Український слід у K.u.K.Kriegsmarine

[Колезький радник]

Колеги!
Зараз займаюсь дослідженням долі морського лікаря Дениса Новака, який брав участь у Визвольних змаганнях.
Тому довелося вийти за часові рамки існування k.u.k. Kriegsmarine, де я почуваю себе досить не впевнено.
Суть питання.
До Вінниці 15 листопада 1919 року з Відня прибув поїзд Санітарної Місії для поборювання пошестей на Україні, командантом якого, тобто командиром і головним лікарем, був доктор Денис Новак. В 72-х (!) вагонах місії
прибуло обладнання шпиталю та великий запас медикаментів.
Зрозуміло, що прибуття такого життєво важливого на той час "конвою", преса не могла обійти своєю увагою.
Підкажіть, будь ласка, в яких джерелах (ЗМІ) і де можливо пошукати будь-яку інформацію з цього приводу?
Заздалегідь вдячний за допомогу.
Л.І.

[Колезький радник]

Сьогодні виповнилось 145 років з дня народження д-ра Маркела Рожанковського, військово-морського лікаря флоту Австро-Угорщини і багаторічного охоронця здоров'я жителів міста Калуш і повіту (району).
До вказаної дати я підготував матеріал для викладення його на Фейсбуці, тому він досить стислий і розрахований на пересічного читача. Згодом маю надію написати більш грунтовний життєпис д-ра Рожанковського, а поки що вирішив викласти той, що мається, аби ця сторінка не простоювала без руху.
Доктор Маркел Рожанковський
145 років тому – 10 січня 1871 року в галицькому містечку Броди у повітового судді Лонгина Рожанковського і його дружини Осипи (із Шухевичів) народився перший син, якому при хрещенні надали ім'я Маркел, що на латині означає "войовничий". І хоча довга життєва нива Маркела перетиналася з майже десятком різних воєн і сам він понад два десятиліття був військовослужбовцем, при цьому все життя займався самою мирною і людяною справою – лікував людей.
Давні галицькі роди Шухевичів і Рожанковських дали українському суспільству не просто шанованих греко-католицьких священників і високопрофесійних юристів, а, в першу чергу, патріотів свого народу. Молодший брат Маркела – Теодор Рожанковський став відомим правником і політиком, першим командиром Легіону українських січових стрільців у 1914 році; його двоюрідний племінник Роман Шухевич – нескореним борцем за визволення батьківщини, головним командиром Української повстанської армії, відомим, як генерал Тарас Чупринка.
Маркел Рожанковський першим в роду обрав медичний фах і у 1895 році після успішного закінчення Краківського університету отримав диплом "доктора всіх лікарських наук". Разом з однокурсником Володимиром Вербенцем вони, за прикладом відомого в Галичині морського лікаря і письменника Ярослава Окуневського, обрали лікарську службу на флоті Австро-Угорщини. За два десятиліття лікар-офіцер д-р Рожанковський пройшов шлях від корветного лікаря (лейтенанта) до морського старшого штабного лікаря 1-го класу (полковника); побував у багатьох морях і країнах, два роки ніс службу на крейсері "Кайзерін Елізабет" в районі бойових дій російсько-японської війни 1904-1905 р.р.; наполегливо працював над підвищенням свого фахового рівня і очолював важливі структурні підрозділи санітарної служби флоту; у 1918 році в Одесі надавав допомогу у формуванні служби охорони здоров'я флоту новоствореної Української Держави. Доктор Рожанковський удостоєний багатьох орденів і медалей Австро-Угорщини, а кайзер Німецької імперії Вільгельм ІІ за лікарські заслуги особисто нагородив його "Залізним Хрестом" 2-го класу. Як старші товариші Ярослав Окуневський і Орест Зарицький, він мав реальний і цілком заслужений шанс досягти адміральського чину, але чекало його зовсім інше майбутнє…
Уже в зрілому 35-річному віці Маркел зустрів свою долю – панну Амалію Рожанську, з якою після одруження відбули до місця його служби – головної бази флоту, міста Поли (сучасна Пула в Хорватії). Тут і народились четверо їх діточок: доньки Марія, Меланія і Дарія та син Ярослав.
Всі роки служби в далеких краях морські лікарі-галичани не цуралися свого роду і тримались єдиною спільнотою з Окуневським на чолі; разом працювали і відпочивали, дружили сім'ями. У них в гостях у Полі перебувало чимало гостей з батьківщини; вони брали участь пожертвами у багатьох благодійних акціях в Галичині, регулярно бували у відпустках в рідних краях, звідкіля до них вчасно надходили всі новини.
