Дім лісника

Модератор: Global Moderators

Onpulllok
Member
Member
 
Повідомлень: 4
З нами з:
20 лютого 2009 17:10

Дім лісника

Повідомлення Onpulllok » 20 лютого 2009 18:02

Дім лісника
Охляле осіннє сонце несміливо пробивалось через пожовкле листя, намагаючись востаннє перед зимою зігріти землю. У повітрі немов застигло німе запитання – «Коли вже сніг?» Старий лісник не любив цього часу, коли всі болячки загострювались, і з тіла чомусь зникало бажання жити...

Ось і сьогодні він, покрехтуючи, підвівся з ліжка, і в грудях знову запекло. Він довго та надсадно кашляв, і в мокротинні було багато крові. Та звичні руки вправно зробили самокрутку, і сизий дим поплив серед дерев. Він жив на околиці лісу, і давно не бачив нікого. Лісник не любив людей, тож коли він покинув службу , неначе легше стало йому на душі, неначе невидимий тягар впав з нього, і стареча спина навіть трохи розпрямилась. Та не повністю, бо на серці лежав камінь. І камінь той був – ГРІХ!

...то сталось давно... В деякі дні лісник гнав із голови ті страшні спогади, але інколи думки про ВБИВСТВО лізли в голову, мов великі набридливі чорні мухи...
У час війни він був молодим, повним сил, і його, без сумніву, забрали б до війська, коли б не покалічена в дитинстві рука. Тоді, ще десятирічному, чужий собака розтощив йому зап’ястя, погриз пальці, сусіди ледве врятували від гіршого. Батько тоді перехрестився, зітхнув і якозь кволо і страшно мовив – «Вже би краще загриз насмерть, яка тепер з нього користь!» Коли минули роки дитинства, батько, теж лісник, навчив його стріляти лівою рукою, та в армію лісника не брали ні совіти, ні німці, ані партизани. Отак жив він відлюдьком, сам один в старій батьківській хаті, і хвилі війни якось здалеку, лише відгомоном нагадували про себе. Та тої ночі ВИПАДОК і ДОЛЯ вирішіли поставити перед лісником вибір – або бути вбитим, або жити далі.

Уже під вечір того дня, зі сходу виповзла на небо чорна, аж ніби темно-синя хмара, та й посунула в бік обійстя лісника. Молоді дубки, які садив ще батько, надсадно скрипіли під поривами могутнього вітру, а навколо хати крутився вихор, який приніс з собою уламки гілок дерев, листя та непотрібу. Від вигяду смерча ліснику стало не по собі, і він квапливо перехрестишись, забіг до хати. Якесь передчуття не давало йому почувати себе в безпеці біля вогнища «буржуйки», що вогнянними руками тягнулось вверх до труби, де вовчим голосом вив вітер.

Гучний стукіт в двері заставив його здригнутись. Відчинивши двері, він одразу дістав прикладом в груди, і кров потекла через горло. Лісника без церемоній викинули надвір, під присьбу, і з землі йому було видно солдатів в німецькій формі. Форма була якась чудернацька, і лише по свастикам, орлам та німецькому «жварготінню» можна було зрозуміти, що це саме вони. Та раптом безпорядок став стихати, і солдати вишикувались на подвір’ї. Через вузьку дерев’яну браму до клуні на високій швидкості під’їхав легковий автомобіль, і піднявши хмару пилюки, різко загальмумвав. З авто вийшов старший офіцер. З усього було видно, що він на пропорційному, витонченому обличчі панувала ознака нервозності та паніки. Його сірий мундир прикрашали дивні нашивки, як відзначив про себе лісник, «як дві блискавки, Перун би го тряс» Кинувши декілька наказів у шеренгу солдат, офіцер забіг до хати. На подвір’ї закипіла робота. З вантажівок викидали на землю довгі зелені ящики, і солдати, відкриваючи їх, відбирали лише необхідне. Решту, а це були німецькі пояси з пряжками, обмундирування, каски, набої з машінгверами, солдати закопали в кутку садиби під старою вишньою. Основні речі було навалено в купу на одну вантажівку, від чого вона стала схожою на циганську фіру.
До лісника підійшов солдат і пхнувши його чоботом, наказав залізти в клуню, котра була прибудована до хати. Його зачинили на замок і вже в повній темряві післягрозової ночі продовжили готуватись до подальшої втечі.
В голові лісника прояснилось, кров вже не текла, хоч у грудях добряче пекло. Крізь стінку просвічувалось світло з хати, і він із занепокоєнням заглянув, щоб подивитись, що ж там твориться. Офіцер закрив двері на засув, заслонив вікна, і скинувши всі речі зі столу, розкрив валізи на столі. У лісника заблищали очі – у валізах виблискували стародавні золоті перстні, монети, ланцюжки та інші речі, кинувши один погляд на які, перехоплювало подих. Офіцер складав в одну більшу валізу цінніші речі, а фарфорові тарілки, інші речі з недорогоціноого металу відкидав вбік. Він поспішав, і декілька тарілок з царськими вензелями впали на підлогу, встеливши своїми благородними шматочками брудні дошки. Кинувши роздратовано «шайзе», офіцер із зусиллям закрив валізу, зачинивши її на замок. На нікельованих замках зловісно зблиснули дві блискавки. За стінкою лісник заворожено дивився на їх незрозумілу красу...

