Михайло написав:А з іншого боку, кнопкодав -- це гарантованих 4 роки, а міністром потрапив у немилість -- і все...
Дозвольте, шановне товариство, потішити вас веселою байкою, попри те, що розділ не «Гумор». Але надто «втемно»
. В роки буремної юності студент істфаку Шевченка Д. Табачник з початком спеціалізації чи-то дверима помилився, чи-то ще якісь прикрі обставини були типу романтичного пориву, але опинився він спочатку на нашій кафедрі, по тих часах ще «археології, етнографії та музеєзнавства». Хлопчиком, слід думати, був він вже достатньо розумним, тому до археології та етнографії, звісно, опускатися не став (брудно, важко, теоретиків та ідеологів за людей емпірики ці кляті не вважають), а подався він у музеєзнавці. Авжеж, «на безмежній ниві музейництва» (с) чого тіки не росте
. Викладач-музеєзнавець (і відповідно – науковий керівник по цьому профілю) на кафедрі традиційно один, й був цим викладачем тоді пречудовий Ю.А. Омельченко, в якого я років через 10 «по Табачнику» теж вчився, й який мені цю байку десь у другій половині 90-х власне й розповів. Втім, годі приказок, сама казочка.Йдуть якось після занять вулицею Толстого в бік однойменної площі тоді ще «просто Діма» та його науковий керівник, щось там між собою на ходу «за наВуку» договорюють. А навпроти ще й донині живого «оХВісу» фірми «Світанок» стоїть собі лоток з фруктами-овочами, й явно з цього лотку щось «дають» (початок 80-х на дворі), адже черга до лотка аж від куту Толстого та тоді ще Репіна (тепер Терещенківської) стоїть. І в черзі цій мнеться хтось з легендарних універських професорів (хто саме – не пам’ятаю, брехати не буду).
І бачать «Діма та керівник» пречудну картину: зупиняється навпроти черги «Волга» з цековськми номерами, виходить звідти дядечко і зі смаком так продавщиці-лоточниці каже: «Отого дідка без черги обслужіть!», тикаючи перстом керівним у зазначеного професора-«стояльця». Обмін вітаннями, «бойци вспоміналі мінувшіє дні» (с), адже «дідок» колишнім «науковим» виявився «дядечку» (між справами продавщиця «дідку» все бажане відвішу «за класом люкс»), «дядечко» відкланюється, сідає в свою чудо-«Волгу» і гайда, «дідок», змахуючи «скупу чоловічу сльозу» - за авоську та й собі попхався. І каже тут «просто Діма» своєму «науковому» чєловєчєскім голосом: «За 10 років Ви, Юрію Андрійовичу, будете стояти в цій черзі, а я буду проїжджати повз у такій «Волзі»…
І взявся невдовзі «просто Діма» за розум, покинув те дурне музеєзнавство, перейшов з наступного навчального року на «правильну» кафедру, «закомсомолив» як слід. Ну а далі – й так всі знають.
Не думаю, що чистої води анекдот. За всіх чеснот Ю.А. Омельченка із «фантазіями на вільні теми» в нього було поганенько (і є, слід думати, він ще живий-здоровий та навіть викладає у свої 74
, щоправда, вже не в універі). Та й розповідав він мені цю історію ситуативно, «на місці події», «в красках і ліцах» та за схожих обставин. Я був вже аспірантом-напіввикладачем, й ми частенько з Ю.А. після третьої пари додому разом пхалися, по тій самій Толстого. Ось в якийсь-то з подібних вечорів йому «музикою» й «навіяло». А розповідав я все це, аби проілюструвати, що тепер вже не «просто Діма» ситуацію прораховує – дай Боже чемпіону світу з шахів, задачі ставить не з простих, але ж, добивається бажаного. Так що чотири роки безхмарного «кнопкодавства» за теперішніх масштабів, думаю, для нього «не куш».