Тому цілком природньо, що після розпаду Австро-Угорщини всі морські лікарі-українці брали участь у Визвольних змаганнях, а після їх невдалого завершення повернулися на батьківщину. Доктор Рожанковський із сім'єю поселився під Калушем у свого тестя о. Рожанського. Калушани радо зустріли заслуженого лікаря-моряка: його обрали членом повітового уряду і призначили головним лікарем повітової лікарні. Однак Рожанковський не міг приймати активної участі у бурхливих подіях того часу, оскільки лише видужував після важкого захворювання на плямистий тиф. Всі надії на українське відродження у Калуші були поховані стрімким наступом польської армії і захопленням міста у травні 1919 року…
Все подальше життя д-р Маркел Рожанковський присвятив калушанам і своїм дітям. Ще недавно блискучий морський офіцер став звичайним земським лікарем, який на селянському возі у будь-яку погоду виїжджав за викликами до хворих у найвіддаленіші села і виконував роботу "доктора всіх лікарських наук" - від стоматолога до проктолога і акушера. На пропозицію колишнього товариша поступити на службу до польського флоту він категорично відмовився. В середині 20-х років до Галичини повернувся давній друг Володимир Вербенець і Маркел допоміг йому працевлаштуватись лікарем на соляних копальнях у недалекому Стебнику. У 1926 році сім'я Рожанковських понесла непоправиму втрату – від онкологічного захворювання померла дружина і мати Амалія. Через декілька років Маркел привів додому іншу жінку, адже чотирьох дітей ростити потрібно, але все життя кохав свою "Малюню". На початку 30-х років, коли доньки закінчували гімназію, поставала проблема отримання ними вищої освіти, адже польська влада всіляко перешкоджала українцям у цьому. Та все ж, завдяки допомозі друзів-моряків батька, Марія і Дарія змогли закінчити стоматологічну академію у Варшаві. Згодом медичну освіту отримав і син Ярослав.
Здавалася, тепер 68-річного заслуженого лікаря чекала спокійна старість, та зненацька його життєвий уклад, як і всіх галичан, назавжди порушила нова війна. У вересні 1939 року Калуш зайняла Червона армія. Розпочалася нова окупація із тотальними задержавленням і колективізацією, подвійною мораллю, нічними арештами і позасудовими репресіями. Д-р Рожанковський передав усе обладнання свого медичного кабінету до міської поліклініки, куди перейшов працювати і сам. Кожної ночі чекав "візиту" чекістів, адже одного лише німецького "Залізного Хреста" було достатньо для найсуворішого вироку, причому, не лише для нього, а й для близьких. Та доля була до них прихильною… В часи німецької окупації Рожанковський так само лікував калушан і продовжував це робити й після повернення "влади Рад". А от молодших дітей – Дарію і Ярослава перед поверненням Червоної армії, щоб не ризикувати їх життями, благословив перебиратись на Захід, в еміграцію. Мав слабку надію, що це тимчасова розлука з дітьми, але вона не збулася. Згодом вони осіли в США і з батьком вже ніколи не бачились. За старших дочок побоювався старий лікар менше, адже вони жили своїми сім'ями і під іншими прізвищами…
До передостаннього дня свого земного життя д-р Рожанковський продовжував лікарську працю, передавав досвід молодим колегам. По вранішньому стуку його палички по тротуару можна було звіряти годинники. Мав величезну бібліотеку світової літератури, адже добре володів п'ятьма мовами; полюбляв читати Діккенса англійською вголос. Охоче працював у своєму саду, гуляв з онуками околицями Калуша…
Червневим ранком 1954 року, коли доктор Маркел прибирав хідник (тротуар) біля свого дому, його настиг апоплексичний удар і 15 червня старий лікар відійшов у Вічність…
Поховали Маркела Рожанковського у парадній формі офіцера флоту Австро-Угорщини на старому цвинтарі, що на вулиці Височанка, поряд з могилою дружини Амалії. Весь Калуш прийшов попрощатись із своїм Лікарем…
Та рід Рожанковського не перервався, а живе, розвивається і множиться: четверо дітей, восьмеро онуків, десять правнуків… З його легкої руки вже три покоління нащадків створили міцну лікарську династію стоматологів: доньки Марія Кушнір і Дарія Миндюк, син Ярослав Рожанковський, онук Андрій Кушнір і правнук Мирон Кушнір. Ще один правнук Антін Кушнір працює лікарем-педіатром. І головне – всі нащадки Маркила Рожанковського є українськими патріотами, як і їх Дідо. Онуки Андрій, Зенон і Мирон стояли за незалежність України у 80-90-х роках, правнуки допомагали Майдану і, як волонтери, всіляко підтримують захисників вітчизни. А в США дідова онука, їх двоюрідна сестра Христина, також займається волонтерською діяльністю на користь батьківщини її предків. Всі вони твердо вірять у світле майбуття України і наполегливо працюють для досягнення цієї мети!