Раптом зі сторони лісу пролунали черги «шмайсерів», а на подвір’ї вибухнули одна за одною гранати. Почулась німецька лайка, стогони поранених, і в повітрі запахло порохом. Все сталось настільки блискавично, що лісник лише встиг поглибше закопатись в сіно в клуні, і очікувати швидкої смерті. Бій був швидкий, але несамовитий. Від вибуху гранат запалала скирта сіна на подвір’ї, і нападникам все було видно як на долоні. Їх самих же ховала темрява, і власне бій можна було б назвати побоїщем. Зрізані кулями, солдати падали на чужу землю, яку вони так прагнули завоювати...

Автоматна черга прошила старі дерев’яні двері, від сильного удару вони розкололись надвоє. Двоє повстанців заскочили в хату, одразу ж пролунали постріли з пістолета – фашисту таки вдалося поранити одного, але другий всадив у офіцера цілу чергу зі «шмайсера». Стіни хати, котрі ще зранку були такими білосніжними, миттю вкрились кров’ю. До хати забігли решта нападників. З’юрмившись біля пораненого, вони вправно перебинтували йому груди. Один з повстанців, що по поведінці виглядав на старшого в загоні, мовив –
«Друже Сокіл! Всіх вбитих німців скинути в рів за хатою. Полонених – не брати. Обшукати авта, зброю зібрати. На все маєте 15 хвилин! Пораненого віднесіть у вантажівку»
Керівник загону підійшов до німецького офіцера, обшукав його, і забравши документи, вийшов з хати. До лісника, який тремтів у клуні, донісся голос «Всі рухаємось в сторону криївки!»

...на подвір’ї догорала скирта, а земля була рясно полита кров’ю... Зі сторони клуні почувся шурхіт, то лісник потихеньку вилазив зі схованки, ще до кінця не вірячи, що він ще живий. Тільки що над ним пролетіла Смерть, взяла данину, що їй належала, але його тільки торкнула рукавом...

***
Стареньке радіо на стіні промовило радісним голосом – «Масковскає врємя девять часов!» Далі радіо забубніло тихенько голосом диктора, іноді змінючи тональність на гугнявіння Брєжнєва. Лісник взувся у звичні черевики, котрі радше були схожі на музейні експонати середньовіччя, і почвалав до краю города. Там у нього, на місці старої вишні стояла невелика стодола. Він неквапом вийняв ключі з глибокою кишені, і відчинивши старого іржавого замка, зайшов усередину. Тут пахло вологістю, цвіллю та прілим сіном. Лісник сам не знав, чому він раз у рік приходив сюди, брав лопату, і розкопавши в кутку невелику яму, відкривав маленькуу скриню. Він вже не відчував якогось захоплення, як колись, від споглядання вмісту валізки. Мабудь він це робив тому, що хотів довести самому собі, що гріх він вчинив випадково. Думки в голові переплітались – «Навіщо ж він за мною підглядав? Якби він не хотів вкрасти, то я б і не вбив його... Красти, то гріх!» Його руки блукали по золотим речам, котрі він міг би намалювати і з пам’яті, хоч і не мав талану до малювання. Він пересипав з руки в руку перстні із зображеннями невідомих йому богів, зважував в руках нашийні гривни, на яких були зображені сцени з життя якихось людей...
Найбільше він любив тримати в руках старанно орнаментовані стародавні шолом і меч, котрі своїм золотом, здається гріли старого. Коли він розкладав на соломі всі речі, йому здавалось, що він неначе в музеї, що він володіє скарбом, який стирає його гріх...

