Военная история Украины - украинская военная история?

Модератори: Historical, Global Moderators

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 30994
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Повідомлення Adam » 18 квітня 2006 08:37

Дійсно-дійсно! Треба вивчати як історію українських теренів (\"Історія України\"), так й історію українців (\"українська діаспора\")!
:!: :!: :!:
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

Аватар користувача
Євген Пінак
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 2064
З нами з:
22 лютого 2006 14:05
Звідки: Київ

Повідомлення Євген Пінак » 18 квітня 2006 09:02

Askold написав:Zvychajno. Chomu my majemo zabuty sho Ukraintsi buly kontraktovymy starshynamy v Vojsku Polskim?

Та не тільки контрактовці - син Сальського і ще декілька українських пілотів брали участь в Битві за Англію в польських ексадрільях, а з протилежного боку я знаю щонайменше двох українців - Олійника та Петренко.
 

Аватар користувача
Chestnut
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 6229
З нами з:
22 лютого 2006 15:07
Звідки: Київ-Лондон

Повідомлення Chestnut » 18 квітня 2006 11:56

Askold написав:Zvychajno. Chomu my majemo zabuty sho Ukraintsi buly kontraktovymy starshynamy v Vojsku Polskim?


Друже Аскольде! Чи не могли б Ви, як у Вас не працює клавіатура з кирилицею, користуватися для перетворення трансліту в нормальний текст ось цим, наприклад, сайтом http://translit.ru/ -- там є й українська розкладка. А то дуже вже незручно Вас читати буває.
\"На гербі зображено ведмедя. В одній руці у ведмедя молоток, а в другій - балалайка. Це символізує працелюбність і незакомплексованість тварюки.\"
 

Нахтігаль
Member
Member
 
Повідомлень: 150
З нами з:
04 березня 2006 22:49
Звідки: Львів, Західна Україна

Повідомлення Нахтігаль » 18 квітня 2006 21:25

Chestnut написав:Ну а мої, та й багатьох інших -- з цього боку.


Кожному--своє (С).

Ну так що тепер?


А те, що ми, у разі чого, визначаючи свою позицію, наприклад, в царині історіографії Другої Світової війни(sic!), апелюватимемо до різних соціокультурних пластів--тобто, розмовлятимемо різною історіософською мовою.

Будемо навкулачки битися?


З тобою--ні, а манкурту і провокатору Васі Чобітку ще доведеться почути, як кажуть "прєвєд, кроссавчєґ!"

Об"єктивну історіоґрафію можлливо сконструювати, але не треба розглядати її як продовження ідеолоґії, сьогоденної чи минулої, на події минулого часу.


Не серйозно. Для об'єктивної історіографії на будь-якому даному етапі історичного розвитку потрібно, насамперед, що? Загальноприйнятна історична парадигма. Чи можливо запропонувати таку парадигму, наприклад, яка адекватно інтерпретує в рамках несуперечливої концепції те, що Юрій Мінкін вважає, що існувала "велика вітчизняна війна" і Сталіну належиться віддавати належне за те, що він, ніби-то привів країну до перемоги, а я, Нахтігаль одночасно вважаю, що мала місце "радянсько-німецька війна", в ході якої мої земляки і родаки-українці воювали зі зброєю в руках проти тих, кого в сьогоднішній Україні більшість офіційно вважають героями, і вважаю, що вони робили правильно--при цьому ми з шановним Юрієм Мінкіном є однаково громадянами України, живемо відносно недалеко одне від одного, і крім цього нас із ним нічого не розділяє??? Де знайти таку парадигму? Та ніде, бо немає її.
Тепер стосовно "історіографії без ідеології"--не існує такого явища в природі, бо кожна національна історіографія має свій офіціоз, істориків-популяризаторів, істориків-кон'юнктурників, істориків-маргіналів та істориків-божевільних (тематика: роль зелених чоловічків в націотворенні, єслі в кранє нєт вади, нам ффсьо вралі). Так от, офіціоз ЗАВЖДИ служить владі, прямо чи опосередковано. Яка зацікавлена у виправданні свого існування історією. Ну, наприклад, хіба ж сучасна німецька офіціозна історіографія не виросла на креативному і не дуже обсиранні націонал-соціалізму, аби витворити новітню міфологію бундес-совка?