Військово-морський старший штабний лікар 1 класу (полковник) д-р Маркел Рожанковський у 1918 р.

Сім'я Рожанковський у 1915 році.


Буклет, присвячений д-ру Рожанковському.

Могили Амалії і Маркела Рожанковських на старому цвинтарі міста Калуша (по вул. Височанці).

[klemen]

Привіт Кирило,

Ось дещо для вас. Ви коли-небудь чули цієї людини - Fregattenleutnant Wladimir Szaszkiewicz? Він народився в Rajevo selo (Хорватія), який до 1941 року був багатонаціональним село з хорвати, серби, німці, угорці, євреї та українці. Його прізвище виразно звучить українська для мене. Ім'я його батька було Михайло. За словами його сина, він був серб чи так він говорить на форумі. Але я думаю, що він був серб українського походження.

http://www.paluba.info/smf/index.php/to ... imode.html

http://www.paluba.info/smf/index.php/to ... 4.300.html

Просто думав, що ви були б зацікавлені.

Klemen

[Колезький радник]

Дякую, шановний Klemen, за дуже цікаву інформацію!
Дивно, що я її сам не побачив, адже давно є учасником форуму PALUBA (під ніком Illich).
Тепер, завдяки Вам, отримав широке поле для пошуку.
Прізвище Шашкевич (польське написання - Szaszkiewicz, німецьке - Schaschkewitsch) є загальновідоме в Україні, адже письменник Маркіян Шашкевич був видатною особистістю і українським патріотом. Два його племінники - Олександр і Теодор - служили у австро-угорському війську і досягли високих чинів. Не виключено, що Володимир Шашкевич (Wladimir Szaszkiewicz) походить саме з цього роду. У всякому разі на користь його галицького походження свідчить польське написання його імені та прізвища. Якщо це так, то Шашкевич може виявитись єдиним стройовим морським офіцером K.u.K. Kriegsmarine українського походження. Буду шукати. Ще раз дякую! Доброго Вам дня.
З глибокою повагою
Леонід Кирилаш

[Колезький радник]