Старанно втоптавши землю, старий нагорнув сіна в куток, і захекано притулився до стіни. В голові паморочилось, в роті був якийсь незвичний металічний присмак. Лісник ледь дійшов до хати, як в очах потемніло, і він осів на порозі хати. Перед очима ходили червоні, сині та зелені кола, в голові надсадно бухкала кров... Старий хрипів, і лівою рукою намагався розірвати комір... Враз перед його очима постала уявна картина, немов у тумані – двоє чоловіків у незвичному одязі ішли понад лісом, і немов косили траву якимись незрозумілими предметами. У кожного з них у лівій руці були лопати з помаранчевими ручками. Вони стояли на місці його розваленої стодоли, і курили... Дим від їх цигарок ставав все густішим, і густішим, а потім все згасло...
 

Onpulllok
Member
Member
 
Повідомлень: 4
З нами з:
20 лютого 2009 17:10

Повідомлення Onpulllok » 20 лютого 2009 18:04

Дім лісника. Гріх.

Курява лісової дороги здіймалась вверх під копитами старого коня. Коняка загубив не один десяток підків за своє життя, яке було наповнене тільки роботою та їжею. Кожен крок порепаних копит супроводжувався фонтанчиками пилюки, а вона пахла лісом і літом. Сьогодні робота для коня була легкою – він віз зі станції до села сусідського хлопця.

Василь був добрий зух. Він знав це сам, але про це йому ще й часто говорили знайомі дівчата та хлопці. У кожній компанії він був головним, був центром уваги...
- То єк воно, Василько, шо там чювати в місті? Ше стоїть, бахурі не розкєгнули на кавалки?, порушив тишу вуйко Стефан.
- Усно путьом, вуйку. Якби не мєнти, то жизнь була б маліна!, по-козирному відрізав хлопець.
Здійснивши офіційну церемонію спілкування, Стефко закурив. Тепер тишу порушували тільки скрипіння фіри і надсадне дихання старої шкапи. У Василя ж навпаки, всередині наростало збудження від очікуваної зустрічі з однолітками.

«Щас понтів нагоню, всі тьолкі мої! Нє, канєшна, тут і своїх пацанів хватає, но мені всіх тьолок і нє нада. Тіко самі луччі!» Криво усміхнувшись, Василь вийняв з-за халяви ножа, помилувався гравіруванням дикого кабана на його лезі, і вправно заховав назад.
«Даже єслі на разборкі потягнуть, я іх всіх бистро на мєсто поставлю!»...

В душному і напівтемному клубі тусувала місцева «маладьож». Кожен з них вже туснув по 100-200 грам водкі, отож забава йшла повним ходом. Дєвчонкі, яких взяли «потанцевать», стояли в ряд, а напроти агоністично посмикувались «пацанюри» Кого в шеренгу не взяли, гриз сємєчкі.
- Вася, а в якому районі ти тусуєш?
- Ну, я в «Хресті». Це тіпа, главний район в городє. Пасажири с сасєдніх районів носа до нас і не сунуть!
Вася весь сяяв, він був у своїй стихії, і тому так надувався від самоповаги, що ще б пару підлабузницьких фраз, то його б напевно рвонуло на шматки. Але тут на очі йому попалась Лєнка. Мдааа, то вже була не пацанка, а центрова дєвчьонка. Налиті груди кликали до себе в гості, вибілене пергідролем волосся було накручене до стану пружин Харківського Тракторного Заводу. Нафарбовані яскравою помадою губи дозволяли забути про всі сумніви. Вася кинув пацанів, і вальяжною походкою підвалив до Лєнки:
- Прівєт, красавіца! Ати мнє нравішся! – він вирішив взяти бика за роги.
- Прівєт! - посмішкою спокусниці і спадкоємиці Єви, Лєнка включила «програму нєвозвращєнія»
Василь вже знав цей погляд, якій міг належати вже жінці, але аж ніяк не дівчині.
- Ну шо, пайдьом?
- Канєшна, шо тут робити, адні малалєткі.

...По бантинах бігло мишеня. Воно було дуже мале, але мало досить зворушливий вигляд. Раптом в мишеня попав потужний плювок – це з точністю ворошилівського стрілка харкнув Василь. Мишеня дременуло в сіно, а Вася задоволено реготнув. Йому зараз було кльово – Лєнка вже побігла додому, щоб мати не сварила, а в його тілі блукала кайфова невагомість. Він витягнув синю пачку «Космосу», затягнувся по зав’язку перші пару раз, і посунув додому.