Таке-то.
Неможливого раю жадали,
І горіли невірним вогнем,
А холодного пекла Валгалла
Ось розкрилась над скінченим днем
 

Аватар користувача
Chestnut
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 6229
З нами з:
22 лютого 2006 15:07
Звідки: Київ-Лондон

Повідомлення Chestnut » 18 квітня 2006 21:41

давай все ж таки розділяти історію й історіоґрафію з одного боку, та аґітацію й пропаґанду з другого.
\"На гербі зображено ведмедя. В одній руці у ведмедя молоток, а в другій - балалайка. Це символізує працелюбність і незакомплексованість тварюки.\"
 

Нахтігаль
Member
Member
 
Повідомлень: 150
З нами з:
04 березня 2006 22:49
Звідки: Львів, Західна Україна

Повідомлення Нахтігаль » 18 квітня 2006 21:49

Давай. І що далі? Я ж про історіографію і парадигму, якої немає. :lol:
Неможливого раю жадали,
І горіли невірним вогнем,
А холодного пекла Валгалла
Ось розкрилась над скінченим днем
 

Юрий Минкин
Member
Member
 
Повідомлень: 61
З нами з:
10 квітня 2006 14:10
Звідки: Черновцы, Украина

Повідомлення Юрий Минкин » 19 квітня 2006 14:41

Таки є проблеми з парадигмою. Але чи є сенс їх поглиблювати?

Скажемо так, українці воювли по обидва боки. Кожен за свою правду. Точніше сказати, воювали за свою правду, а от за Гітера (як, прикладом, за Сталіна) ніхто в атаку не бігав. Та й слава Богу!
Парадигма парадигмою, та я юрист за фахом, і вірю, передусім, фактам. Злочини фашизму і СС зокрема, визнані міжнародною спільнотою і засуджені як такі. Хто бився за Україну в лавах повстанців, той воював саме з совєтами на рідній землі, а не займався \"замиренням\" і \"оподаткуванням\" селян десь у Білорусі чи на Балканах.
І якщо з фашизмом усе ясно, то засуджувати всю діяльність ОУН-УПА немає підстав. Хоча окремі випадки вражають (поляки і євреї досі згадують недобрим словом як НКВС, так і окремих повстанців, бо перепадало як від тих, так і від інших). Ну, то це війна! Партизани та особісти вели себе не набагато краще.
Не скажу, що думка така далася мені легко. Я вважаю себе росіянином у культурному плані, та й виховання... Проте сів і почав читати, попитав людей на Львівщині та Франківщині, склав власне враження, і на совєтьску байку про те, що всі повстанці поголовно звірі та бандити не поведуся. І чудово розумію, що від такого щастячка як комунізм, колгоспи, трудодні нормальна людна буде оборонятися до останньої можливості. Сам би так зробив. Проте деякі методи боротьби не сприймаю (йдеться про цивільне населення).
В принципі,якщо б не час та обставини, непогано було б провести щось на зразок Нюренберга для авторів 33-го, 37-го та 46-го. Коли був винищений хребет української нації - заможне, хазяйновите селянство. Люди, що в поті чола добували хліб і не скиглили про важку долю, адже самі свою долю робили. Нажаль, судити вже немає кого і нема як.

ВВВ вважаю такою, оскільки добре знайомий з планами Гітлера щодо українців. Доречі, сам Бандера сидів за німців у в`язниці, хоч за комуну аж ніяк не агітував. І як партизани, так і повстанці боролися із спільним ворогом - фашизмом. Хоча поняття вітчизни мали дещо різне. А те, що сталося після визволення України - вже інша війна.

Приклад нормального, на мою думку, підходу - \"історія українських земель\" на Інтері. Подається інформація досить виважено, без ідолів та чудовиськ. Подаеться за територіальною ознакою, бо досить важко пов`язати, скажемо, історію Севастополя і історію української нації. Тут діє принцип \"status quo\", який це протиріччя знімає - нинішня Україна? Чудово! Тоді обидві оборони Cевастополя - наша історія! Росіяни теж вважають її своєю, мотивуючи тим, що Крим був тоді російським і це \"город русской славы\"? На здоров`я! Теж мають право.
Так само як і ми маємо право вважати \"своїм\" штурм Дюнкерка, як такий, що проведений \"нашим\" Богданом. Так, це трохи вібивається за межі териториального підходу, але цілком виправдано.