Припущення нашого словенського колеги Klemen'а цілком підтвердились.
Духовний просвітитель і натхненник національного пробудження Галичини, письменник і поет Маркіян Шашкевич (1811-1843) мав чотирьох братів, один з яких – Антон (1815 р.н.) став військовим, досягнув чина майора, проживав у Будапешті, де й завершив свої дні. З дружиною Юдитою вони мали трьох синів, з яких: старший - Олександр (1853-1910) – також обрав військовий фах, в якому досяг значних успіхів, дослужившись до чину генерал-лейтенанта, помер і похований у Відні; молодший – Михайло Василь (1861-1940) - у державній службі Австро-Угорщини помітних слідів не залишив, проживав у Хорватії, де одружився з хорваткою, з якою мали двох синів – Уроша і Володимира (1895-1963). Крім того, шляхом офіцерської служби пішов Теодор - син ще одного з братів Маркіяна Шашкевича (Миколи, Осипа чи Захара – не встановлено), який у 1908 році в чині підполковника служив помічником військового коменданта Львова. Подальша доля його мені невідома, однак генералом він не став, а нащадків, як і його двоюрідний брат генерал Олександр, не залишив.
Михайло Шашкевич у новоствореному югославському королівстві служив на посаді бановинського інспектора Дунавської бановини, що на українську можна протлумачити, як "повітовий інспектор Дунавського повіту". Його син Володимир Шашкевич за Австро-Угорщини став морським офіцером K.u.K. Kriegsmarine, службу завершив з розпадом Імперії в чині фрегаттенльойтнанта (старший лейтенат) з трьома бойовими нагородами. Потім продовжив служити в Королівському ВМФ Югославії, де досяг звання капетана бойног брода (капітан 1 рангу). Наприкінці Другої світової війни емігрував і завершив свої дні в США. Був одружений з сербкою Сміліка Карамата із відомого сербського банкірського роду. Син Володимира – Михайло Шашкевич (1929 р.н.) проживає в США, православний, сербський патріот, однак гордиться своїм українським корінням і працює над життєписом роду Шашкевичів. У 2008 році він разом з сином Антоном побував у Галичині, де відвідав місця пам'яті Маркіяна Шашкевича.
Отже, морський офіцер Австро-Угорщини і Югославії капітан 1 рангу Володимир Шашкевич був двоюрідним онуком Маркіяна Шашкевича. Себе він вважав сербом з українським корінням. Поки що все…
Доброго зображення Володимира Шашкевича знайти не вдалося, тому доведеться обмежитись тим, що мається.

[Adam]

Фантастика!

[Колезький радник]

На початку жовтня поточного року широкого розголосу набула сенсаційна новина із світу морської археології: в Іонічному морі, неподалік від узбережжя Албанії командою чеських дайверів (Czech Diving Team) знайдений підводний човен австро-угорського флоту "U16", який затонув 17 жовтня 1916 р., тобто 101 рік тому. Як не дивно, але ця субмарина має певне відношення до Чернівців…

Одісcея капітана Цопи
Буковина – край сухопутний, а від Чернівців до найближчого моря – мандрувати й мандрувати. Однак у всі часи завзяті буковинці добирались до морів та океанів і ставали вправними мореплавцями. Як не дивно, ім'я самого знаного із них широкому загалу земляків є невідомим. Та достатньо набрати в інтернет-пошуковику Гугл ім'я Орест Цопа латинськими літерами (Orest Zopa), то він запропонує тисячі посилань і порекомендує словосполучення "Orest Ritter von Zopa", яке має зовсім іншомовне звучання…
Понад 130 років тому, 20 листопада 1886 р. у сім'ї чернівчанина Василя Цопи і його дружини Ангели, уродженої Цірхофер, народився син, якого охрестили у православній церкві Святого Миколая під іменем Орест. Не будемо гадати щодо національності батька, тим більше, що інтернаціональне прізвище Цопа може належати і українцю, і румуну, і молдовану, і навіть єврею. Головне, що Василь Цопа був чернівчанином, а від свого минулого сучасники не мають відмовлятися. Цопа-старший працював викладачем в учительській семінарії і за європейською традицією називався професором. Мешкали Цопи на Калічанці по вул. Глокенгассе, 4 (сучасна вул. Писарєва), потім – по вул. Херескулгассе, 8 (нині – вул. Щепкіна, 8).
Наприкінці ХVІІІ століття, у часи війн Франції із Австрією, один із предків Цопи за особисту звитягу був удостоєний дворянського титулу, а через сто років Василь Цопа з декількома близькими родичами довели своє споріднення з героїчним пращуром і отримали право успадкувати його титул "лицаря", тобто барона. Отже, з 1894 р. повне ім'я скромного вчителя писалося румунською, як "Vasile Cavalier de Zopa", а німецькою – "Basil Ritter von Zopa". Залишається лише гадати, як сприйняли колеги по службі несподіване значне піднесення пана Цопи щаблями соціальної ієрархії.
Зате Орест, якого після закінчення 4-річної народної школи восени 1897 р. записали до 1-го "С" класу "Цісарсько-королівської вищої гімназії у Чернівцях", уже офіційно іменувався "Orest Ritter von Zopa". Щоправда, цивільне життя 11-річного хлопця незабаром закінчилось, оскільки Всесвітлий цісар Франц Йосиф І задовольнив клопотання його батька щодо направлення Ореста на навчання за казенний рахунок до військової школи. Отже, він мав стати офіцером, якому більш личив титул "лицаря", ніж цивільній особі.
Після закінчення чотирьох класів військової школи, восени 1902 р. Орест Цопа поступив до цісарської і королівської Морської академії у місті Фіуме (сучасна Рієка в Хорватії). Такий вибір ним професії був досить неординарним, адже морських офіцерів родом із Буковини у цісарському флоті було одиниці, причому, всі - з німецьких родин і католицького віросповідання. Важко гадати, як почував себе серед ровесників-католиків одинокий православний вихованець Орест фон Цопа, але очевидних фактів негативного впливу цього на його кар'єру не встановлено. Чотири роки він засвоював військово-морські науки і одночасно проходив курс вищої гімназії, а в літні місяці під час практики на навчальних кораблях побував у багатьох портах Адріатики і Середземного моря.
У 1905 р. в 60-річному віці помер Василь Цопа. Над місцем його поховання на кладовищі по вул. Зеленій (квартал №14, поряд з каплицею Святих Архангелів Михаїла та Гавриїла) була збудована фамільна усипальниця, яка добре збереглася до наших днів.