Коротша дорога вела через «Чорний Ліс». Ледве пересуваючи ноги, Вася топав, але постійно загрузав в піску. Пару раз він навернувся, тому в роті неприємно хрустів пісок. Зачепившись за коріння, він вивернув у простір дев’ятиповерховий матюк, підвівся, і побачив світло на краю лісу.
«Що за..?», промимрив Василь, та посунув через корчі напролом. От вже по його обличчі ковзнули косі промені світла...

...Він згадав. Він був тут малим, коли з друзями грався у «войнушки». Ці роки, коли дні проходили в забавах, лапанні риби, походах за грибами, були, мабуть, найщирішими і найяснішими в житті. Вже потім, підрісши, коло друзів і знайомих змінилось. Тоді думки та свідомість якось посірішали, ба навіть стали примітивними. А в ті давні часи друг був другом, все було просто і зрозуміло – «що добре, а що зле». На канікулах його виховували на своєму прикладі і на правилах свого внутрішнього світу бабця з дідусем. Їм не треба було читати педагогічних книг. Все, що потрібно було зробити для виховання, йшло в них серця. А ще енергетика Карпат та життєвий досвід поколінь предків, який мовив до них з генів, давав збалансований стержень світогляду. Якби Василь провів більше канікул у бабці, то вплив такого оточення зробив би з нього доброго та цікавого хлопця. Та тих трьох канікул не вистачило, щоб свідомість сформувалась остаточно. Власне кажучи, тоді він був як пластилін. Тому коли батьки зациклились на своїх проблемах, на розвитку своїх кар’єр, його виховав по-своєму «двір». Він відчував, що хоче бути лідером. А хлопці піддавались йому тільки у тому випадку, коли він був жорсткий та жорстокий. Отож скоро в його пам’яті зашкарубів стерильний кокон, який заховав в глибині спогади дитинства. Коли слабкий промінь з минулого пробував пробитись наверх, він ставав слабким в очах хлопців. А бути слабким йому зовсім не хотілося...

...Знайомі запахи розірвали блок пам’яті, і на хвилину він став тим, колишнім. Очі втратили понтовий погляд, якесь світло полилось з обличчя. Це тривало тільки якусь мить, бо потім крізь дошки стодоли Василь вздрів те, чого зовсім не сподівався побачити в такій глушині. Тьмяне світло ще австрійської лампи вихопило з темряви купу золотих речей. Вони лежали на сірій ряднині, яка зовсім не пасувала до шляхетності металу. Очі Василя витанцьовували хвору кардіограму, блукаючи по ряднині. Скільки там було різних речей! Яке б вигадливе коло не робили очі, все рівно вони зупинялись на мечі та шоломі. Василь так близько був від шолома, що якби щілини між дошками не були такі малі, то варто було б простягнути руку, і скарб опинився в його власності!

Мерехтливе сяйво золота створювало відчуття присутності в тих сценах, що були зображені на шоломі та мечі. В якусь мить Василь відчув те, від чого по спині пішли мурашки. Шолом не відпускав погляд від себе, і наче став ближчим. Тепер Василю здавалося, що він стоїть біля людей, чує їх розмову, яка схожа на мову горян, але все ж таки інша. Тіла цих воїнів були рясно вкриті татуюваннями. Але самі вони приязно дивились один на одного. Вище війська, на шоломі викарбовано двох людей. Вони тримались за руки. Один з них, з натхненним поглядом, зодягнутий в розкішний одяг, який майже весь покритий золотими бляшками. Більшість бляшок імітували чотирьох-пелюсткові квіти, але деякі зображували качок. Людина поруч зі жерцем, мала на голові шолом, а в другій руці тримала пишно орнаментований меч. Цим мечем він вказував на сонце. Шляхетне обличчя вождя не було ні вороже, ні зле, але випромінювало стільки впевненості в собі, що дивлячись на нього навіть через плин тисячоліть, душу Василя огорнув спокій.
Важко було відірвати погляд від його очей. Лише витончена робота давніх майстрів, що створили меч, привернула увагу. На золотому лезі меча зображувався бій. Ближче до руків’я меча на повному скаку застигли вершники на конях. Попереду них на довгоногому коні майже летів вождь, показуючи приклад відваги. Він щось запально кричав своїм воїнам. В їх же очах світилась впевненість у перемозі. Відчувалось, що перемога вже близько, бо вороже військо в паніці тікало. Бородаті нападники на маленьких кремезних конях стрибали у воду гірської річки. Їх короткі мечі летіли у воду. Дехто кидав все і плигав в річку, рятуючи життя. Виконання сцени було настільки детальне, що навіть високі дерева на пасмах суворих гір на задньому фоні підкреслювали драматичність моменту.

