Рада народних комісарів Росії кілька разів протестувала проти просування німецьких військ Південною Україною і наполягала на тому, що Крим є незалежною радянською республікою. МЗС Німеччини на словах запевняв російський уряд, що не розглядає півострів як українську територію.

Але 28 березня між Берліном і Віднем була підписана «Військова угода між двома Головнокомандуваннями щодо України». Австро-Угорщина мала керувати Волинню, Поділлям, Херсонщиною та Катеринославщиною, а іншими територіями, включаючи Крим, ‒ Німеччина.

Заступник начальника німецького Генштабу Еріх Людендорф віддав наказ про взяття Криму, знищення Севастополя ‒ «розбійницького гнізда» Чорноморського флоту, який воював проти німецьких військ, і захоплення портів та морських складів. Пізніше формальним приводом для вторгнення Людендорф назвав прохання кримських татар захистити їх від більшовицьких репресій.

При цьому австрійський уповноважений при уряді УНР майор Фляйшман 2 квітня 1918 року повідомив, що Крим абсолютно необхідний Україні для її економічного процвітання. А оскільки Австро-Угорщина зацікавлена в сильній Україні, вона підтримує українські прагнення внести півострів до свого складу.

Певною подвійністю відрізнялася позиція України щодо Криму в переговорах із мусульманами. З одного боку, 5 квітня 1918 року міністр закордонних справ УНР Микола Любинський на зустрічі з представниками Всеросійського мусульманського військового Шуро (Ради) сказав про відсутність у Києва претензій на півострів, оскільки кордони України вже визначені Третім Універсалом. З іншого боку, на прийомі у візира Османської імперії Мехмеда Талаат-паші 24 квітня український посол Микола Левицький наголосив, що УНР вважає Крим своєю територією, тамтешнім мусульманам будуть забезпечені їхні права, але про виділення півострова в суб'єкт федерації не може бути й мови.

Отже, більшовицька агресія та її наслідки докорінно змінили початкові плани України щодо Криму. Тепер перед Києвом стояло завдання заволодіти півостровом, і, особливо, Чорноморським флотом, претензії на який УНР висувала уже давно. Але для того щоб не залежати в цьому питанні від доброї волі союзників, українській армії необхідно було вибити більшовиків з Криму самостійно, ще до підходу німців. І ось 10 квітня 1918 року військовий міністр Олександр Жуковський поставив перед командувачем Запорізької дивізії Олександром Натієвим секретне завдання – сформувати похідну групу і вислати її на півострів. Так почалася одна з найуспішніших у військовій історії УНР Кримська операція.
 

Erelion
Member
Member
 
Повідомлень: 1602
З нами з:
17 жовтня 2006 22:08
Звідки: Київ

Re: Крымская операция 1918 года.

Повідомлення Erelion » 05 червня 2017 14:51

Частина друга (наступ до перешийку): https://www.radiosvoboda.org/a/28449607.html
_____________________________________________________________________________

Отже, 10 квітня 1918 року війська Української Народної Республіки отримали наказ звільнити Крим від більшовиків. Які ж сили змогла виставити молода держава, щоб досягти цієї амбітної мети?

Командиром найвищого рангу в тій операції був Олександр Натієв, який очолював Окрему Запорізьку дивізію. Саме з неї були виділені підрозділи для походу на півострів. 10 квітня в Харкові до складу групи, що отримала назву «Кримська», увійшли:

‒ Другий Запорізький піший полк, у складі якого був окремий взвод велосипедистів;

‒ Запорізький броньовий дивізіон, який налічував 12 бронемашин: вісім важких (із гарматами) і чотири легких (із кулеметами);

‒ Запорізький важкий артилерійський дивізіон із двома гарматами.

Також до них приєднався піший партизанський загін із Харкова на чолі з Іваном Луб'яницьким. Це була добре законспірована антибільшовицька організація, яка проводила успішну розвідувальну й диверсійну діяльність проти радянських загарбників міста.

Кримська операція розпочиналася на підйомі. Як згадував Борис Монкевич:

«Наказ про похід на Крим зустріли старшини й козаки з ентузіазмом. Усі частини корпусу заздрили Другому запорізькому полку й тим частинам, які були призначені у Кримський похід. Якщо взяти до уваги, що цілий запорізький корпус складався винятково з добровольців, тому що тоді примусової військової повинності не було, і 80 відсотків цих добровольців складалися зі старшин та інтелігенції, то не дивно, що похід цей у їхній уяві набув певного романтичного забарвлення. Чи не на кримських походах гетьмана Сагайдачного й кошового Івана Сірка наша свідома молодь виховувала в собі завзятість і любов до військових лав? Крим пройшов червоною ниткою через нашу історію останніх століть, і його ім'я було пов'язане й із відродженням колишньої держави, і з її занепадом».

Два дні знадобилось обраним підрозділам, щоб із Харкова залізницею дістатися до станції Лозова, де їх чекало поповнення. 12 квітня до Кримської групи приєдналися:

‒ Перший Запорізький кінно-гайдамацький полк імені Костя Гордієнка;

‒ Запорізький кінно-гірський артилерійський дивізіон із чотирма гарматами;

‒ Запорізький інженерний курінь, що складається з трьох сотень: інженерної, телеграфної й залізничної.