У червні 1906 р. Орест Цопа успішно закінчив курс навчання в Морській академії, був прийнятий на службу до військово-морського флоту Австро-Угорщини (K.u.K. Kriegsmarine – цісарський і королівський військово-морський флот) і присягнув на вірність цісарю Францу Йосифу І, який 1 липня присвоїв йому звання кандидата на офіцерський ранг – морського кадета. Після успішного дворічного студіювання на кадетських курсах флоту у Полі (головна база цісарського флоту, нині – місто Пула в Хорватії) та практичних плавань на бойових кораблях у липні 1908 р. його було підвищено до першого офіцерського чину – морського фенріха (лейтенант). Рік служби в морях Далекого Сходу на крейсерах "Кайзерін Елізабет" і "Леопард" для Цопи змінився направленням на вишкіл до військового гімнастично-фехтувального інституту (курси з підготовки військових спортивних інструкторів) у місті Вінер-Нойштадт, де його і застав у травні 1910 р. цісарський указ про присвоєня звання фрегатного лейтенанта (старшого лейтенанта). З вересня Орест Цопа викладав вихованцям Морської академії курс гімнастики, фехтування і плавання, а навесні 1911 року разом з ними здійснив навчальне плавання на крейсері "Кайзерін Елізабет". Безперечно, у сина педагога був хист учити і вчитися. З серпня він сам сідає за парту, як слухач офіцерських торпедних курсів, одночасно викладаючи в школі для матросів-новобранців, а через деякий час відвідує курси підготовки офіцерів для служби на підводних човнах. Однак із переведенням у підводні сили буковинцю довелось почекати, оскільки на той час цісарський флот мав лише 6 субмарин і достатній запас офіцерів, підготовлених до служби на них. Протягом Балканських війн старший лейтенант Цопа служив на кораблях, які перебували в зоні бойових дій, і був нагороджений "Пам'ятним хрестом 1912-1913".
(Далі буде)

[Adam]

Дуже цікаво!

Можна при нагоді забрати на свій сайт?

[Колезький радник]

Доброго ранку, Діма!
Для Вашого Сайту я готую повний варіант, а це - скорочена версія для публікації в одній із газет Чернівців.
P.S. А що означає вираз "при нагоді"?

[Adam]

У мене виникла велика технічна проблема з сайтом: чомусь він геть не завантажується через мого домашнього інтернет-провайдера. Тому треба уривками оновлювати на роботі.

[Колезький радник]

Співчуваю і надіюсь на успіх.
Ваш Сайт залишився для мене одним з небагатьох майданчиків для опублікування своїх знахідок.
Щодо Цопи. Мабуть, я ще б довго збирав по краплинах його біографію, але знайдення субмарини
спонукало мене оприлюднити накопичене. Викладати планую по мірі друкування статті у чернівецькій
газеті "Час". Хоча шанс мінімальний, але є якась примарна надія, що хтось обізветься і поділиться
інформацією.

[Adam]

Пропоную давати з посиланнями на газету, щоб потім ваші публікації використовувати у наукових дослідженнях. Є ще нормальні вчені, хоча й попитьків-крадіїв доволі.

[Колезький радник]

За боляче зачепили. Не жалко, що поцуплять, противно, що, не володіючи темою і не бажаючи в неї заглиблюватись, добавлять від себе всілякі нісенітниці. От, наприклад, цілком наукова праця пана Андрія Лозинського із ЛНУ ім. Івана Франка під назвою "УКРАЇНЦІ У МЕДИКО-САНІТАРНІЙ І ВЕТЕРИНАРНІЙ СЛУЖБІ ЗБРОЙНИХ СИЛ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ МОНАРХІЇ", текст якої розміщено тут: https://sci.ldubgd.edu.ua/handle/123456 ... ?show=full
Невеликий фрагмент із опуса, що стосується д-ра Ярослава Окуневського:
"Після закінчення Віденської офіцерської школи Я. Окуневський призначається начальником Санітарної служби Головного штабу ВМФ Австро-Угорщини. Він опрацював перший статут медичної служби військово-морського флоту, який згодом був покладений в основу статутів багатьох держав світу, розробив проект і збудував перший у Європі військово-морський госпіталь в м. Пула. На початку Першої світової війни Я. Окуневський стає адміралом Генерального штабу флоту, головним лікарем і начальником Головного медичного управління штабу військово-морських сил імперії. Згодом він став одним з двох офіцерів із найвищим званням – генерал-майор морської медичної служби імперії, перший українець – кавалер Рицарського хреста ордена Франца-Йосифа".
1) Я.О. закінчив медичний факультет Віденського університету, тому всілякі кінно-балетні і офіцерські школи йому були непотрібні й даром, тим більше, що наявність середньої військової освіти не критерієм для призначення керівником санітарної служби флоту;
2) санітарна служба у всіх арміях і флотах світу є допоміжною, тому до складу штабів ніколи і ніде не входила;
3) ця служба була створена ще в 50-х роках ХІХ ст. і діяла на підставі відповідного статуту, який скрізь і завжди є плодом колективної творчості, тим більше, що В.О. проект статуту не творив, а рукопис, що зберігається у Львові, є його матеріалом для публікації, наявність якої була необхідною умовою для отримання першого штаб-офіцерського чину;
3) будівля Морського шпиталю у Пулі (зараз - Міська загальна лікарня) збудована у 1861 р., підтвердженням чого є відповідні цифри "MDCCCLXI" на її фронтоні;
4) яку потрібно мати фантазію, щоб посаду, назва якої перекладається на українську як "санітарний шеф Адміралтейства у Полі", перетлумачити на "адмірал Генерального штабу флоту, головний лікар і начальник Головного медичного управління штабу військово-морських сил імперії"!
5) Рицарський хрест ордена Франца Йосифа І є першим офіцерським орденом і нагороджувались ним більшість штаб-офіцерів. Першими із українців, ймовірніше всього, були брати Шашкевичи. А Я.О. був, окрім того, удостоєний Офіцерського ордена Франца Йосифа І, який має вищий статус, і для українців є дійсно рідкісною нагородою.
Інформація про д-ра Ореста Зарицького виписана з одного тексту, але авторство її поділене між мною і Дмитром. Мабуть, щоб джерел більше значилось.
Фу! Виписався! Досить.

[Lavr]

Колезький радник, дуже цікаво! З нетерпінням чекаю продовження викладу.

[Колезький радник]

Дякую! Мене стримують зобов'язання перед газетою. Але на Сайті у Адаменка буде найповніша версія.
Чеські дайвери, які знайшли "U16", уже повернулися до Праги. Їм довелось прикласти чимало зусиль,
насамперед, щоб отримати дозвіл на підводні пошуки від албанської влади.
Ось фото морських героїв сухопутної країни!