Серце стукало все сильніше і сильніше. Василь майже втиснувся очима в щілину між двома смолистими дошками. Аж раптом він відсахнувся – просто в щілину на нього глянули гострі очі старого чоловіка. Від несподіванки кров бухнула в голову, а серце втекло до п’ят. Але момент переляку тривав тільки мить. Руки самі стиснулись в кулаки, сильним ударом ноги Василь вибив двері в стодолі. Він опинився сам на сам з лісником. Вихопивши з-за халяви фінку, хлопець хрипко промовив – «Дєд – сиди тіхо, і всьо буде в ажурі!» Старий дивися на хлопця несамовитими очима. Він хапав повітря ротом, немов риба на мілині. Тремтячою рукою Василь склав кінці ряднини докупи, і закинув скарб на спину. Благородний метал мелодійно задзвенів, пересипаючись, а меч, прорізавши ряднину, як масло, увійшов хлопцю в ногу. Зойк вирвався з уст Василя, і він схопився обома руками за рану. Його стогони раптово стихли – він побачив воронене дуло пістолета перед очима. Старий випростав ліву руку, і впевнено натиск курок...
 

Onpulllok
Member
Member
 
Повідомлень: 4
З нами з:
20 лютого 2009 17:10

Повідомлення Onpulllok » 20 лютого 2009 18:09

Дім лісника. Qui quaerit, repent.

Телефон ожив, почав вібрувати і тихенько наспівувати «Tombe la neige». Чоловік, не розплющуючи очі, звично натиснув кнопку і телефон замовк. Не встиг він і задрімати, як пісня залунала знову, але вже гучніше. На цей раз чоловік взяв телефон, відкрив одне око, і натиснув потрібну кнопку. Хотілося спати, екран висвічував 05:30 на фоні гірської річки. Окрім години, на екрані світилось «30 липня 2009»
Сьогодні був його день народження. Він усміхнувся, але не святковому дню. Він згадав – цей день він присвятить улюбленому хобі.
...Місто дрімало, пропускаючи найчарівніші миті липневого дня. Передсвітанковий час улітку наповнений неповторними моментами. Він має свій чарівний шарм. Все на максимумі – запахи загострені, кольори літа готові от-от вибухнути всіма барвами, а тіло наповнене енергією. Недарма слова «тіло» і «літо» складаються з однакових букв.

...Охоронець на стоянці ще спав. Його могутні легені збагачували атмосферу алкогольними випарами та цигарковим перегаром. Собака біля будки охоронця ліниво принюхалася та впізнавши копача, ніби «усміхнулася» йому. Чоловік задоволено хмикнув – йому завжди везло, коли собака «вітала» його таким чином...
Есемеска помчала вдалину, повідомляючи камерада, що йому слід виходити з дому. Кинувши телефон в одну з численних кишеньок уніформи, копач включив навігатор. На екрані з’явились Сусанін з Мойсеєм, ніби попереджаючи про умовність точності навігації. Приємний голос повідомив, що до цілі - тридцять два кілометри.
Машина безшумно підкотилась до будинку камерада.. Тінь в формі хакі відділилась від дерева, і швидко завантажила рюкзак та Фіскарс в багажник.
- Здоров, Звенигород!
- Привіт, Опришок! Ну що, на пісочні поля?
- Давай, я ще там поруч дім лісника знайшов на польській карті 30-х років.
Автомобіль, завантажений фанатами скарбошукацтва, Експами, Фіскарсами і сподіваннями на знахідки, розтанув у світанковій імлі...

***
Машина буксувала, розкидаючи навколо бризки болота. Вчорашня злива зробила свою лиху справу, і під невеликою, на перший погляд, калюжею виявилась підступна калабаня. Піщаний грунт впевнено вхопився за переднє праве колесо.
- Давно пора позашляховик купити, Опришок!
- Знайдемо скарб, обоє собі купимо!, віджартувався камерад.
Поряд з дорогою лежала звична для цих місць купа сміття. На жаль, селяни тепер не відзначаються дотриманням давніх звичаїв, і будівельне та побутове сміття викидають просто в лісі, помаленьку перетворюючи околиці сіл на страхітливі пейзажі. Діє принцип, прищеплений ще «совітами» - «Поза моєю хатою – все общє, отже там можна робити все, що завгодно»
Опришок висмикнув з купи будівельного сміття широку дошку. Богу дякувати, вона була без цвяхів, і підійшла саме враз під колесо. Декілька посмиків авто, і звільнені від пастки друзі поспішили на околицю лісу.