За оцінкою Никифора Авраменка, коменданта штабу Запорізької дивізії, всього Кримська група військ Української Народної Республіки налічувала понад 9 тисяч багнетів і шабель (із яких піхота становила 5 тисяч), а за озброєнням вона дорівнювала окремій бригаді.

Головною ударною силою був найчисленніший Другий Запорізький полк, командування яким Петро Болбочан поєднував із командуванням групою. Таке поєднання, загалом, було заборонене, але Натієв заплющував на це очі. До складу полку, окрім чотирьох піхотних куренів і вже згаданого взводу велосипедистів, входили одна кінна та дві кулеметні сотні, а також допоміжні команди: розвідників, саперів, зв'язкових, метальників бомб і військової підготовки.

Не менше значення мав кінно-гайдамацький полк, незамінний у рейдах у ворожих тилах. Із огляду на обставини часу, під командуванням Всеволода Петріва перебували не тільки кінні козаки, а й кулеметники, мінери, кілька автомобілів, зокрема й один броньовик, 12 мотоциклів і власна система логістики. Але, як зауважив Монкевич, «полк завжди потребував догляду вищого начальства».

Було у групи і два власних бронепотяги, причому один із них був створений на місці руками бійців. Ось як про це згадував сотник Павло Шандрук, командир бронемашини:

«За наказом командувача Болбочана на станції Лозовій збудували імпровізований бронепотяг із сталевих вагонів, які перевозили вугілля. Зсередини ми зміцнили їх пресованою соломою. За сталевими пластинами, також укріпленими позаду соломою, встановили чотири кулемети із тридюймовими гарматами і дві резервні гармати. Наш кулемет розташовувався в передній частині поїзда, в одному порожньому вагоні розмістилася моя бронемашина «Полуботько» для використання її в разі потреби на полях битв. Команда бронепотягу складалася з чотирьох офіцерів і певної кількості людей».

сього ж на бронепотязі розмістилися батальйон піхоти, одна артилерійська батарея і кулеметна сотня під командуванням Олександра Шандрука. Кримська група настільки розрослася, що вже не могла пересуватися з місця на місце за один день. Якщо Запорізький піхотний полк потребував для розміщення особового складу два ешелони, то кінно-гайдамацький ‒ уже чотири. Тому, коли авангардні частини втягувались у бій на одній станції, ар'єргард міг ще навіть не вирушити з попередньої.

Командувачем усієї групи був призначений Петро Болбочан, Петрів став його заступником. Як пізніше писав Сергій Шемет:

«Генерал Натієв не мав того хворобливого честолюбства, яке виявляли всі наші отамани. Натієв умів оцінити заслуги своїх помічників і не боявся конкуренції тих, хто своїми заслугами піднімався вище загального рівня, тому він не побоявся висунути вперед Болбочана та призначити його командувачем першою дивізією Запорізького корпусу, не побоявся дати Болбочану та його дивізії виконати окреме завдання ‒ звільнення Криму від більшовиків, хоча це доручення очевидно давало тому можливість піднятися в очах уряду й суспільства ще вище».

Сам же Натієв продовжував займатися обороною українських кордонів на Донбасі і приєднався до Кримської групи вже на півострові.

13 квітня Болбочан залишив Лозову, залізницею дістався до Павлограда, звідки вирушив на станцію Синельникове, яку й захопив 14 квітня. У тому бою до групи тимчасово приєднався Павлоградський гусарський полк, потім повернувшись для гарнізонної служби свого міста.

У Синельниковому ж ледь не сталася сутичка Кримської групи з австрійськими військами. Їхнє командування не бажало пропустити українців на південь, тому Болбочан наказав своїм ешелонам не зупинятися, що призвело до зіткнення двох потягів і поранення бійців із обох сторін.

16 квітня Кримська група після невеликого бою зайняла місто Олександрівськ (нині – Запоріжжя), де наступного дня відбулась урочиста зустріч із полком Українських Січових Стрільців. Тут Болбочану довелося змінити свій план походу на Крим. Як писав Монкевич:

«Спочатку був у нього наступний план наступу: вивантажити всю Кримську групу, в Олександрівську посадити на берлини, спуститися вниз Дніпром до Берислава, зайняти його і звідти походом через Чорну Долину-Чаплинку наступати на Перекоп, який за повідомленнями, був менше укріплений, ніж Сиваш. Узявши Перекоп, просуватися на Сімферополь і позиції на Перекопі й Сиваші... Але вже в Олександрівську Болбочану довелося відмовитися від цього плану, оскільки більшовики ще раніше забрали весь річковий флот і його можна було дочекатися лише через три-чотири дні... І Болбочан вирішив іти лінією найбільшого опору, тобто на Сиваш».

Ситуативними союзниками українців у поході на Крим були німці. Наприкінці березня-початку квітня австрійські та німецькі підрозділи розгромили більшовиків на всьому південному правобережжі Дніпра, захопивши Миколаїв, Херсон і Катеринослав (нині ‒ Дніпро). Саме в Катеринославі в першій декаді квітня відбулася зустріч німецького командування й українських представників із делегацією кримських татар. Вони оголосили «про готовність долучитися до української держави, якщо їм забезпечать національно-культурні права». Очевидно, саме цією зустріччю Людендорф пізніше виправдовував наказ про вторгнення до Криму. Можна обережно припустити, що тоді ж була досягнута домовленість про початок кримськотатарського повстання, як тільки німецькі частини візьмуть Перекоп.

Для захоплення півострова головнокомандувач німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршал Ейхгорн виділив 52-й армійський корпус у складі двох дивізій: 217-ї піхотної і 15-ї ландвера, на чолі якого став генерал Роберт Кош. До «корпусу Коша» приєдналися Баварська кавалерійська дивізія, що звільняла від більшовиків південь України, перекинута з Румунії 212-а піхотна дивізія, а також низка дрібніших підрозділів. Мали німці також важку артилерію й авіацію. З огляду на те, що не всі частини були вчасно передислоковані до Таврії, перед початком операції під командуванням Коша зосередилося приблизно 30 тисяч солдатів.

Частина німецьких сил форсувала Дніпро в районі Олешок і рушила через Чаплинку на Перекоп, інша перемістилася з Катеринослава до Олександрівська і збиралася наступати на Мелітополь. Німецькі колоністи в степах допомагали військовим свіжою інформацією, солдати в свою чергу навчали загони самооборони колоній і ділилися з ними зброєю.

Так між українськими й німецькими військами розпочалося своєрідне змагання ‒ хто ж першим вступить до Криму.

На фото - бронеавтомобіль "Гайдамака", що брав участь у Кримському поході.
Зображення
 

Erelion
Member
Member
 
Повідомлень: 1602
З нами з:
17 жовтня 2006 22:08
Звідки: Київ

Re: Крымская операция 1918 года.

Повідомлення Erelion » 05 червня 2017 14:55

Частина третя (підготовка до штурму перешийку і вступ українського війська до Криму): https://www.radiosvoboda.org/a/28522021.html
________________________________________________________________________


Поки німецькі колони 18 квітня 1918 року йшли на штурм Перекопу, на південь від Мелітополя продовжували наступ українські частини. Після падіння міста єдиний «червоний» фронт у Північній Таврії розвалився: Всеволод Петрів писав, що весь простір між залізницею і морем «кишів дрібними перемішаними загонами». Петро Болбочан розумів, що, якщо дати більшовикам можливість перегрупувати свої сили і закріпитися за Чонгаром, захоплення Сиваша стане набагато складнішим завданням. Тому, поки основні сили Кримської групи облаштовувалися в місті, авангард із кінноти та моторизованої піхоти з бронемашинами продовжив наступ на південь, буквально повиснувши на хвості «червоних», які відступали. Борис Монкевич писав про це:

«Їхньою метою було самим зайняти Сиваш до того моменту, поки більшовики встигнуть зайняти окопи і приготуватися до оборони. Тому всі зусилля наших авангардних частин були спрямовані на те, щоб ворога, який відступав, відштовхнути в бік Азовського моря. З цією метою всі ворожі частини, що відступали до моря, були залишені в спокої, натомість звернена вся увага на загони, які намагалися пробитися до Сиваша, щоб перешкодити їм у цьому»

У другій половині дня 18 квітня українські та німецькі підрозділи вступили в бій із «червоними», що займали позиції в Якимівці. Загони Івана Федька і Георгія Кочергіна були вщент розгромлені, при цьому був знищений і їхній бронепоїзд, оснащений майданчиком з бомбометами. Уцілілі червоногвардійці, зібравши провіант, відступили до Новоолексіївки, а потім, давши гак через Генічеськ, – до Сальківського перешийку, що з'єднує Чонгарській півострів із материком.

Хоча Борис Монкевич і пише, що вся дорога на південь була вільна від ворога, а Кримській групі протистояли лише невеликі загони більшовиків, які «кидались з боку в бік», темп наступу сповільнився. Найімовірніше, українсько-німецький авангард увечері 18 квітня натрапив на радянську оборонну лінію на Сальківському перешийку, перед якою загін червоногвардійців під керівництвом Петра Грудачева розібрав залізничні колії. Вранці 19 квітня взяти позицію з ходу не вдалося. Але Федько, отримавши в той же день звістку про падіння Армянська, залишив Чонгар і відбув зі своїми військами до Джанкоя, так що або ввечері, або вже наступного дня станція Салькове була взята і українські частини увійшли на Чонгарський півострів. Отримавши звістку про це, Болбочан 20 квітня відіслав з Мелітополя на південь всю піхоту, доручивши Петріву пізніше перегнати до Криму ешелони.

Але перед цим відбулася зустріч українського та німецького командувачів. Болбочан був змушений, як молодший за чином, відкрити Роберту Кошу мету своєї експедиції і визнати його верховенство в разі проведення спільних операцій. Кош відмовляв Болбочана від прориву через Сиваш, пропонував йому дочекатися понтонів або взяти німецькі бронепотяги. Але той відмовився, оскільки прагнув досягти Севастополя першим, а до того ж, зовсім не збирався штурмувати Чонгарські позиції в лоб. За спогадами Монкевича:

«Болбочан ще в Мелітополі був підготовлений до того, що йому доведеться переправити через Сиваш ударну групу на човнах. З цією метою взяті з Мелітополя човни, захоплені у більшовиків, які всю дорогу ремонтувалися, озброювалися і готувалися до спуску».

Однак головною зброєю українців були не катери, а інформація. Після захоплення 15 квітня «дроздовцями» Якимівки телеграфне сполучення між Кримом і Таврією було порушене. Але на той час це було звичайною справою, так що в Сімферополі особливого значення обриву зв'язку не надали, вважаючи, що Мелітополь все ще тримається. Командири розгромлених загонів, які пробилися до Криму, не могли чітко окреслити стан справ і своїми неточними показаннями в штабі в Джанкої вносили ще більшу плутанину. В результаті ці загони були визнані дезертирами і відіслані до столиці для розформування і суду.

На Сиваській оборонній ділянці, зрозуміло, знали про прорив фронту під Мелітополем, але «червоні» не усвідомлювали масштабів катастрофи, що спіткала їх, і вже точно не очікували побачити українців на Чонгарі так скоро.

Якби цього було мало, Кримська група захопила в полон одного штабного більшовика, який знав шифр. Тепер кілька разів на день Болбочан відсилав до Сімферополя туманні донесення, що, мовляв, фронт перед Сивашем прорвали, але «радянські» частини відходять в порядку, зберігши навіть бронепотяги. За словами Монкевича:

«Не маючи інших відомостей, «Штаб Оборони Кримської Республіки» змушений був цьому вірити, хоча постійно категорично вимагав подробиць. Болбочан у таких випадках переривав розмову і цим ще більше збивав з пантелику Штаб Оборони, який не знав, чи вірити цьому повідомленню, чи ні. Поїхати назустріч відступаючим ніхто не хотів після того, як одна група сміливих поїхала з Сиваша для пошуків штабу армії і налагодження зв'язку з ним – і не повернулася, і не подала досі ніяких відомостей».

Більше того, згадував Петрів, більшовицьке командування навіть віддавало суворі накази Болбочану відходити організовано й очищати тили від «бандитів, які в декількох місцях зіпсували залізницю». Загалом, прибуття українців на Чонгар стало для «червоних» сюрпризом.

У ніч на 21 квітня головні сили Кримської групи зосередилися в Новоолексіївці, а авангардні частини пройшли весь Чонгарський півострів і вийшли до передових радянських позицій, місцями маскуючись, а місцями видаючи себе за більшовиків, які відступають. Завдяки цьому вдалося оглянути «червоні» укріплення і намітити маршрут десантів. Оскільки полк Федька готувався до контратаки на Джанкой, міст через Сиваш захищав лише невеликий загін. Однак і цього могло бути досить, оскільки міст мав бути замінованим.

Але вранці 21 квітня в обох сторін щось пішло не так. За спогадами Никифора Авраменка, у світанковому тумані українські солдати помітили початок мінування мосту чотирма червоногвардійцями на чолі з Леонідом Літуненком і відкрили по мосту «шрапнельний і кулеметний вогонь». Артилерійська перестрілка тривала цілий день. Паралельно Болбочан змінив початковий план штурму Сиваша: замість десанту з катерів він вирішив захопити міст за допомогою дрезини.

Для цього в штаб викликали командира першої сотні Запорозького полку Петра Зілинського-Содоля, який вже заслужив репутацію «найвідважніший зі сміливців». Відібравши 20 найкращих бійців, озброєних ручними кулеметами, він дрезиною пізно вночі з 21 на 22 квітня проскочив передмостові укріплення і в'їхав на міст. За ним повним ходом рухалися два бронепотяги.

На кримській стороні більшовики почули перестрілку бронепотягів із передовими заставами і відкрили загороджувальний вогонь з гармат по мосту, але в цей момент дрезина Зілинського досягла берега, закидавши захисників ручними гранатами. Потяги артилерійсько-кулеметним вогнем підтримали атаку. Висадившись, піхота вибила більшовиків з окопів і відразу ж стала готувати їх на випадок контрнаступу. «Червоні» побігли. Паніка була настільки сильною, що відступаючи більшовики з двох мін зуміли підірвати тільки одну, та й ту не дуже вдало. Другу міну українці вчасно скинули у воду. Згідно з Монкевичем:

«Болбочан поставив у той час на іншому кінці мосту батарею і наказав стріляти в разі контрнаступу. Разом з тим наказав переправлятися частинам групи на іншу сторону. З огляду на те, що залізнична колія на мосту була зіпсована вибухом міни, козаки просто на руках через міст і греблю почали переносити кулемети, вози, гармати. Спішно пересувалася піхота, кіннота і на ранок позиції на лінії ст. Таганаш були закріплені за українським військом».

Започаткована наспіх спроба «червоних», які схаменулися, відбити Таганаш (нині – Солоне Озеро) у Кримської групи не увінчалася успіхом, і вранці 22 квітня Болбочан твердо стояв на кримській землі. Невелика група більшовиків потрапила в полон, були захоплені 30 кулеметів, маса гвинтівок і півбатареї знарядь з кіньми.

У середині дня нарком закордонних справ Росії Георгій Чичерін надіслав до Берліна ноту протесту:

«Просування до Криму є істотним порушенням Брестського миру, адже є вторгненням в межі Радянської Республіки. Вторгнення загрожує нашому Чорноморському флоту, що може спричинити зіткнення, викликані інтересами самозбереження флоту. Народний комісар закордонних справ сподівається, що подальше просування військ у Криму буде припинене, і просить німецький уряд повідомити негайно про подальше».

Тим часом Болбочан наказав наступати на Джанкой вже наявними силами, не чекаючи переправи через пошкоджений міст інших частин. З Таганаша він телеграфом зв'язався з Кошем і поінформував його про успіх. Той, не повіривши, послав бронепотяг для оцінки ситуації, а сам наказав Болбочану залишатися на зайнятих позиціях. Але Болбочан відповів відмовою і не пропустив німецький бронепотяг через Сиваш. Німці, у свою чергу, спробували затримати в Мелітополі ешелони Петріва, однак безуспішно. Це був перший, і, на жаль, не останній українсько-німецький конфлікт у Криму.

У будь-якому випадку Кримська група рушила вперед і, до вечора 22 квітня, змітаючи перед містом більшовицький заслін, увійшла до зайнятого німцями Джанкоя.

Далі буде...
 

Erelion
Member
Member
 
Повідомлень: 1602
З нами з:
17 жовтня 2006 22:08
Звідки: Київ

Re: Крымская операция 1918 года.

Повідомлення Erelion » 11 червня 2017 21:00

Чомусь на україномованій частині "Радіо Сводоба" перестали розміщувати подальші частини, тому російською:

Частина четверта (марш на Сімферополь і взяття міста): https://ru.krymr.com/a/28526598.html
______________________________________________________________________________________

Встречу украинских и немецких войск в Джанкое вечером 22 апреля трудно было назвать безоблачной. Кайзеровские поезда оттеснили эшелоны Всеволода Петрива в неудобный для выгрузки угол, заблокировали паровозы, а только что прибывший Роберт Кош прямо заявил, что не допустит дальнейшего продвижения Крымской группы на юг.

Чтобы прояснить ситуацию, Петрив отправился к Александру Натиеву, также недавно прибывшему в Джанкой. Тот раскрыл конечную цель всей операции – захват Черноморского флота вопреки немецкой попытке «просто оккупировать, а может – и аннексировать Крым». После этого на импровизированном митинге на вокзале Петрив объяснил задачу рядовым бойцам.

Пока шла выгрузка, Петрив разыскал одного из членов крымскотатарского Курултая, скрывавшегося от большевистских репрессий под Джанкоем. Вместе они составили призыв к крымцам браться за сабли и присоединяться к конным гайдамакам. По воспоминаниям Петра Дяченко, в его конную сотню влились 50 крымских татар с лошадьми и оружием. Как писал Петрив,

«Через несколько часов уже первый разъезд татарский, в своих красных, круглых, немного косматых шапках, с красным козырьком и полумесяцем вместо кокарды, везет кучу гайдамацких призывов на татарском и украинском языке, чтобы будить аулы и украинские села Крыма лозунгами борьбы за свою землю, за свою свободу, за правду».

Параллельно украинские и немецкие командиры готовились к дальнейшему продвижению в глубь Крыма. Кош направил Баварскую кавалерийскую дивизию в направлении Феодосии, а 217-я пехотная и 15-я дивизия ландвера должны были наступать на Симферополь. Петр Болбочан выделил из состава Запорожского полка 4-й курень с бронепоездом Семена Лощенко и несколько сотен кавалеристов для похода на Феодосию, еще часть конницы – на Евпаторию, а главные силы при бронепоезде Павла Шандрука отправлялись в столицу Крыма.

Немецкие кавалеристы на одном эшелоне с другим бронепоездом начали движение на Феодосию первыми, но на станции Колай (ныне – Азовское) натолкнулись на хорошо подготовленную оборону 1-го Черноморского революционного полка Ивана Федько, которую не смогли преодолеть с ходу и были вынуждены на несколько дней приостановить наступление.

Между тем конные сотни Петрива вышли в направлении Султан-Базара (ныне – не существует, вблизи с. Молочное), к которому на следующий день утром должен был быть переброшен весь гайдамацкий полк. Передовые же разъезды должны были разведать путь на Зую. Уже в темноте последние украинские части покинули Джанкой, кроме экипажей гайдамацких бронемашин, которые так и не удалось разгрузить. Утром 23 апреля через Курман (временно – Красногвардейское) Петрив добрался до Султан-Базара и разместил свои подразделения вокруг села. Там он собрал также большевистских пленных, захваченных ночью его разъездами на дорогах и в округе, и передал их страже из крымцев.

Главные же силы Болбочана двигались непосредственно на Симферополь. Авангард на грузовиках под прикрытием бронемашин с прицепленными пушками продвигался по шоссейной дороге, главные силы ехали эшелонами вслед за бронепоездом Шандрука. По приказу последнего на километр впереди паровоза двигалась дрезина, чтобы обезопасить эшелоны от засад или минирования. Еще в Чонгаре Шандрук получил от Болбочана два крупных сине-желтых флага, которыми украсил свой паровоз. По словам Бориса Монкевича,

«Это был почти триумфальный поход. Участники этого похода на всю жизнь не забудут его. Эшелоны с Запорожцами постепенно двигались вверх. Казаки пели песни, а духовой оркестр выигрывал марш. Если бы заглядеться со стороны на эти эшелоны, то они скорее были бы похожи на какой-то свадебный поезд. Никто не думал о тех боях и той опасности, которая ждет их в будущем. Возрождение природы, а вместе с тем и возрождение собственной родины, вносили в душу каждого старшины и казака такой пыл и такую безопасность, что для него все остальное уже не играло роли. Враг не оказывал почти никакого сопротивления, да и не имел он больших сил в этом направлении».

К вечеру того же 23 апреля Крымская группа, выбив «красную» залогу, заняла Сарабуз (ныне – Гвардейское). Здесь были получены сведения, что из Симферополя на север отправился отряд матросов из 500 человек на трех бронепоездах. Болбочан выстроил свои силы в боевые порядки и отправился навстречу врагу. Большевики попытались атаковать в лоб, но встречным огнем были остановлены. Увидев, что украинские части берут их в клещи, они отступили назад в Симферополь, разобрав за собой колею. Между тем с тыла приблизилась «красная» конница, но и она после короткой перестрелки отошла ни с чем.

За основными силами с небольшим интервалом продвигались части Петрива. Вблизи Кара-Кията (ныне – Грушевое) его гайдамаки свернули в сторону и на рассвете 24 апреля прибыли в Зую. Конные артиллеристы двинулись на Карасу-Базар (ныне – Белогорск) на соединение с теми частями, что уже шли на Феодосию из Джанкоя.

Утром 24 апреля Крымская группа перешла в новое наступление на Симферополь двумя путями: по шоссе и по железной дороге. В 10:00 запорожская пехота на автомобилях ворвалась в город, первым отрядом командовал сотник Ларион Сесь. Немногочисленный красногвардейский гарнизон разбежался без сопротивления, население попряталось, городской штаб обороны попал в плен. В руки украинского войска перешла казна с немалой суммой денег и большим количеством серебряных изделий, вся переписка, документы, проекты, карты. Параллельно вокзал был захвачен бронепоездом Шандрука. Вот как он сам описывал те события:

«Когда наш бронепоезд приблизился к Симферополю, жители прилегающих к станции домов кричали нам, что мост через Салгир заминирован. Дома закрывали дорогу, ведущую к станции, более чем на два километра. Мы внимательно присмотрелись к мосту и убедились, что – как ни странно – никто его не защищает, также нет никаких следов минирования. Осмотрев станцию позади домов, мы увидели настоящий бронепоезд под паром и людей, бегавших рядом. Моя артиллерия и команда пулеметчиков были готовы открыть огонь без приказа, поскольку большевики были готовы стрелять, и тогда судьба нашего бронепоезда могла быть решена за долю секунды. Когда наш бронепоезд пересек кривую, так что наш пулемет был в зоне поражения, мы сделали несколько очередей выстрелов, но бронепоезд красных не ответил. Мы продолжали продвигаться вперед, и тогда «красный» поезд оставил станцию на полной скорости, а моряки начали вскакивать на ходу. Мы остановились на станции на несколько минут, и я оставил там взвод казаков с двумя пулеметами».

Два часа спустя в крымскую столицу прибыли главные украинские силы. Город был окружен плотным кордоном, внутри началось буквально «вылавливание большевиков». Захват Симферополя произошел настолько неожиданно, что в Севастополе об этом ничего не знали и поддерживали со столицей телеграфную связь еще четыре часа. Из перехваченных сообщений было видно, что советские руководители потеряли надежду на успешную оборону. В самом Севастополе большевикам пришлось поделиться властью с меньшевиками и эсерами. Они, в свою очередь, не желали выводить в море Черноморский флот и даже рассматривали возможность отдельной капитуляции перед Украиной. Наконец, для обороны уже захваченного Болбочаном Симферополя был направлен специальный комиссар, которого украинцы взяли в плен под городом. По Монкевичу,

«Он никак не мог понять, что произошло. Сначала считал, что с ним шутят, а потом решил, что отряд Симферополя взбунтовалась против советской власти, и потому стал угрожать репрессиями; все сразу понял тогда уж, когда его привели в штаб группы».

После подхода главных украинских сил в Симферополь бронепоезд Шандрука поехал на юг до станции Чистенькая (в его мемуарах ошибочно – Булханак, по названию реки), где его издалека безуспешно обстреляла артиллерия «красных».

Между тем Петрив в Зуе сформировал из 200 крымских татар конное подразделение:

«Назначил Андриенко с 10 кадровыми гайдамаками и со старшинами взять татарский отряд в работу. Андриенко с радостью надевает на чубатую голову татарскую баранью шапку, распоряжается татарами и просит дать ему «смертников» как опору татарскому крымскому чамбулу имени Тугай-Бея, как он хочет его окрестить «для исторического реванша». Но татары все равно себя называют «эскадронцами», так что «историческое название» так и не принялось. Около 11:00 чамбул был готов – две сотни и наши пулеметы «Максим», впереди наши старшины, у каждого татарин-переводчик, готов уже и штаб, и связные, ну, словом, маленькая копия гордиенковцев, когда их было еще мало».

Все вместе после чрезвычайно тяжелого дневного перехода (иногда пушки приходилось спускать на руках) добрались до Мамут-Султана (ныне – Доброе), где к полку присоединились две сотни плененных в Первую мировую войну турок.

Передовой украинско-крымскотатарский отряд (чамбул) сотника Андриенко двинулся дальше – к истоку реки Кача. Благодаря наплыву местных добровольцев, он уже насчитывал 350 человек и готовился к взятию Бахчисарая. Еще одну сотню гайдамаков с двумя пушками и двумя пулеметами Петрив поставил заслоном на пути в Алушту.
 

Erelion
Member
Member
 
Повідомлень: 1602
З нами з:
17 жовтня 2006 22:08
Звідки: Київ

Re: Крымская операция 1918 года.

Повідомлення Erelion » 11 червня 2017 21:04

Частина п'ята (кримо-татарське повстання на півдні Криму, контрнаступ більшовиків, етнічні чистки): https://ru.krymr.com/a/28539864.html
______________________________________________________________________________________________________________________________

18 апреля 1918 года стало днем не только немецкого штурма Перекопа, но и начала общекрымского антисоветского восстания, в котором приняли участие самые разные политические силы. Но сердцем мятежа были крымские татары, для которых он мгновенно перерос в «народную войну».

Подготовка к выступлению началась за 10-20 дней до падения большевистской власти. Поручик Мухтар Хайретдинов, который вместе с единомышленниками скрывался в селе Кучук-Узень (ныне – Малореченское), развернул антисоветскую агитацию. Позже он рассказывал:

«Население понемногу стало приходить в себя и организовываться. Народ не забыл нанесенной ему обиды и жаждал мести».

Мятежники вели работу среди жителей сел Южного берега, пытаясь привлечь на свою сторону также и российских офицеров. Были установлены контакты с несколькими крупными городами. Штабс-ротмистр Селим Муфти-заде, временно исполнявший роль военного лидера, предлагал, не теряя времени, занять Симферополь, но Хайретдинов убедил его не выступать до момента немецкого вторжения.

Первым восстал юго-восток Крыма. Уже 18 апреля крымцы сел Капсихор (ныне – Морское) и Кутлак (ныне – Веселое) в районе Судака разгромили небольшой отряд матросов, двигавшийся из Ялты в Феодосию. На следующий день в самой Феодосии подняли восстание союзы рабочих-металлистов и «увечных воинов» – ветеранов Первой мировой войны. Мятежники быстро овладели ключевыми позициями в городе и разоружили тамошнюю Красную гвардию. Впрочем, матросы с эсминцев «Фидониси», «Пронзительный» и «Звонкий» при поддержке корабельной артиллерии в течение второй половины дня захватили город, бои развернулись даже в картинной галерее Айвазовского. Повстанцев добивали уже по квартирам.

Успешнее шли дела на Южном берегу. Уцелевшие после советского террора эскадронцы и российские офицеры, скрывавшиеся в горах, спускались в населенные пункты и возглавляли выступления жителей. В течение 20-21 апреля крымские татары овладели Алуштой, Гурзуфом и селами Кучук-Узень, Корбекуль (ныне – Изобильное), Шума (Верхняя и Нижняя Кутузовка), Демерджи (Лучистое), Биюк-Ламбат (Малый Маяк), Кизилташ (Краснокаменка), Коуш (Шелковичное, не существует), Улу-Сала (Синапное), Шуры (Кудрино). Центром восстания стала Алушта, где взял власть в свои руки местный мусульманский комитет во главе с Хайретдиновым.

Степень организации крымцев заставила князя Владимира Оболенского – одного из очевидцев, жившего тогда в Биюк-Ламбат, задуматься:

«Ведь если немцы действительно в Симферополе, то завтра или послезавтра они будут на Южном берегу и займут вообще весь Крым без сопротивления. Зачем же при таких условиях татарам было устраивать восстание, которое до прихода немцев могло стоить немалой крови? Впоследствии, познакомившись с политикой немцев в Крыму, я понял, что это восстание было делом рук немецкого штаба. Немцам, стремившимся создать из Крыма самостоятельное мусульманское государство, которое находилось бы в сфере их влияния, нужно было, чтобы татарское население проявило активность и якобы само освободило себя от «русского», т. е. большевистского ига. Из победоносного восстания, естественно, возникло бы татарское национальное правительство, и немцы делали бы вид, что лишь поддерживают власть, выдвинутую самим народом».

Советское правительство Крыма, вечером 20 апреля прибыло в Ялту, где было прохладно принято местным советом – в обе стороны сыпались упреки в «измене» и «мятеже». Так как корабль из Севастополя за ними не прибыл, народные комиссары решили ехать в Феодосию вдоль берега. Утром 21 апреля они позвонили в Алушту, где местный начальник милиции подтвердил, что в городе все спокойно (в этот момент он под дулом револьвера уже присоединился к повстанцам). Чиновники ехали тремя автомобилями, и под Биюк-Ламбатом попали в заранее подготовленную ловушку. Всех их арестовали и увезли в Алушту.

Там же в ночь с 21 на 22 апреля был образован повстанческий штаб, который возглавил Муфти-заде. С утра новый командующий отдал приказ наступать на Ялту. Повстанческие отряды во главе с Хайретдиновым в течение дня захватили побережья до Никиты, но дальше не прошли.

В самой Ялте тем временем сосредоточились такие «красные» силы: «социалистический отряд» из бывших местных политзаключенных во главе с Борисом Жадановским, прибывший из-под Перекопа отряд одесских анархистов Макара Чижикова, бывшего коменданта Очакова, и местные красногвардейцы матроса Ивана Басова, – сведенные в «Ялтинскую армию» численностью в 700 человек. В 3 часа утра 23 апреля в Ялту прибыл из Севастополя миноносец «Гаджибей» с запасом оружия и десантом.

На рассвете того же дня под Массандрой матросы и ялтинские красногвардейцы пулеметным огнем остановили и рассеяли крымскотатарские силы. 150 бойцов Жадановского остались в городе, а формирования Басова и Чижикова повели наступление на базу повстанцев. По показаниям Хайретдинова,

«Узнав о силе большевиков в Ялте, отряд сразу отказался от наступления на означенный город и тем выдал свою слабость. Когда это было обнаружено, большевики сами повели наступление, и наш отряд, нигде не оказавший сопротивления, отступал до самой Алушты, оставляя на произвол большевиков все татарские деревни между этими городами».

Наступление красных сил обернулось страшным террором. Жительница Кизилташа Лидия Ломакина свидетельствовала:

«Подступив к деревне, красногвардейцы и греки поставили в разных пунктах на шоссе пулеметы и начали обстреливать деревню; одновременно с тем ими произведены были поджоги… в тот же день началась ловля татар красногвардейцами и греками и стрельба по ним; через два-три дня после того деревня была подожжена в центре… пожар распространился на всю так называемую Старо-Мечетную часть Кизильташа, в коей выгорело до 20 домов; пожаром уничтожено и все находившееся в них имущество».

По словам князя Оболенского, «большевики жестоко расправлялись с попадавшими им в руки татарами. В Гурзуфе и Кизилташе татар расстреливали и топили в море. Несколько татарских домов было разгромлено и подожжено. Все эти варварства, по слухам, творились, главным образом, местными греками, примкнувшими к большевикам. Трудно сказать, так ли это было на самом деле, или, как это всегда бывает в таких случаях, эти обвинения лишь отражение старой национальной вражды между татарами и греками, возникшей на экономической почве… Узнав о приближении большевистских полчищ, творящих насилия над жителями, все татарское население Биюк-Ламбата, включая стариков, женщин и детей, ушло в горы».

Позже по результатам специального расследования было установлено, что «В Гурзуфе было убито более 60 стариков-татар, трупы брошены не зарытыми на дорогах, улицах, в виноградниках. Родственникам, решившимся разыскивать своих убитых близких, нередко приходилось прекращать поиски из-за угроз красноармейцев. Совершение погребений было опасным, не было пощады даже духовным лицам: в Гурзуфе и Никите были убиты во время погребального богослужения два муллы».

Насилие не могло не вызвать насилия в ответ. Началась «резня греков, русских и армян» в селах, контролируемых повстанцами. Накануне большевистского штурма произошла трагедия в Алуште. Как вспоминал единственный уцелевший из захваченных ранее советских чиновников Иван Семенов:

«Ночью с 23 на 24 апреля русские, жившие в окрестностях Алушты, подверглись нападению со стороны татар; было вырезано несколько семейств, всего около 70 человек. Русские жители, пережившие ужасную ночь, к следующей ночи стали собираться группами и вооружаться, чтобы защититься в случае повторного нападения».

В 9 утра 24 апреля отряды Басова и Чижикова начали штурм Алушты, своими пушками наземным частям помогал «Гаджибей». Штаб повстанцев развалился – Муфтий-заде покинул город, попытка Хайретдинова организовать оборону потерпела неудачу. По его словам,«На другой день наступления большевиков, часов около 11, прибыл в Алушту маленький пароходик большевиков и начал обстрел. В это время наш отряд находился около Биюк-Ламбата. Когда услышали орудийные выстрелы, весь отряд бросил свои позиции, отступил в Алушту и начал расходиться по деревням».

Отступая, повстанцы прихватили с собой членов правительства Республики Тавриды и в трех километрах к северу от города расстреляли.

В тот же день «красные» полностью овладели Алуштой. Крымский большевик Владимир Елагин писал:

«Этот день является одним из печальнейших дней в истории уродливой большевистско-татарской борьбы. После обстрела Алушты артиллерийским огнем с миноносца разъяренные гибелью комиссаров матросы, сломив сопротивление восставших, ворвались в городок. Рассыпавшись в погоне за отступавшими по его узеньким улицам, они рубили без разбора всех попадавшихся им навстречу татар. Татарское население Алушты и окрестных деревень, побросав свои очаги, бежало в горы и скрывалось там».

Ему вторил другой большевик, крымский татарин Измаил Фирдевс:

«Началась форменная война между татарами и уходящей Соввластью. Наши десантные части тогда дошли до самого Мамут-Султана в 12 верстах от Симферополя. Все татарское население Алушты и прилегающего района убежало в горы, леса и в Симферополь».

Но подавление «народной войны» на Южном берегу отнюдь не означало окончания восстания в Крыму.
 


Повернутись до WWI та Перші визвольні змагання (1914-1922)

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Exabot [Bot] і 6 гостей

cron