Український слід у K.u.K.Kriegsmarine

Модератор: Global Moderators

Аватар користувача
Колезький радник
Member
Member
 
Повідомлень: 319
З нами з:
13 жовтня 2008 14:19
Звідки: Запоріжжя

Український слід у K.u.K.Kriegsmarine

Повідомлення Колезький радник » 13 жовтня 2008 22:48

Мої вітання всім, шановні колеги!
У Вас (а тепер - уже у нас), на мою думку, кращий військово-історичний форум у
межах України. Але, як і все інше в цьому кращому із світів, він має розвиватися
далі, щоб не покритися жабуринням. Саме з цією метою спробую вікрити нову тему, назву
якої поставив у заголовок. K.u.K.Kriegsmarine - це Kaiserlich und Koeniglich Kriegsmarine
(Кайзерліх унд Кьонігліх Крігсмаріне), тобто, Імператорський і Королівський військово-морський
флот. У далекі 1914-1918 рр. цей восьмий у світі флот (за бойовою потужністю) з немалою майстерністю
захищав адріатичне узбережжя імперії Габсбургів. Українців, тобто людей, в особових справах яких
вказана їх національність - українець, русин чи рутен, серед моряків Австро-Угорщини
було близько двох тисяч осіб. Як зазвичай у нас, мабуть, немало наших земляків обрали
собі іншу національність, більш вигідну в певних обставинах.
На мою думку не варто відмовлятись і від представників інших народів, які заселяли в той час
сучасні землі України. Так, із 4-х поляків - командирів підводних човнів K.u.K.Kriegsmarine
двоє народилися і виросли в Галичині. Земляки вони нам, чи ні?
На днях у нас в Запоріжжі відбулася чергова щорічна книжкова ярмарка. Я відвідую всі
подібні заходи ще з часів \"перестройки\". На превеликий жаль за 20 років ми так і не
спромоглися створити свою історичну бібліотеку. Ярмарка це підтвердила.
Можна назвати безліч причин, чому так сталося. Але я по собі знаю одне - навіть далеко
не геніальна, а просто добросовісно виконана, правдива і об`єктивна робота знайде свою
дорогу до читача.
Ми дуже мало пишемо. І професійні історики і просто освічені люди, для яких вивчення історії -
це життєва необхідність.
Оскільки я вперше на Military Ukraine, цей пост буде пробним. Потім спробую викласти
одну із своїх робіт.
З незмінною повагою
Л.І.
Востаннє редагувалось Колезький радник в 14 жовтня 2008 10:29, всього редагувалось 1 раз.
 

Аватар користувача
korner45
Member
Member
 
Повідомлень: 1822
З нами з:
25 лютого 2008 21:17

Повідомлення korner45 » 13 жовтня 2008 23:24

Колезький радник написав: Українців, тобто людей, в особових справах яких
вказана їх національність - українець, русин чи рутен, серед моряків Австро-Угорщини
було близько двох тисяч осіб


Згідно з MarineKalender der DDR 1977, це складало 0,8 відсотків особового складу K.u.K. Kriegsmarine.
 

Аватар користувача
Колезький радник
Member
Member
 
Повідомлень: 319
З нами з:
13 жовтня 2008 14:19
Звідки: Запоріжжя

Повідомлення Колезький радник » 14 жовтня 2008 00:04

Дякую korner45
Навіть думки не мав, що MarineKalender der DDR може бути
джерелом з історії австро-угорського флоту. Якщо не секрет, а що
за публікація, а то мої примірники цього видання в глибокому
архівному зберіганні?
З незмінною повагою
Л.І.
 

Аватар користувача
Колезький радник
Member
Member
 
Повідомлень: 319
З нами з:
13 жовтня 2008 14:19
Звідки: Запоріжжя

Повідомлення Колезький радник » 14 жовтня 2008 07:04

Виставляю свою статтю про маловивчену, але широковідому сторінку Першої світової.
Її російськомовний, скорочений варіант нещодавно опублікований в українському додатку до газети
\"Секретные материалы\" під назвою \"За семью печатями\".
Сім годин слов’янського морського братства
1. Захват