...Зелені пагорби пасмами мчали в далечінь, милуючи око. Опришок не поспішав збирати апарат, хоч руки вже чесались взяти звичні «Експ» і «Фіскарс». Він насолоджувався краєвидами. Сонце кидало промені поміж пагорбів, освітлювало недоторканість краси природи. В лісі, поміж соснами та дубами, промені ставали золотими, вони забарвлювали килим моху в смарагдові кольори, а роса на папороті дивовижно перетворювалась у діаманти. В такі моменти з голови йшли геть всі турботи, всі думки про роботу. Свіже, цілюще повітря, не забруднене викидами міських авто, приємним бальзамом вливалось в груди. На серці було радісно і хороше. Саме за це він полюбив скарбошукацтво. Він давно цікавився історією, археологією. Давня історія захоплювала, давала політ фантазії, давала харч душі, котра прагнула не лише роботи, але й чогось вищого та незвіданого. Робочі дні затягували у вир сірої буденності, але під час заняття своїм хобі, світ для нього знов ставав кольоровим.
 

Onpulllok
Member
Member
 
Повідомлень: 4
З нами з:
20 лютого 2009 17:10

Повідомлення Onpulllok » 20 лютого 2009 18:11

- Опришок, дивись! Оклик друга відірвав від мрій. Звенигород вже встиг скласти прилад, і «розговітися» першою знахідкою.
- Ого! Німецька нагородна планка! От вже і не порожні з’їздили!!!
Опришок щиро порадів за камерада. Знахідка була рідкісна, до того ж це була тема, яка цікавила Звенигорода. Камерад протер планку, пісок порохом полетів в далину, піднятий подихом вітру. Дубові листки на планці виглядали просто фантастично! Тільки свастика псувала Опришку всю естетику, бо до цього символу він не мав зайвих сентиментів. Зате відчуття радості за друга піднімало настрій.

Мелодійний передзвін металодетектора показував багато цілей, які за показами апарата були так схожі на монетки. Лісова піщана дорога була легкою здобиччю для «Фіскарса», яка привела до появи на світ цілої жмені післяреформених радянських копійок.
- Звенигород, таке враження, що я гаманець радянський надибав. Що в тебе?
- Пара гансівських ґудзиків, два гнилі крейцари.
- Ідемо на околицю лісу. Там якраз біля дороги, по Гуглу я бачив квадратну пляму в лісі. Це точно обійстя лісника. Воно і на польських, і на австрійських картах позначене. Давай, підходь.
Копач закінчив розмову, і скрушно оглянув телефон, який успішно назбирав на кнопках цілу купу піску. «Нічого, дома відчищу. Але пісок на зубах таки комарить...»

...Стривожений джміль сердито загудів. Він вилетів з суцвіття квітки, де нектар такий запашний і солодкий, зі стовідсотковим бажанням дати жару агресору. Трава стояла по пояс, над полем снували туди-сюди працьовиті бджоли. Ідилія...
Лише через поле протягнулись дві стежки, які проклали двоє камерадів. Трави повільно підіймались, і вже скоро і сліду по стежках не залишилось...
- АААААААААААААААААААААААААаааааа,
На весь ліс пролунав радісний крик. Відлуння ще декілька раз повторило цей радісний зойк. До Звенигорода з повними азарту очима підбіг Опришок.
- Ну що там?
- Горщик... великий... Важко витягнути, підваж Фіскарьом...

Обоє копачів наче в лихоманці вигрібали пісок з ями, часом під ногами пісок обсипався, і вони звалювались вниз.. Нарешті великий чорний горщик опинився на землі, і під палючим промінням стрімко почав сіріти.
Скарбошукачі дивились один на одного шаленими від щастя очима. Їм так хотілось розбити горщик і витягнути вміст, щоб нарешті насолодитись скарбом. Але і очікування моменту істини було таким солодким...