Про Киівську Русь вже скільки сказано, а що з того? Росіяни прагнуть монополізувати її як свою і тільки свою, наші ж горе-їсторики вже Україну-Русь вигадали.
Думаю, якби Володимиру чи Мономаху сказали б, що вони москалі або українці, то вони б дуже дового дивувалися. Коріння одне було, хоча зараз ми і росіяни дуже різні. А от Богдан вже чітко розумів, що він не поляк і не московит, а українець. Та й до нього розуміли за сотню років.
Не треба штучно поглиблювати історію народу, думаю, що 500 з гаком не самих простих і спокійних років цілком достатньо, і не треба \"видавати українські паспорти\" аж трипільцям.

Проблема №1 - багато хто не може відмовитися від чорно-білих штампів. І довго ще не зможе. Але це не привід штампи всіляко вкорінювати.

З повагою, Юрій
 

Аватар користувача
Chestnut
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 6229
З нами з:
22 лютого 2006 15:07
Звідки: Київ-Лондон

Повідомлення Chestnut » 19 квітня 2006 15:24

Юрий Минкин написав:Так само як і ми маємо право вважати "своїм" штурм Дюнкерка, як такий, що проведений "нашим" Богданом. Так, це трохи вібивається за межі териториального підходу, але цілком виправдано.


Хоча козаки й брали участь у 30-літній війні, участь їх у цьому конкретному епізоді не доведена, а участь Богдана практічно на 100% вигадана
\"На гербі зображено ведмедя. В одній руці у ведмедя молоток, а в другій - балалайка. Це символізує працелюбність і незакомплексованість тварюки.\"
 

Аватар користувача
Євген Пінак
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 2064
З нами з:
22 лютого 2006 14:05
Звідки: Київ

Повідомлення Євген Пінак » 19 квітня 2006 16:15

Проблема №1 - багато хто не може відмовитися від чорно-білих штампів. І довго ще не зможе. Але це не привід штампи всіляко вкорінювати.

Ну, для цього і існують історики та історія. І насправді Проблема №1 - це те, що у нас до сих пір існує провалля між \"серйозною\" історичною наукою та \"популярною\" історією. В результаті міфи кореняться та множаться, а вчені-історики хапаються за голови... і нічого не роблять :(
 

Аватар користувача
Askold
Member
Member
 
Повідомлень: 1577
З нами з:
23 березня 2006 22:06
Звідки: Lemberg

Повідомлення Askold » 19 квітня 2006 16:47

Хоча козаки й брали участь у 30-літній війні, участь їх у цьому конкретному епізоді не доведена, а участь Богдана практічно на 100% вигадана


- Problema v tomu sho nihto ne hoche viddaljatysja vid ustanovlenoji normy Ukrais'koji istorografiji. Na rahunok 30 vijny, to kozaky na storoni pol'shi abordazhuvaly dva Sweds'kyh korablja v Baltijs'komu mori.
 

Аватар користувача
Chestnut
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 6229
З нами з:
22 лютого 2006 15:07
Звідки: Київ-Лондон

Повідомлення Chestnut » 19 квітня 2006 19:09

Askold написав:- Problema v tomu sho nihto ne hoche viddaljatysja vid ustanovlenoji normy Ukrais'koji istorografiji.


А яка є традиція -- що Богдан штурмував Дюнкерк? Я думав, то белетристика (Іван Ле який-небудь)

Askold написав:Na rahunok 30 vijny, to kozaky na storoni pol'shi abordazhuvaly dva Sweds'kyh korablja v Baltijs'komu mori.


Не тільки. Та й взагалі-то польсько-шведська війна не розглядається як частина 30-літньої війни в більшості робіт (так само як і Смоленська війна)
\"На гербі зображено ведмедя. В одній руці у ведмедя молоток, а в другій - балалайка. Це символізує працелюбність і незакомплексованість тварюки.\"
 

Юрий Минкин
Member
Member
 
Повідомлень: 61
З нами з:
10 квітня 2006 14:10
Звідки: Черновцы, Украина

Повідомлення Юрий Минкин » 19 квітня 2006 21:38

Богдан взагалі особистість таємнича. Про нароження і юність - майже нічого. Знають, що був в Европі. Знають, що ходив на Москву і ніби мав злототу шаблю від самого короля, якого знав особисто и ледь не гуляв з ним за одним столом (і таке читати десь доводилося).
Максимум про Хмельницького знаємо з 1648 року і до останніх днів. Але чи все?
Певна річ, замало розроблена істориками біографія. І не думаю, що вже вдасться щось прояснити.

З повагою, Юрій
 

Нахтігаль
Member
Member
 
Повідомлень: 150
З нами з:
04 березня 2006 22:49
Звідки: Львів, Західна Україна

Повідомлення Нахтігаль » 30 квітня 2006 15:31

Ось кілька релевантних міркувань до теми:

http://krytyka.kiev.ua/articles/s.4_3_2006.html

Над історіографією завжди тяжіє її раніший доробок. Взірці та здобутки давнішого історіописання мають здатність інерційно зберігатися в свідомості сучасників і чинити вплив на нові покоління істориків. Попередні усталені стереотипні образи тривалий час і далі функціонують в історичній свідомості окремих осіб і всього соціюму. Це вповні стосується Польщі та поляків – незмінних сусідів України й українців. Із соціяльного середовища, зі школи й університетів, із художньої літератури та мистецтва дорадянського й радянського періодів у сучасність перекочували образи «невдалого» сусіда України, такої собі «хворої людини» Европи – «анархічної Польщі». І хоча обставини давно змінилися, а «хвора людина» одужала й навіть увійшла до Евросоюзу та НАТО, довгий шлейф живучих мітів і старих образ тягнеться далі, відбиваючися в сучасній українській історіографії.
У цьому есеї не подаватимемо переліку й опису праць українських істориків, присвячених окремим періодам і проблемам минулого Польщі й поляків – на це тут бракує місця та часу, а крім того, в Україні за останнє десятиріччя з’явилося не так уже й багато праць, де йшлося би про події та постаті польського минулого. Натомість майже в усіх працях із історії України, що нині заполонили книжкові полиці, читач зустрінеться з поляками й Польщею в їх минулому та сучасному в контексті українсько-польських узаємин.
Так уже склалося, що впродовж двох останніх століть українські історіографи були змушені вести непримиренну «війну пер» за формування самостійної версії(й) історії України із сусідніми історіографіями, насамперед польською та російською, за утвердження в історичній свідомості перш за все українців, але також поляків і росіян, історичного «портрету» України. Ці два століття «боротьби» далися взнаки українській історіографії та залишили помітний слід, закорінений у суспільній свідомості у вигляді численних політичних мітів і стереотипів щодо своїх сусідів і «співмешканців» у минулі історичні епохи. «Привиди історії», пов’язані з польським «шляхетським пануванням» в Україні або «старшобратством» і «єдинокровством» росіян, усе ще тривкі і в історичній пам’яті, й у свідомості багатьох українців. Заради справедливости треба зауважити, що в Польщі та Росії теж дотепер є немало носіїв давніх стереотипів. Історики та їхня продукція – книжки, статті, публіцистика – впливали й далі впливають на історичну свідомість громади, особливо в періоди суспільних трансформацій.
Не зайве буде нагадати, що найбільший внесок у формування образу України та її сусідів зробили українські історики кінця XIX і XX століття, творчість яких збіглася в часі з процесами українського націєтворення в його модерних вимірах. Ці історики, серед яких, безсумнівно, перше місце належить Михайлові Грушевському, творили «леґітимаційну» історію України з усіма властивими їй атрибутами мітологізування (ідеалізації) та «антропоморфізування» – написання «біографії» нації та держави за взірцем людського життя. Досить тільки згадати, як Грушевський у першому томі «Історії Руси-України» окреслює «український народ», щоби переконатися в цьому: «...Розбивши його (народу. – Л.З.) політичне житє <...> сі неприхильні історичні обставини притьмили світлі і славні моменти його житя, прояви його активности, його творчої енергії й на довгі віки кинули його на роздорожі політичного житя, як безборонну, беззахисну здобич для заборчих апетитів його сусідів, як етнографічну масу без національної фізіономії, без традицій, навіть без імени». Таким робом засновник української наукової історіографії постулював два головні методологічні положення, два головні сюжети української «драми», що подосі є наріжними для історіографії та політики: по-перше, попри «розбитість», український народ завжди залишався «живою національною індивідуальністю», біографія якої і є його історією; по-друге, «драматична» біографія народу є наслідком передусім «неприхильних історичних обставин», серед яких на першому місці завжди були сусіди. Сконструйована на таких засадах «історія-біографія» українського народу була класичним взірцем драми, в якій головний герой, долаючи труднощі й перешкоди, неодмінно прийде до перемоги, здолавши ворогів.
Разом із Грушевським і його послідовниками постав «новий» герой політичної історії давньої Речі Посполитої та «рушійна сила» зреалізування національних інтересів українського народу в особі козацтва, яке «відродило» його національні прагнення. Проте цей герой ніяк не вписувався в «біографію» польської державности, яку на час, коли писав Грушевський, солідно сконструювала розвиненіша польська історіографія, що сприймала козаків здебільшого як «розбійників», руйнівників цивілізованої станової европейської республіки. Польські історичні стереотипи були й почасти надалі є не менш мітологічними, ніж будь-які інші. Конфронтаційність у польсько-українські стосунки внесли обидві сторони, й обидві історіографії добре попрацювали, аби вона не вкрилася пилом.
Польська версія відновлення «політичної нації» Речі Посполитої, в якій русинам-українцям було відведено певну самостійну роль немовляти, що з часом під протекцією польського політичного керівництва може «подорослішати», у XX столітті майже повністю було витіснено з історичної свідомости українців. До цього доклали чималих зусиль російська, почасти українська, а тоді й радянська історіографії в XIX і XX століттях, що прагнули повністю скомпрометувати державницьку візію польського минулого, подаючи його як анархічне свавілля феодального класу й ворожого католицтва, чиєю головною метою була невпинна експансія на українські, білоруські та російські землі. У пригоді стала слов’янофільська (або панславістська) версія минулого, яку розробили російські історики XIX століття. Один із провідних російських славістів того часу, відомий київський історик Тимофій Флоринський, 1911 року писав, що «Польща, залишаючися слов’янською, зробилася водночас членом романо-германської родини народів. <...> Звідси неминучий, наповнений внутрішніми суперечностями, ненормальний (курсив мій. – Л.З.) хід усього історичного життя поляків, що приніс їм довгу шерегу лих і не відповідав інтересам решти слов’янства».
Неможливого раю жадали,
І горіли невірним вогнем,
А холодного пекла Валгалла
Ось розкрилась над скінченим днем
 

Нахтігаль
Member
Member
 
Повідомлень: 150
З нами з:
04 березня 2006 22:49
Звідки: Львів, Західна Україна

Повідомлення Нахтігаль » 30 квітня 2006 15:34

Сконструйована на таких засадах «історія-біографія» українського народу була класичним взірцем драми, в якій головний герой, долаючи труднощі й перешкоди, неодмінно прийде до перемоги, здолавши ворогів.
Разом із Грушевським і його послідовниками постав «новий» герой політичної історії давньої Речі Посполитої та «рушійна сила» зреалізування національних інтересів українського народу в особі козацтва, яке «відродило» його національні прагнення. Проте цей герой ніяк не вписувався в «біографію» польської державности, яку на час, коли писав Грушевський, солідно сконструювала розвиненіша польська історіографія, що сприймала козаків здебільшого як «розбійників», руйнівників цивілізованої станової европейської республіки. Польські історичні стереотипи були й почасти надалі є не менш мітологічними, ніж будь-які інші. Конфронтаційність у польсько-українські стосунки внесли обидві сторони, й обидві історіографії добре попрацювали, аби вона не вкрилася пилом.
Польська версія відновлення «політичної нації» Речі Посполитої, в якій русинам-українцям було відведено певну самостійну роль немовляти, що з часом під протекцією польського політичного керівництва може «подорослішати», у XX столітті майже повністю було витіснено з історичної свідомости українців. До цього доклали чималих зусиль російська, почасти українська, а тоді й радянська історіографії в XIX і XX століттях, що прагнули повністю скомпрометувати державницьку візію польського минулого, подаючи його як анархічне свавілля феодального класу й ворожого католицтва, чиєю головною метою була невпинна експансія на українські, білоруські та російські землі. У пригоді стала слов’янофільська (або панславістська) версія минулого, яку розробили російські історики XIX століття. Один із провідних російських славістів того часу, відомий київський історик Тимофій Флоринський, 1911 року писав, що «Польща, залишаючися слов’янською, зробилася водночас членом романо-германської родини народів. <...> Звідси неминучий, наповнений внутрішніми суперечностями, ненормальний (курсив мій. – Л.З.) хід усього історичного життя поляків, що приніс їм довгу шерегу лих і не відповідав інтересам решти слов’янства».
Особливо багато горючої рідини в українсько-польські стосунки внесли події XX століття на західноукраїнських землях, взаємини СРСР і Польщі після Першої, під час і після Другої світової воєн. Догматизована радянська історіографія в поглядах на польську історію доклала чимало зусиль, щоби представити західну сусідку постійним вогнищем загрози для «східнослов’янського світу», джерелом і носієм ворожих йому західних «імперіялістичних» ідей та католицтва. Поряд із концептом «визвольної боротьби українського народу проти панської Польщі в XVII ст.» радянська пропаґанда витворила також концепти «краху шляхетської Польщі» у XVIII столітті, «аґресії біло-панської Польщі» проти радянських республік 1920 року («четвертий похід Антанти проти радянських республік»), «краху буржуазно-поміщицької Польщі» в 1939 році, «антинародної політики польського еміґраційного уряду» під час Другої світової війни та низку інших. Наслідком тривалого обробляння суспільної свідомости стали стереотипні уявлення про західного сусіда України та його минуле.
Зауважимо, що більшовицький догматизм зумів під виглядом «марксистсько-лєнінської» методології нав’язати українським радянським історикам таку версію історії України, яка з новою силою, але ще міцніше інтеґрувала Україну й українців ув історію Росії та росіян, протиставивши її історіям інших сусідніх народів, передусім поляків, поклавши в її підстави телеологічну ідею «історичної єдности трьох східнослов’янських народів – росіян, українців і білорусів», яку в минулому порушували «злі сусіди-загарбники» .
Неможливого раю жадали,
І горіли невірним вогнем,
А холодного пекла Валгалла
Ось розкрилась над скінченим днем
 

Нахтігаль
Member
Member
 
Повідомлень: 150
З нами з:
04 березня 2006 22:49
Звідки: Львів, Західна Україна

Повідомлення Нахтігаль » 30 квітня 2006 15:35

Після падіння комуністичного режиму й утворення незалежної України в 1991 році у суспільній свідомості українців розпочався процес, що отримав назву «національного відродження». Він проявився в пошуку та віднайденні таких історичних орієнтирів, котрі леґітимізували би нову/стару европейську націю та державу. Тут не місце займатися аналізом складної та дуже строкатої картини історичної свідомости сучасних українців, але загальною тенденцією повернення історичної пам’яті стала «націоналізація» історії України та створення її офіційного «канону». На думку українського історика Георгія Касьянова, цей канон має всі основні риси історичної думки XIX – початку XX століття: телеологізм у розумінні змісту національної історії, есенціялізм щодо постійної присутности української нації в минулому, етноцентричність, ексклюзивність, лінійність і тяглість, а також національну мітологію. Усі ці риси є наслідком і результатом запізнілого націєтворення українців . Продукована на підставі такого канону наукова історіографія несе на собі значний відбиток ідеологічного замовлення, покликаного передусім обслуговувати політичні інтереси, шукати «історичних ворогів», а не риси минулої реальности.
Назагал історія Польщі та поляків посідає поважне місце в сучасній українській історіографії, але насамперед з огляду на її дотичність до історії України. Як уже було зазначено, власне минулим сусіднього народу в Україні майже не займаються, і це велике упущення історіографії, оскільки залишає недоторканими національні стереотипи минулого. Більшість українських істориків бачать Польщу та поляків крізь призму українсько-польських стосунків у минулому, в яких поляки як етнос майже завжди протистоять українцям. Переважає переконання, що обов’язком національного історика є обстоювати виняткову рацію української сторони в минулому. Наукові засади історичного дослідження в таких випадках відходять на другий, а то й на третій план. Ось чому так довго, а почасти й донині, українські історики намагаються обходити «важкі питання» українсько-польських стосунків, перекладаючи весь тягар провини за їх розвиток на польську або якусь третю сторону, не зауважуючи помилок української.
Коли мовиться про бачення польської історії в українській історіографії, йдеться насамперед про той образ, що «мандрує» сторінками політичної публіцистики або представлений у синтетичних працях з історії України, а також підручниках для середньої та вищої школи. Треба відзначити, що в серйозних наукових монографіях українських істориків, де йдеться про конкретні проблеми минулого України та Польщі, цей образ вимальовується «розмитішим» і різноманітнішим. Тільки коли доводиться обирати за об’єкт вивчення всю історію України – народу/нації чи державности, – часто з’являється неусвідомлена спокуса спростити ситуацію та представити Польщу історичним антагоністом України. І першорядну роль тут відіграє термінологія, яку вживають автори і яка перекочовує в їхні праці зі старої політичної публіцистики й не узгоджується із сучасними науковими підходами.
Неможливого раю жадали,
І горіли невірним вогнем,
А холодного пекла Валгалла
Ось розкрилась над скінченим днем
 

Поперед.Далі

Повернутись до Загальні історичні питання

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 3 гостей