Більше трьох років тривала Велика війна, яка через чверть сторіччя отримала ще одну, більш звичну для нас назву - Перша світова. Криваві бойовища не вщухали на полях Франції, на карпатських та альпійських гірських перевалах, у Східній Африці і Месопотамії, в морях і океанах…
Закінчувалася ніч з четверга на п’ятницю 5 жовтня 1917 року. Війна була далеко і нічого не порушувало в цей час спокійний сон мешканців містечка Себеніко (нині – Шібенік у Хорватії), розташованого на далматинському узбережжі Австро-Угорщини. Від раптового нападу ворожих флотів Італії, Франції чи Великобританії його надійно охороняли численні острови Адріатичного моря (всього – 1185, із них 926 – біля берегів Далмації) з артилерійськими береговими батареями, мінними полями між ними, і бойові кораблі австро-угорського флоту.
На виході з каналу Святого Антонія, що з’єднує Себеніцьку бухту з відкритим морем, у декількох десятках метрів від середньовічного форту Святого Ніколи, пришвартованим до стаціонарного бую ніс сторожову службу міноносець \"Tb XI\" або №11 (обидва варіанти назви були намальовані білою фарбою на його бортах). Між собою моряки називали корабель \"одинадцяткою\". Міноносець був призначений для бойових дій в районі островів далматинського узбережжя Адріатики. При водотоннажності в 130 тон, довжині в 44 метри машини потужністю в 2400 кінських сил давали йому можливість розвивати швидкість понад 27 вузлів (50 км/год). Корабель ніс на своєму борту достатньо серйозне озброєння: дві 47-мм гармати марки \"Шкода\", два 450-мм торпедні апарати і 8-мм кулемет \"Шварцлозе\" для боротьби з новітнім ворогом – літаками. Два офіцери, 5 старших унтер-офіцеров, 19 молодших унтер-офіцеров, старшин і матросів складали екіпаж №11. Всі три роки війни на цьому кораблі вони справно виконували покладені на них бойові завдання: несли сторожову службу, супроводжували транспорти, тралили міни, вели пошук ворожих субмарин і виконували безліч іншої роботи.
Між іншим, і озброєння, і механізми міноносця, і метал, з якого його побудували, були чеського виробництва. Та належав корабель до флоту австро-угорської монархії, а офіційною мовою спілкування на його борту була німецька. Все це зіграло неабияку роль в подальших подіях…
Було ще темно. Близько четвертої години ранку черговий матрос розбудив машиністів і кочегарів, які мали підготувати машини міноносця до виходу в море і запустити генератор електричного струму для освітлення приміщень корабля. Незабаром почувся шум котельних вентиляторів і стук механізмів – машина ожила.
Але розпрощалися зі сном не лише матроси машинної команди. Декілька фігур, ледве розрізнених у темряві, скупчились біля кормового тамбура, який вів до кают командного складу. Після короткої наради моряки із запаленою свічкою почали спускатися по трапу. У першій із кают безтурботно спали старші унтер-офіцери – механік міноносця Рудольф Дресслер і його помічник Франц Вербик. Після короткої, але запеклої сутички, під загрозою пістолетів обох підофіцерів зв’язали мотузкою, а двері приміщення закрили зовні, залишивши біля них озброєного револьвером вартового.
Потім настала черга командира корабля лінієншіффслейтенанта (капітан-лейтенанта) Генріха Сіммеля і другого офіцера - лейтенанта Крсте Бргуліяна. Після нетривалої суперечки, з поваги до офіцерів їх не стали зв’язувати, а під слово честі зберігати спокій залишили в каюті під наглядом ще одного вартового. На питання Сіммеля: \"Що сталося?\" один із змовників коротко відповів: \"Ідемо до Італії!\" Операція із захвату \"Tb XI\" тривала не більше п’яти хвилин. На сторожовій вежі форту Святого Ніколи панував спокій – увагу вартових не притягли тривожні звуки, що донеслися зі сторожового міноносця. Їх заглушив шум корабельних машин…
2. Передісторія захвату
\"Двоєдина монархія\" за своїм політичним устроєм була унікальною державою. Австро-угорський монарх Франц Йосип Габсбург мав два рівнозначних титули – імператора (цісаря або кайзера) Австрії і короля (кеніга) Угорщини. Обидві держави мали самостійні системи органів законодавчої і виконавчої влади. Лише регулярна армія, військово-морський флот та деякі міністерства були спільними, австро-угорськими. Як суверени на своїй території ці держави мали підвладні їм, фактично напівколоніальні володіння: Австрія – провінції Богемію, Моравію і Сілезію (нині вони складають Чехію), а також Галичину, Буковину і Далмацію; Угорщина – Трансільванію, Словаччину, Хорватію. Домінуючі нації мали всю повноту політичних свобод, тоді як піддані \"другого сорту\" значно обмежувалися у правах. При цьому центральні влади (і Відень, і Будапешт) всіляко заохочували міжнаціональну ворожнечу, особливо між слов’янськими народами імперії.
І все ж австро-угорський імперіалізм відносно підвладних націй був набагато м’якшим, ніж, наприклад, турецький чи російський.
Так, в Чеських землях діяли свої органи регіонального і муніципального управління, політичні партії, різноманітні громадські організації. Серед них виділялося відоме спортивне товариство \"Сокіл\", яке зіграло визначну роль у національному вихованні не лише чеської молоді, а і підростаючого покоління інших слов’янських народів імперії. Наприкінці ХIХ – початку ХХ сторіччя Богемія і Моравія стали промислово розвиненими провінціями Австрії, що призвело до непередбачуваних результатів. Онімечені чехи (здавалось, що назавжди) відмовлялись бути людьми другого сорту у порівнянні з австрійськими чиновниками. Чеські інженери і робітники, студенти і представники національної буржуазії несподівано заговорили чеською мовою, якої ще недавно соромились як селянського простонародного наріччя. значно пожвавилось національне культурне і мистецьке життя. Чеські політичні діячі поки-що радикальних вимог щодо зміни державного устрою не висували. Та неважко було здогадатися, що при інших обставинах постане питання про державну незалежність Чехії.
Подібні процеси спостерігалися і в інших провінціях Австро-Угорщини, в тому числі й на нашій Галичині. Звичайно, не лише авторитет імператора Франца Йосипа був завадою відцентровим тенденціям у державі, але роль його в цьому була визначною. І не дивно, що двоєдина імперія пережила свого імператора всього на два роки…
У 1914 році для Австро-Угорщини розпочалась вирішальна перевірка на міцність. Повідомлення про початок війни багатонаціональне населення зустріло по-різному – від патріотичного захоплення з боку німецьких і угорських громад до спокійної покірності більшості слов’янських народів. Як мовив з цього приводу чех Йозеф Швейк (нині - самий відомий солдат Першої світової війни): \"Кожному цікаво подивитися чужі краї, та ще й задарма\". Австро-угорська армія складалася на 44% із слов’ян, переважна більшість яких не горіла бажанням воювати проти росіян чи сербів. Військові поразки в Галичині, вступ у війну на боці Антанти колишньої союзниці Італії і створення другого (західного) фронту, значне погіршення матеріального стану широких народних мас, викликане війною обмеження прав і свобод населення викликали негативну реакцію з боку слов’ян імперії. За свідченнями керівника австрійської розвідки Макса Ронге \"поведінка населення у чеських і словенських областях залежала від розвитку воєнних дій, за якими там слідкували із великим напруженням\". Бравий солдат Швейк відреагував на ситуацію, що склалася, простіше і ясніше: \"Скоріше б уже нам наклали як слід, щоб Австрія нарешті заспокоїлась\". А його колега зробив із вислову Йозефа практичний висновок: \"Як тільки попаду на фронт, відразу ж змиюся\". Дезертирство було широко розповсюдженим явищем на фронтах Великої війни, та масовим воно стало лише у солдатів-слов’ян Австро-Угорщини, а у чехів навіть переросло в організовані форми. Не раз чеські військові підрозділи (до полків включно) у повному складі, з оркестрами, обозами і знаменами переходили через лінію фронту і здавалися в полон.
У певній мірі організаторами цього руху були керівники чеського руху за незалежність, які перебували під час війни в еміграції. За згодою держав Антанти вони розпочали створення збройних сил майбутньої Чехословаччини. У Франції, Італії і Росії були сформовані так звані чеськословацькі легіони, які пішли в бій за незалежність своєї Батьківщини, хоч і далеко за її межами. Все це зіграло вирішальну роль у долі ще неіснуючої держави – у 1916 році очолюваний професором Томашем Масаріком Чеський національний комітет був визнаний західними державами єдиним чеським урядом.
Дещо по-іншому, ніж на сухопутному фронті, йшли справи на австро-угорському флоті. Імператорський і Королівський Військово-морський флот - K.u.K.Kriegsmarine (Kaiserlich und Koeniglich Kriegsmarine) перебував під єдиним командуванням, спаяний суворою дисципліною. Моряки, які добре знали, що перемогти і ворога, і водну стихію можливо лише спільними зусиллями, які гордилися своєю нелегкою професією і нерушимістю морського братерства, залишалися надійною опорою імперії Габсбургів.
Корабельна служба потребувала технічно грамотних, обізнаних з морською роботою молодих людей. Якщо в мирний час влада мала можливість регулювати національний склад флоту за рахунок призову до служби більшої кількості представників владних націй (німецьких і угорських селян), у воєнну пору її можливості в цьому були значно обмежені з об’єктивних причин. В результаті наприкінці Першої світової війни у австро-угорському флоті служило 16,3% австрійців і 20,4% угорців (менше 37% проти 46% у сухопутному війську), а також 34,1% хорватів і словенців, 14,4% італійців, 11% чехів і словаків, 3,8% поляків, українців і румун. Практично на кожному кораблі із трьох моряків двоє були представниками пригноблених націй.
Незважаючи на воєнний час, який вимагав заради перемоги прийняття непопулярних жорстких заходів, обстановка в Австро-Угорщині продовжувала дещо нагадувати сюжети веселих і одчайдушних оперет Імре Кальмана. Тоді як ворожі між собою Німеччина і Франція запровадили і підтримували найжорстокішу цензуру, в імперії Габсбургів, за словами раніше згаданого Макса Ронге, \"несприятливі відомості з театру воєнних дій часто були відомі чеським колам у Празі на чотири дні раніше їх офіційного оприлюднення\". Моряки, яким регулярно надавалися відпустки, мали достатньо повне уявлення про стан життя на батьківщині і про стан справ у світі.
Події кінця 1916 року – перших місяців 1917 року суттєво вплинули на населення воюючих країн. Смерть імператора Франца Йосипа, лютнева революція в Росії, вступ у війну Північно-Американських Сполучених Штатів, спроби молодого імператора Карла I Габсбурга зберегти і надалі цілісність двоєдиної монархії викликали непрості роздуми у слов’ян Австро-Угорщини, і в першу чергу серед тих з них, хто носив військову форму.
Наприкінці квітня 1917 року на конференції чехів і словаків у Києві була прийнята постанова про створення незалежної національної держави. Заклик до патріотів вступати до лав чеськословацької армії, щоб із зброєю в руках завоювати незалежність своїй батьківщині, почули по обидві сторони фронту, причому не лише в окопах, а й на кораблях військового флоту…
(Далі буде)
На жаль, не можи виставити илюстрації через невміння.
Може хто підкаже.
З незмінною повагою
Л.І.
 

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 30311
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Повідомлення Adam » 14 жовтня 2008 07:49

На жаль зараз бракує часу й не можу прочитати статтю, але тема у будь якому разі дуже цікава! Зауважу лише те, що мала насиченість українцями а-у фльоти пов'язана з тим, що \"округи поповнення\" розташовувалися на Адріатичному узбережжі, а на Україні існував лише одна додаткова про всяк випадок недобору. Велика чисельність чехів, на батьківшині яких взагалі не було \"округи\" пов'язана з тим, що вони йшли добровольцями на всілякі технічні та машинні посади.
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

Аватар користувача
Колезький радник
Member
Member
 
Повідомлень: 319
З нами з:
13 жовтня 2008 14:19
Звідки: Запоріжжя

Повідомлення Колезький радник » 14 жовтня 2008 10:25

Вельми дякую пана Adama за дуже важливу для мене інформацію. Зараз роблю спробу опублікуватись
у \"Голосі України\". Якщо не заперечуєте, я з посиланням на Вас використаю ці та інші дані з Вашого
форуму в майбутній статті.

Ще трохи інформації про подію, яка послужила основою для для роботи над історією міноносця №11.
Практично всі видання, присвячені Першій світовій війні на Адріатичному морі, приділили увагу інциденту, який відбувся 91 рік тому - 5 жовтня 1917 року з австро-угорським міноносцем \"Тb-XI\":
\"8 октября 1917 г. малый австрийский миноносец №11 был сдан итальянцам его командой\".
(Х.Вильсон, \"Линейные корабли в бою 1914-1918 гг.)
\"25 октября неприятельский миноносец №11 под белым флагом выскочил к югу от Анконы на мель и выяснилось, что эта посадка на мель явилась добровольной; экипаж, составленный из матросов-далматинцев, арестовав офицеров, решил сдаться итальянцам\".
(А.Томази, \"Морская война на Адриатическом море\")
\"5 октября австрийский миноносец \"М-11\" выскочил на мель в районе Анконы, имея поднятым белый флаг. Его экипаж, укомплектованный далматинцами, решил сдаться итальянцам, предварительно арестовав своих офицеров\".
(В.Белли, \"Флот в Первой мировой войне\", том II)
\"5 октября 1917 года на миноносце №11 произошел бунт, корабль пересек Адриатику и сдался итальянцам…\"
И.Черников, \"Гибель империи\")
\"А 5 октября 1917 года взбунтовалась команда миноносца Tb-11. Она арестовала двоих офицеров и угнала миноносец в Анкону, сдав корабль итальянцам\".
(А.Больных, \"Трагедия ошибок\")
\"В армии и флоте начиналось революционное брожение. Примером тому является бунт экипажа миноносца №11. Матросы 5 октября захватили корабль, стоявший на якоре в Шибенике, вывели его в море и следующим утром посадили на мель у итальянского берега в районе Порто-Реканати, вблизи Анконы. Следует отметить, что экипаж миноносца был многонациональным, большинство составляли чехи. Все они сдались итальянцам\",
(А.Тарас, \"Первая мировая война на море\")

Як би мені виставити картинки?
З незмінною повагою
Л.І.
 

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 30311
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Повідомлення Adam » 14 жовтня 2008 14:12

Колезький радник
Не вижу препятствий! Ща полезу за цитатой из своей книжки...

Австро-Венгрия обладала небольшим, но хорошо вооруженным флотом. Немаловажным фактором его боеспособности была высокая подготовка личного состава. Дунайская монархия была единственным государством в Европе, обладавшим мощным боевым флотом на важнейшей речной артерии Европы – реке Дунай. Учитывая, что империя Габсбургов не имела заокеанских колоний, ее военный флот был достаточен для решений любых задач по соблюдению интересов государства в Адриатике и Средиземноморье, где ее единственными противниками были Французская Республика и Королевство Италия.
К началу первой мировой войны Австро-Венгрия могла оперировать на море 3 линкорами-дредноутами, 3 линкорами-додредноутами, 9 броненосцами, 3 легкими крейсерами, 6 эсминцами, 12 подводными лодками и большим количеством более мелких боевых кораблей. Для их обслуживания двуединая монархия обладала мощными базами в Триесте, Поле, Фиуме, Себенико, Спалато, Порто-Ре и Каттаро (*сейчас Триест (Итилия), Пула, Риека, Шибеник, Сплит, Кралевица и Котор (все в Хорватии) соответственно – прим. Автора).* Плавсостав был сведен в 2 эскадры линкоров, флотилию крейсеров, 2 флотилии миноносцев, специальную группу охраны побережья и 5 отрядов местной обороны.
Дунайская флотилия состояла из 9 мониторов, 6 бронекатеров и большого количества более мелких вооруженных судов.
Нижние чины флота пополнялись за счет добровольцев и призывников. Последние набирались из 3 специальных округов пополнения: Триеста, Фиуме и Зары (*сейчас Задар в Хорватии – прим. Автора).* В случае необходимости могли быть проведены дополнительные наборы в Галиции, Буковине, Тироле и Форарльберге. Треть моряков были хорватами и словенцами, пятая часть – венграми, австрийские немцы насчитывали 16,3%, итальянцы – 14%, чехо-словаки и украинцы – 11% и поляки и румыны – 4,6%. Со временем некоторые специальности все больше приобретали «национальные» черты. Например, большинство кочегаров были словенцами, а немцы и чехи проходили службу по машинной и электротехнической специальностям. Несмотря на это официальным языком всего флота, в отличие от многонациональных подразделений сухопутных сил, был только один – немецкий.
Срочная служба на флоте продолжалась 4 года и начиналась для всех новобранцев с 6-недельной подготовки на базе в Поле. После этого год тратился на получение одной из 13 специальностей на учебных судах и в школах (строевой, артиллерийской, торпедной, минной, сигнальной, оружейной, машинной, электротехнической, баталерской, санитарной, поварской, музыкантской или мастеровой (по артиллерийской, минной, машинной, оружейной или парусной части)). По окончанию действительной службы моряки еще три года должны были отслужить в «Службе охраны побережья» и только после этого переводились в резерв. Такие сроки службы закон компенсировал другим: если обычный гражданин считался военнообязанным в течение 20 лет, то попавший на службу во флот – только 12.
Большинство добровольцев флота были унтер-офицеры (боцманы), оставшиеся на сверхсрочную службу. Однако много и жителей побережья шли на флот, предпочитая ему службу в сухопутных силах. Наименьшее количество добровольно ставших нижними чинами флота было представлено выпускниками школы юнг. В школе было 3 отделения: строевое, машинное и музыкантское.
Офицерский корпус в первую очередь пополнялся за счет выпускников Морской Академии в Фиуме. Срок обучения в ней был 4 года, после чего выпускники получали звание зеекадета (морского кадета) и назначались на суда. По истечении еще двух лет они сдавали экзамен на офицерский чин и получали звание зеефенриха (морского прапорщика). Получение офицерского звания было связано с открытием офицерской вакансии.
Вторым источником пополнения офицерского корпуса ВМФ были «юнкера флота» – морской аналог системы вольноопределяющихся. Выбравшие этот путь призывники проходили сначала обучение в течение 9 месяцев на учебном артиллерийском корабле, а затем еще на 3 месяца уходили в плавание на боевом корабле. Успешная сдача специального экзамена в школе юнкеров флота в Себенико приносила им звание «морского кадета».
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

Аватар користувача
Юрій
Member
Member
 
Повідомлень: 528
З нами з:
01 березня 2006 00:52
Звідки: м.Львів

Повідомлення Юрій » 14 жовтня 2008 14:49

Декілька доповнень:
Tb1-11 був побудований на верфі компанії \"Данубіс\" у Фіуме і належав до серії \"110-тонних\" міноносців\", що першими в австрійському флоті отримали нафтове опалення. Після сдачі він ще поплавав під італійським прапором до 1925 року під назвою \"Франческо Різмондо\".
Зображення
Слухайте бояри, що князь брешуть.
 

Аватар користувача
Тинченко
Member
Member
 
Повідомлень: 1244
З нами з:
27 червня 2006 00:40
Звідки: Столиця

Повідомлення Тинченко » 14 жовтня 2008 16:54

Напередодні Першої світової віни національний склад ВМФ Австро-Угорщини був такий:
хорватів (переважно -- далматинців) -- 46%,
італійців -- 27%,
німців -- 10%,
угорців -- 7%,
чехів -- 5%,
словаків -- 4%,
поляків -- 1%,
українців, словаків, румунів -- 0%.
У складі Галицької армії мені траплялося двоє чи троє старшин морського флоту, але всі -- іноземці.
У розрекламованому Гуцульському полкові Морської піхоти ДАУНР, наскільки мені відомо, не було жодного ветерану австро-угорського флоту.
Здається, крім корабельного медика Ярослава Окуневського серед галицьких українців морців більше не траплялося.
 

Аватар користувача
Володимир Мороз
Member
Member
 
Повідомлень: 2394
З нами з:
31 липня 2007 13:06
Звідки: Київ

Повідомлення Володимир Мороз » 14 жовтня 2008 17:12

Пластова традиція приписує Володимирові Вербенцеві посаду лікаря військово-морського флоту Австро-Угорщини :?:
 

Аватар користувача
Колезький радник
Member
Member
 
Повідомлень: 319
З нами з:
13 жовтня 2008 14:19
Звідки: Запоріжжя

Повідомлення Колезький радник » 14 жовтня 2008 17:35

Шановні колеги!
Вдячний Вам за активну участь. Продовжу, а то мені скоро розповідати буде нічого.
Сім годин слов’янського морського братства
(продовження)
3. Змова
У далекому від Києва далматинському Себеніко, на третьому році війни, після важких роздумів і коливань двоє моряків дійшли до висновку, що вони передусім є синами свого народу, а вже потім – військовослужбовцями кайзерівського флоту. Ними стали двоє чехів – 30-річний старший унтер-офіцер (мічман) електромеханік Богумір Петрла (Bohumir Petrla) і 27-річний старшина-торпедист Богуміл Бркл (Bohumil Brkl). Чоловіки зрілого віку, які ще до війни відбули на флоті строкову службу і воювали на бойових кораблях з перших днів світової війни, вирішили порвати з Австро-Угорщиною і прийняти участь у боротьбі за незалежність Чехії.
Своїми намірами моряки поділилися із молодшим товаришем по службі – 22-річним українцем, старшим матросом Йосипом Пенцаком, який займав на міноносці аж дві посади - комендора (артилериста) і кока (кухаря). Йосип народився і виріс у галицькому місті Жолкев (нині – Жовква у Львівській області), до призову на флот декілька років був на заробітках у Моравії, де, не лише вивчив чеську мову і оволодів професією механіка, а й пройнявся духом слов'янського патріотизму. Не володіючи німецькою мовою, він спочатку важко вживався в корабельну службу. Над молодим моряком узяв шефство старший за віком і званням Бркл, тим більше, що їм обом командир корабля наказав забезпечити закупівлю провізії для екіпажу. Минуло три роки, Пенцак став уже досвідченим моряком, але продовжував відноситись до Богуміла як до друга та старшого товариша. Йосип без вагань згодився участувати в захваті і угоні корабля. Рішучий, енергійний галичанин став самим активним учасником змови. Іноді старшим товаришам ледве вдавалося приборкувати його завзяття.
Та кораблем, навіть невеликим, утрьох керувати неможливо. За самим скромними підрахунками необхідний мінімум складав 7-10 моряків. Але, як говорив вождь чехів і словаків Томаш Масарік: \"Людина, яка прагне до своєї мети, ніколи не залишиться без допомоги\". Підмога надійшла від братів-слов'ян.
З самого початку змовники вирішили не втягувати до заколоту німців і угорців через їх вірнопіддане відношення до імперії. Не турбували і слов'ян, які мали на березі сім'ї. Мали надію тим самим уберегти рідних і близьких моряків від можливих репресій влади. І, звичайно, були сослуживці із слов'ян, які просто не заслуговували довіри.
Всі обрані згодились взяти участь у захопленні корабля. Ними стали: італієць із словенським корінням, торпедист-інструктор, унтер-офіцер Франческо Донат; хорват, старшина-радіотелеграфіст Душан Єрініч; хорват, матрос 1-го класу Петар Гвоздіч; словенець, матрос 2-го класу Леопольд Турсіч. Кожен з них бажав внести особисту частку в здобуття незалежності своїм народом і до спільної справи звільнення всіх слов'ян.
Військово-морска база Себеніко розташована в глибині однойменної бухти, вийти в море з якої можливо лише по вузькому 2,5–кілометровому каналу Святого Антонія, по берегах якого були встановлені спостережні пости і берегові артилерійські батареї. Тому вирішили захопити міноносець за межами бухти в той час, коли він буде нести сторожову службу.
Пройшло декілька тижнів, але зручної нагоди не випадало. Серед змовників зростало напруження, яке загрожувало передчасним виступом. Про якісь деталі їх плану довідався один із унтер-офіцерів і став загрожувати чехам, що доповість про їх задум командиру. Вороття назад не було…
Нарешті настав довгоочікуваний день. Рано вранці 5 жовтня 1917 року міноносець №11 мав вийти в море щоб зустріти німецьку субмарину \"U 25\", яка поверталася з походу.
Ввечері 4 жовтня корабель пришвартувався до буя на відстані 30 метрів від високих стін форту Святого Ніколи. Командир \"Tb XI\" Генріх Сіммель з другим офіцером на шлюпці відпливли до форту, де весело провели час в гостях у коменданта. Повернулись вони на корабель пізно вночі і напідпитку. Панам офіцерам і в голову не могло прийти, що їх пістолети, необережно залишені в каюті під подушками, вже перейшли до рук змовників. \"Штайр\" СІммеля і \"Манліхер\" Бгруліяна стали добрим поповненням до двох стареньких револьверів, з немалими проблемами здобутими в місті.
Вечір видався теплим, тому частина моряків влаштувалася на нічліг на верхній палубі. Сімох з них чекала тривожна ніч і невідоме майбутнє…
4. Втеча
Поки не настав світанок, треба відходити. Та людей було катастрофічно мало. Пенцак і Турсіч охороняли полонених, Єрініч – у радіорубці, Петрла – у машинному відділенні забезпечує рух міноносця. Залишається лише троє. Франческо Донат в офіцерському кашкеті піднявся на капітанський місток і взяв на себе командування кораблем. Богуміл Бркл став до керма, яке у \"одинадцятки\" розташоване у кормовій частині. Петар Гвоздіч, якому довелось виконувати всю іншу роботу, відшвартував міноносець від буя. \"Tb XI\" помалу розвертається в бік моря і проходить мимо фортеці Святого Ніколи. З високого муру вартовий віддає честь кораблю, Донат також козирнув у відповідь. Позаду віддаляється і фортеця, і батареї на берегах каналу Святого Антонія. Тепер можна полегшено зітхнути - пройшли найнебезпечніший відрізок шляху.
Та розслаблюватись не час – попереду чисельні острови Себеніцького архіпелагу з мінними полями між ними. Особливо небезпечні стаціонарні мінні загородження, які управляються по дротах електричними сигналами з берега. \"Одинадцятка\" йде по мінному полю між островами Зларін і Првіч. Завдяки невеликій осадці корабель йшов понад \"рогатою смертю\", але відстань між ними була мінімальною. Тим більше, що міноносець вперше форсував мінне загородження не під керівництвом офіцера, а під орудою недосвідчених у кораблеводінні нижніх чинів. Заклопотані вивченням на практиці основ навігації, Донат і Бркл навіть не помітили сигналу із спостережного посту на горі Батокіє: \"Куди йдете?\" Але обійшлось, пост тривогу не став піднімати.
Пройшли перше мінне поле, за ним друге – між Зларіном і Тіятом, потім останнє – між островами Змаян і Обонян. Попереду відкрите море. Корабель набирає швидкість до 23 вузлів. По правому борту проходять острови Капріє, Какан і Жіріє, після чого №11 бере курс на італійський порт Анкона, до якого залишилось 120 миль. Зі сторони Себеніко повільно підіймається сонце, обіцяючи погожий день.
З камбузу (кухні) донісся запах щойно завареної кави, яку Гвоздіч \"позичив\" із капітанських запасів. Підбадьорливим напоєм та раннім сніданком пригостили і офіцерів.
Ближче до шостої години прокинулись і стали підніматись на верхню палубу й інші члени команди. На їх здивовані запитання з приводу відсутності на капітанському містку офіцерів дав коротке пояснення унтер-офіцер Богумір Петрла, який щойно вийшов з машинного відділенні: \"Ми йдемо до Італії, де всі здаємося в полон. Не раджу вчиняти нам опір. Ми всі озброєні і кожного нападника застрелимо, а труп його викинемо в море. Це закон війни і заколоту. Ви маєте свободу вибору, та я бажаю вам довгого життя. А зараз всі переходьте в кормову (задню) частину корабля. Розійдись!\"
Моряки слухняно виконали наказ і після ситного сніданку стали спокійно чекати подальшого розвитку подій. Декому з них довелось під контролем змовників виконувати свої службові обов’язки, проти чого ніхто не заперечував. Оскільки бунтівники відкрито свою владу не демонстрували, а зброю ховали під одягом, була важко здогадатись не лише, хто з них озброєний, а навіть, хто участує в заколоті. Така невідомість робила будь-яку спробу опору ще більш небезпечною.
Залишалася реальною загроза зі сторони берегів Австро-Угорщини, які швидко віддалялися. Міноносець могли наздогнати і розбомбити гідролітаки із Себеніко чи острова Лоссіні, потопити потужною артилерією ескадрені міноносці типу \"Татра\" з 32-вузловою швидкістю ходу, які базувались на військово-морську базу Пола. Небезпеку також становили німецькі і австрійські підводні човни, що перебували в морі. Подібних \"сюрпризів\" варто було чекати і від італійського флоту, який до того мав новітню зброю – швидкісні торпедні катери. Все навкруги було ворожим до одинокого міноносця…
Спостереження за по водною поверхнею і повітряним простором вели всі. Залишивши заарештованих у закритих каютах, Йосип Пенцак зайняв свій бойовий пост біля кулемету \"Шварцлозе\", який був єдиною ефективною зенітною зброєю на кораблі. На щастя втікачів море і небо були пустинними.
Після восьмої години ранку з щогли востаннє спустили австро-угорський прапор, замість якого підняли вилучену з офіцерської каюти білу скатертину. На постійні запити австрійської станції радіотелеграфіст Єрініч відіслав останню радіограму: \"Міноносець одинадцять приступив до служби\".
Близько десятої години на заході вималювались обриси гори Монте Конеро, потім – узбережжя Італії, а незабаром – і сама Анкона. Штурмани-самоуки Донат і Бркл могли гордитися результатами свого кораблеводіння. Пересікти відкрите море і вийти прямо до пункту призначення – непоганий результат навіть для досвідченого навігатора.
За 10 миль від берегу Душан Єрініч розпочав посилати в ефір відкритим текстом виклики радіостанції Анкони. Передавач \"Tb XI\" був налаштований на відстань роботи не більше 15 миль, щоб його сигнали не могли почути на протилежному (австрійському) березі Адріатики.
До Анкони 8 миль, але берег мовчить. Море безлюдне. Розташування італійських мінних загороджень морякам австрійського міноносця невідоме, тому рухатись далі було небезпечно. Тим більше, що з берегових батарей білий прапор на щоглі \"одинадцятки\" можна й не роздивитись. А браві хлопці з торпедних катерів спочатку стріляють, а вже потім розбираються.
Після короткої наради, до участі в якій залучили й заарештованих офіцерів, вирішили йти на південь, щоб пристати до більш безпечного берегу. Незабаром №11 підійшов до рибальського містечка Порто Реканаті, на відстані двісті метрів від якого став на якір.
Семигодинний перехід міноносця \"Tb XI\" по маршруту Себеніко – Порто Реканаті успішно завершився. Мабуть ці сім годин стали самою пам’ятною подією в житті семи моряків-слов’ян.
(Далі буде)

А як-би мені ілюстрації виставити?
З незмінною повагою
Л.І.
 

Аватар користувача
Колезький радник
Member
Member
 
Повідомлень: 319
З нами з:
13 жовтня 2008 14:19
Звідки: Запоріжжя

Повідомлення Колезький радник » 14 жовтня 2008 17:43

Вибачаюсь, що шматками виставляю, але повністю система
відмовляється опрацьовувати.
Щодо Ярослава Окуневського і Володимира Вербенця подивлюсь
вдома у довіднику по особовому складу. Але там лише офіцери і чиновники.
З незмінною повагою і бажанням виставити картинки
Л.Ш.
Надмірна серйозність аж ніяк не сприяє несенню флотської служби, у ній завжди є місце гумору.
Großadmiral Erich Johann Albert Raeder

Флот это серьёзно. Здесь в игрушки не играют и не шутят совсем.
Капитан 1 ранга Мнир Шамильевич Янгаев
 

Аватар користувача
Володимир Мороз
Member
Member
 
Повідомлень: 2394
З нами з:
31 липня 2007 13:06
Звідки: Київ

Повідомлення Володимир Мороз » 14 жовтня 2008 17:44

Жовква завжди була Жовква (крім того часу, коли вона була \"Нестеров\" :) ), польскою - Жулкєв. Якщо писати українською мовою статтю, то назву напевне треба давати теж українською.

А чіпляти фото можна двома способами - або заливати на форум вкладенням (вікно \"додати вкладення\"), але тоді розмір обмежується 512 кб, або, у випадку, коли фото вже розміщене в інтернеті, через використання тегів [ img ] [ /img ] - писати без пробілів, між якими дати пряме посилання на зображення
 

Аватар користувача
korner45
Member
Member
 
Повідомлень: 1822
З нами з:
25 лютого 2008 21:17

Повідомлення korner45 » 14 жовтня 2008 19:14

Колезький радник написав:Якщо не секрет

Не секрет, колего :) :Die osterreichisch-ungarische Kriegsmarine im ersten Weltkrieg/ pp28 - 41. Досить непогана публікація, особливо, як на ті часи, коли про австро-угорські ВМС ніяких публікацій, практично, не було.
 

Аватар користувача
korner45
Member
Member
 
Повідомлень: 1822
З нами з:
25 лютого 2008 21:17

Повідомлення korner45 » 14 жовтня 2008 19:29

Тинченко написав:українців, словаків, румунів -- 0%.

Згідно вже з цитованим джерелом (правда, не прив"язано до якоїсь дати):австрійців - 16,3%. хорватів - 31,3. угорців - 20,4, італійців - 14,4, чехів - 10,6, словенців - 2,8, поляків - 1,8, румунів - 1,2. українців (рутенів, русинів) - 0,8, словаків - 0,4.
 

Далі

Повернутись до WWI та Перші визвольні змагання (1914-1922)

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей

cron