- Опришок, дай закурити!
- Ти ж не куриш?!
- В такі моменти навіть сердечники курять! Давай!!!
Тремтячими руками обоє запалили цигарки, і задимили, намагаючись приборкати швидке стукотіння сердець.
- Чекай, не розбивай! Я зроблю фото. А то потім нам на форумі не повірять, що ми знайшли. Та й якщо там монети, то раритети краще продавати з фотографіями копа.
Опришок спритно і швидко зробив декілька фото, і переключив фотоапарат на режим «відео». Він розстелив під горщиком кульок «Арсен» від курки-гриль.
- Давай, висипай!
Звенигород вправно «зніс» горловину горщика «Фіскарсом». На підстелений кульок посипалась срібні монети...
- Урааааааааааа!!! Джек-пот!
Друзі підстрибували, танцювали, і пересипали в руках монети. Монети були просто в чудовому стані. Срібло виблискувало на сонці, пускало «зайчики» на обличчя. Таке було враження, що їх викарбували лише вчора. Тільки де-не-де на краях монет з’явилась зелень. Опришок повністю висипав вміст горщика, і на самому дні виявився невеликий, десь літровий металевий дзбанок.
- Невже це те, про що я думаю?!
І це таки були вони – золоті флорини. Їх було до холери, і ще трошки! Флорини були загорнуті в якийсь цупкий папір, і лежали в дзбанку, сформовані у стовпці. Скарбошукачам, а тепер радше скарбознахідникам, ледь вдалося стриматись, щоб не розгорнути всі згортки.
- Звенигород, давай швидко все ховаємо в плєцак, і даємо звідси ноги! Тільки мій прилад заберемо. Я все кинув, коли твій «вопль» почув.
Камеради гарячково запхали монети в рюкзак, і почвалали до приладу Опришка.
- Коли ти крикнув, я якраз глибокий сигнал копав. Напевно знов якась труба. За це літо я вже раз десять на газові труби натикався. Але ти знаєш мій принцип – мушу докопати.
- Та нема проблем, Опришок. Ми вже свій джек-пот зірвали, можемо і побалуватись. Я ж казав тобі – сто раз виїдемо, і вернемось пусті, але на сто перший – свій скарб знайдемо.
Поки Опришок, наче кріт, заглиблювався в землю, Звенигород прозондував землю поруч.
- У мене теж глибинний сигнал. Але якийсь лівий. Таке враження, що «Експ» глюкає, і показники скачуть.
- Ти копни, все рівно я не заспокоюсь, поки не докопаю.
Рясний піт заливав лиця копачів – сонце вже встигло високо піднятись, то ж сорочки кольору хакі на спинах вкрилось плямами поту.
- У мене ніж прікольний – явно якийсь мисливський, почулось з глибини ями Звенигорода.
- У мене глухо, але сигнал все сильнішає.
Майже одночасно лопати стукнули по чомусь твердому.
- Що там?
- ХЗ. Подібне на дерев’яний ящик.
- І в мене. Копаємо.
Це було нелегко, бо піщані ями осипались і стали конусоподібні. Довелося їх значно розширювати, щоб підважити ящики. Чоловіки допомогли один одному, зачепили поясами ручки ящиків, і по черзі висмикнули їх на поверхню. Копачі важко дихали, натомлені м’язи боліли, хотілось перепочити.
- Давай ще курнемо, бо я сили зовсім не маю. Ніби і копаємо постійно, але від такого маршброска можна і копита відкинути...

...Над лісом раптом пролетів вихор вітру, хоч на небі не було жодної хмаринки. Звенигород відкрив свій ящик – там стрункими рядами лежали СС-сівські кинджали. Їх було не менше сотні. Від такої картини обоє присвиснули, і перезирнулись. Кинджали не використовувались, це було видно з їх зовнішнього вигляду.
- Слухай, мені так здається, що працювати ми вже з тобою не будемо, тільки копати в своє задоволення, чомусь пошепки мовив до камерада Опришок.
Він зробив декілька кроків до свого ящика, і лише тепер зрозумів, чому говорив пошепки. Навколо них стало прохолодно, навіть трохи похмуро. Надворі був світлий жаркий день, але поруч з ними від землі тягло холодом. Опришок обернувся до Звенигорода, і щось хотів йому сказати, але вражений замовк. Він вперше в житті побачив, як в людини на голові волосся стає дибки. Камерад дивився повз нього, тому виникло непереборне бажання обернутись... Але якраз повернутись назад було страшно. Зусиллям волі він поглянув через плече. Біля його ящика стояла напівпрозора темна постать. Ця постать, виткана наче з чорного диму, поступово опинилась між чоловіками і ящиком. Копачі притислись до дерева, і лише мовчки дивились на привида, намагаючись не робити лишніх рухів.
Привид простяг у їх напрямку руку, чоловіків заморозило, захотілось дати драла, але ноги не слухались, вони були немов колоди. Сильні чоловіки, які у звичний час могли і малолітражне авто перенести, зараз були безсилі і безпомічні. Опришок слабкою рукою перехрестився, і промовив слабкими устами –
- Боже, поможи!
У ту ж мить між ними і привидом виникла світла куля. З неї сформувалась фігура людини, яка здавалась Опришку до болі знайомою. Темна постать відсахнулась, а світла фігура обернулась до копачів. На якусь мить зверху фігури можна було розпізнати обличчя, і Опришок вражено вигукнув – «Дідусю!»
Далі події розвивались з калейдоскопічною швидкістю. Світла фігура вихором закрутилась навколо темного привида. Тепер зусібіч привида утворився яскравий смерч, що нижнім конусом входив в землю. Смерч почав звужуватись, і втискати темну субстанцію вниз. Все стихло так раптово, як і почалось. Поруч з дубом розвиднилось, звичні звуки лісу знову заповнили навколишній простір.
- Скарб мав охоронця. І якби Бог нас не захистив, була б нам торба. Ти знаєш, ота світла куля – то був мій дідусь! Він помер ще п’ятнадцять років тому. Ми дуже любили один одного, і видно Бог дозволив йому нас врятувати!
Опришок піднявся з землі, витер холодний піт з чола. Потім запхав лезо лопати під кришку ящика, і вдарив ногою по держаку «Фіскаря». Замок відлетів набік. Всередині лежала валіза. Скарбошукач відсунув защібки вбік, і його обличчя освітило сяйво золота...

***
- Ти вже зібрався? Я маю на руках два квитки на поїзд до Києва. Отже, за дві години – на вокзалі...

...Два кремезні охоронці провели їх у вишуканий кабінет. Фірма, на територію якої чоловіки щойно приїхали, була схожа на невелику європейську державу рівня Ліхтенштейна чи Сан-Маріно. Величезні простори, виробничі площі, парки з фонтанами – все працювало на імідж. Офісний центр взагалі був схожий на невеликий хмарочос. Аж не вірилось, що це місце – в Україні.
- Так, панове. Доброго дня, радий Вас бачити. Очікував Вас з нетерпінням. Ну, показуйте, чим Вас доля обдарувала.
На обличчі власника цієї бізнес-імперії легко читалось хвилювання, змішане з азартом. Потираючи руки, він майже підлетів до великого дубового столу, обрамленого по торцях орнаментом з дубового листя. Від побаченого у валізі бізнесмен заціпенів, і лише шанобливо торкався артефактів пучками пальців.
- Лише одна умова. Ми згодились на Вашу ціну лише тому, що Ви гарантуєте дарування цих речей музею Львова. Просимо профінансувати сигналізацію європейського рівня. Цей будинок на площі Ринок старий, при бажанні в будь-яке приміщення можна попасти, розпилявши стіну чи підлогу.
- Немає чого турбуватись, система вже замовлена. Повірте, я теж не пальцем зроблений, отож турбуватись немає чого. Чи не випити нам кави з коньячком, поки зі Швейцарії не прийде підтвердження надходження грошей на Ваші рахунки?

***

...Адріатичне море лагідно гладило піщане тіло Хорватії. Тепле повітря пахло сіллю і водоростями. Двоє симпатичних будиночків наче приліпились до сірої скелі. Від них до моря вела стежина, що вужем звивалась між розсипами каменів.
Десь внизу, на пляжі, будували піщані замки жінки з дітьми. Їх безтурботність додавало свою порцію приправ в пейзаж, який тепер виглядав довершеним.
Двоє друзів неспішно тягнули місцеве пиво з кришталевих кухлів. Так приємно тримати кухоль пива в руках, коли він запотіває, а надворі спека! А коли око милує безмежне море, у серці надовго селиться радість...
- Ти знаєш, завжди мріяв знайти на дачі золоту монету. Але щоб це була грецька монета!!!
- Атож, я казав, що дачі треба в потрібних місцях купувати!
Камеради від серця засміялись.
- То що, завтра їдемо додому?
- По дорозі заїдемо в Чорногорію. Я там біля Будви чудові місця знаю!

Сонце повільно занурювалось у море. Багряна доріжка розстелилась від обрію аж до берега, немов запрошуючи прогулятись за край неба. Завершувався ще один хороший день...
 


Повернутись до Обговорення та рецензії

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість