Дебільна «історія» України

Модератори: Global Moderators, Реконструкція, Флейм

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 28282
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Дебільна «історія» України

Повідомлення Adam » 26 січня 2016 21:38

На тлі війни (в тому числя й ідеологічної) з Країною Північних Оленів з неабиякою силою в соцмережах повилазили фальсифікатори історії України, невігласи й просто божевільні. Чомусь (можливо й тимчасово) закортілося створити своєрідний дайджест. :D
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 28282
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Re: Дебільна історія України

Повідомлення Adam » 26 січня 2016 21:51

ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ
22 травня 2014

Напевне, ніхто не сперечатиметься, що козаки – досить цікаве «явище» в українській (і навіть світовій) історії. Скільки є різноманітних згадок про них, і не тільки українських. Однак поряд з їх мужністю, силою, хитрістю та розумом частенько зустрічається краплинка містики, яка робить їх чимось більшим, ніж просто вояками. То може й справді запорожці були не такими вже й звичайними?

Ось кілька цікавих фактів про українських лицарів:

Окрім зброї, сили і вміння гарно битися, козаки мали ще одну значну перевагу – кмітливість та хитрість. Практично завжди їм вдавалось непомітно підкрастися до ворога та застати його зненацька. Звичайно це додавало шансів здобути перемогу.

Згадаймо і про оригінальний човен, який козаки використовували для військових походів. Як би дивно це не звучало, але його можна назвати «прабатьком» сучасних підводних човнів. Він складався з двох днищ, між якими розміщували вантаж аби занурити судно у воду. Так козаки непомітно підпливали до ворогів. Перед початком наступу вантаж викидався, а судно раптово піднімалось на поверхню. Звичайно, це ставало несподіванкою для противника, адже ніхто не очікував, що запорозьке військо може з’явитись з морських глибин :) Для такого ж діла використовувались перевернуті чайки – славнозвісні човни козаків, котрі не боялись ні штормів, ні ворожих військових кораблів. Їх часто перевертали догори дном, аби непомітно підкрастися до ворога.

Зображення

Запорізьку Січ поправу називають першим демократичним об’єднанням світі. Якщо взяти до уваги, що багато людей прийшли сюди через соціальну несправедливість, то це й не дивно. Всі питання, стосовно життя та діяльності козаків вирішувались голосуванням на радах.

Вважається, що у мирний час головною розвагою козаків була пиятика. Звичайно, не обходилось і без цього. Але запорожці також полюбляли і культурний відпочинок: грали на музичних інструментах, співали пісень, танцювали та влаштовували показові бої на втіху собі та іншим. Також було у них багато справ по господарству, адже на Січі жінок не було, то ж доводилося поратися самотужки :)

А от у походах пиячити було суворо заборонено. Порушення цього правила прирівнювалось до зради і могло каратись смертю.

Зрозуміло, що сімейне життя козака було складним, якщо взагалі було. Але вони знаходили побратимів на Січі, за яких усе ладні були віддати. Подейкують, що був у них навіть особливий ритуал, під час якого воїни обмінювались власними натільними хрестами. Це означало вірність один одному.

Закони на Січі були досить жорстокими. За крадіжку чи вбивство одного з побратимів, козак не те що платив життям, а робив це в доволі жорстокій формі: його могли поховати живцем разом з небіжчиком, або бити кийками, що часто закінчувалось фатально. Так, можна сказати, що це не гуманно, зате дисципліна була відмінна.

Були серед козаків особливі хлопці, яких звали характерниками. Вважалось, що походять вони від древніх язичницьких волхвів, які володіли таємними знаннями, вміли пророкувати майбутнє. Деякі історики притримуються теорії, що після прийняття на Русі християнства їх переслідували князі та греки. Тому волхви-язичники створювали невеликі об’єднання далеко від великих міст – січі. Там вони навчали майбутніх воїнів бойовим мистецтвам, обрядам та звичаям. Про характерників казали, що їх «ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали» і що вони «могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе, перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників - на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств»…

Зображення

Козаки користувались не тільки власними знаннями, а й запозичували бойові прийоми в інших народів. Подейкують, що на Січі жили не лише українці, а й представники близько 20 різних національностей: росіяни, поляки, молдавани, білоруси… Окрім того самі козаки та гетьмани часто подорожували світом, знайомились з культурою та звичаями інших країн.

Зображення

Запорізьку Січ можна по праву вважати першим політичним формуванням на території України, так як у неї були всі ознаки республіки, вона була незалежною і всі європейські країни намагалися налагодити з нею дипломатичні відносини.

Одного прапора для козаків не існувало, однак з 17 століття зайшла мова про головний стяг запорізької держави. На ньому було зображено Архангела Михайла на червоному фоні з одного боку, і білий хрест, золоте сонце, півмісяць і зорі – на іншому. А своєрідним гербом став козак з мушкетом.

Зображення

Цікаво, що на прапорах козаків часто зображали шестикутну зірку. Однак іудеїв це ніяк не стосувалось. В давнину це був символ магії або емблема окремих родів. Тоді це був досить популярний знак, який означав гармонію.

Зображення

Що стосується характерної зачіски та вусів українських лицарів, то кажуть, що козаки успадкували їх від язичницьких предків. Традиція голити голову та обличчя передавалася від місцевих племен до Київської Русі і так з часом дійшла і до козаків. Історики кажуть, що у древніх слов’ян немає жодного бога з бородою чи довгим волоссям, а отже такий образ вважався здавна божественним. Хоча існує ще одна легенда, що козаки вважали себе надто грішними для раю. Тому, коли вони потраплять у пекло, Бог може змилуватись над ними і витягнути за чуба. Загалом, така легенда, як і зачіска, була притаманна не тільки козакам. В древні часи оселедця вистригали єгипетським фараонам, індіанцям з деяких племен, татарам, індійцям, персам, японським самураям… Чи згадайте бодай турецького Джина. Для багатьох народів оселедець символізував «промінь сонця». Різниця між ними і козаками полягала лише в тому, що запорожці вистригали оселедця на лобі, у той час як інші народи залишали його по центру голови чи на потилиці. А ще козаки казали: «Як на війні загину – мене ангел понесе в небо за чуприну».

Зображення

Існував у запорожців цікавий звичай. Їх курені були завжди відкриті. Мандрівник чи перехожий може зайти туди, погостювати, попоїсти і рушити далі в дорогу. І це навіть якщо господаря немає вдома. Однак існувало суворе правило, з куреня нічого не виносити, а інакше – покарання. А як хтось знайде якусь річ на Січі, прив’язує її до високого стовпа. Як за три дні власник не знайдеться, то і річ переходить у володіння того, хто її знайшов.

Розповідають, що на Хортиці досі росте величезний дуб, оспіваний у козацьких піснях і легендах. В деяких з них розповідається, що запоріжці проводили під ним свої обряди, йдучи на бій. Подейкують, що цьому дереву уже 700 років.

Щодо походження слова «козак» також існує багато теорій. Деякі польські дослідники вважали, що воно пішло від ім’я відомого ватажка, котрого звали Козак і котрий майстерно боровся з татарами; або що найменування походить від слова «коза», бо козаки були дуже хитрими і могли пролізти будь-куди. Турецькою «козак» означало «волоцюга», «розбійник». Логічно, що турки дали козакам саме таке прізвисько. Вочевидь, воно прижилось на Україні і з часом зовсім втратило негативне забарвлення.

Подейкують, що козаки добрались і до Америки. Розповідають, що Джон Сміт, один із засновників першого британського поселення на американському континенті, трохи раніше брав участь у католицькій боротьбі проти татар та турків. Під час одного з боїв він потрапив у полон, де пробув аж доки козаки його не врятували. Згодом він гостював на Січі, а звідти повернувся до Англії, куди запросив і запорожців. Якраз у цей час британці вирішили заснувати першу колонію в Америці. Кажуть, Джон Сміт вирушив у подорож, прихопивши із собою кілька козаків, які виявили бажання.

Ось такі от хлопці жили на Запоріжжі. А як знаєте ще щось цікавеньке про них, діліться з нами :)
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 28282
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Re: Дебільна історія України

Повідомлення Adam » 26 січня 2016 21:53

Учені зробили шокуюче відкриття: Мона Ліза була українкою
13 Січня 2016 12:53

Італійські вчені приголомшили світ новим відкриттям. Дослідник Доменіко Савіні, знайшов унікальні документи, які підтверджують, що жінка, яка позувала Леонардо да Винчі має корні з України. Ця жінка – Ліза Геральдіні, відома світу, як Мона Ліза.

Новину передає ONPRESS.INFO з посиланням на закордонні ЗМІ.

Окрім того, фахівцям вдалося знайти нащадків знаменитої жінки. Ними виявилися дві сестри — Наталія та Ірина Строцці. Як відомо, сестри є прапраправнучками Лізи Геральдіні та родом з найстаріших аристократичних сімей Тоскани.

До того ж, сестри Строцці мають українських предків — їх бабуся по материнській лінії народилася у Києві, а дідусь — француз родом з Одеси. Це і підтверджує, що відома своєю посмішкою, Мона Ліза має українське коріння.
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 28282
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Re: Дебільна історія України

Повідомлення Adam » 26 січня 2016 21:56

Раніше було «розстріляно» 500 студентів. Минає час, уточнюються цифри, є надія, що за своого життя кількість «репресованих» дійде й до нуля. :D
Микола Марченко

10.03.2012

– Наші матері, – розповідав представник одного з індіанських племен Америки, – витрачають щодня по дві години, навчаючи дітей правильно говорити мовою племені. Дорослий індіанець, який не володіє своєю мовою з абсолютною правильністю, фактично стає безправним: йому не дозволяють говорити при людях, щоб його мовні хиби не передалися слухачам, особливо дітям.

Таким способом народ прагнув зберегти свою мову та культуру.

9 березня ми вшановуємо пам'ять Тараса Григоровича Шевченка – національного пророка, невмирущого генія слова, народного поета, художника, борця за ідеали справедливості та добра.

У його щирому, проникливому слові, з усією силою і красою заясніла горда і волелюбна українська душа. Його заповідями жили і живуть цілі покоління українців.

Несуть депутати-спікери-прем'єри-президенти квіти до пам'ятників Шевченку, говорять гарні слова. А потім повертаються у свої кабінети, щоб творити закони, темники, котрі нищать українську мову, культуру.

У 30–50 роки у СРСР лише за читання "Кобзаря" чи просто за любов до української мови людей репресували.

Були розстріляні всі відомі в Україні кобзарі. Комуністи розстріляли багатьох учителів, лікарів, письменників іншу інтелігенцію лише за те, що розмовляли, писали чи співали українською мовою. Тут же можна згадати тисячі розстріляних церковників української церкви.

Дійшло до того, що у 1951 році за вироком закритого судового засідання розстріляли 33 студентів Харківського університету за ... відмову складати іспити російською мовою, 800 – репресували. Ось у який спосіб Харків та інші міста України ставали „руськими городами".

http://gazeta.ua/blog/2664/u-harkovi-ro ... oyu-movoyu
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 28282
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Re: Дебільна історія України

Повідомлення Adam » 26 січня 2016 21:57

Зображення
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

Аватар користувача
Lavr
Member
Member
 
Повідомлень: 1399
З нами з:
29 листопада 2006 00:04
Звідки: Київ

Re: Дебільна історія України

Повідомлення Lavr » 26 січня 2016 22:37

Гарна тема! :good:
Згадаймо і про оригінальний човен, який козаки використовували для військових походів. Як би дивно це не звучало, але його можна назвати «прабатьком» сучасних підводних човнів.

Про цього "прабатька" навіть в циклі "ІУЗ" показували, якщо я не помиляюсь.
Für Gott, Kaiser und Vaterland!
 

sokyrnyk
Member
Member
 
Повідомлень: 862
З нами з:
19 січня 2011 12:53

Re: Дебільна історія України

Повідомлення sokyrnyk » 28 січня 2016 23:37

Є підозра що сюди
Зображення
 

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 28282
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Re: Дебільна історія України

Повідомлення Adam » 28 січня 2016 23:50

Украинцы создали около 200 000 украинских народных песен! Ни одна нация в истории не имеет такого количества песен, как создал украинский народ самостоятельно! В ЮНЕСКО собрана удивительная фонотека народных песен стран всего мира. В фонде Украины находится 15 500 песен. На втором месте находится Италия с количеством 6000 народных песен.
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 28282
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Re: Дебільна історія України

Повідомлення Adam » 28 січня 2016 23:52

Ватникам на заметку!
О ПРОИСХОЖДЕНИИ СЛОВА "ХОХОЛ".
Историческое название "хохол" - с тюркского "сын божий", то есть степняк-христианин времен Орды, а выглядел "хохол" вот так...
Ещё один перевод с тюркского - "сын солнца".
Существует и иная версия происхождения слова "хохол". По ней такое название получили древние русичи от монголов за свои желто-голубые знамена. На монгольском "хох"- голубой, а "ул, юлу"- жёлтый.
Ну и никак не от чуба, хотя чубы носили отважные воины ещё во времена Киевской Руси, а позже - казаки Запорожской Сечи.
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 28282
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Re: Дебільна історія України

Повідомлення Adam » 29 січня 2016 09:54

rutene, якщо ви не зрозуміли, то в цю тему присвячено ВИШИВАТНИКАМ. Для ватників є інші.
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

sokyrnyk
Member
Member
 
Повідомлень: 862
З нами з:
19 січня 2011 12:53

Re: Дебільна історія України

Повідомлення sokyrnyk » 29 січня 2016 22:27

А цей фейк прямо-таки бісить

Как Московия украла историю Киевской Руси-Украины. ДОКЛАД доктора исторических наук

Создавая свое украинское государство, украинцы должны пересмотреть и уточнить свою историю, основываясь на правде, достоверных фактах и ​​исторических событиях. Находясь на протяжении веков под властью завоевателей, украинцы фактически были лишены возможности влияния на формирование национального сознания и развитие истории, в результате чего история Украины написана преимущественно в угоду этим завоевателям. Особо не выясненным является вопрос о претензиях и притязаниях Московии, а в дальнейшем России, на историческое наследие Киевской Руси.
В романе-исследовании В. Белинского (Страна Моксель или Московия / / Киев: Издательство им. Елены Телиги, 2008, 2009, в трех книгах) сообщаются факты, взятые из исторических источников (преимущественно российских), что свидетельствуют о коренном искажение истории Российской империи , направленном на создание исторической мифологии о том, что Московия и Киевская Русь имеют общие исторические корни, Московия имеет «наследственные права» на Русь.
Обычное мошенничество московитов, присвоивших себе прошлое Великого Киевского княжества и его народа, нанесло страшный удар по украинскому этносу. Теперь задача состоит в том, чтобы на основе правдивых фактов, раскрыть лживость и аморальность московской мифологии.

і т.п. дурня

підпис:
Ярослав ДАШКЕВИЧ, доктор исторических наук
http://uainfo.org/blognews/398664-kak-moskoviya-ukrala-istoriyu-kievskoy-rusi-ukrainy-doklad-doktora-istoricheskih-nauk.html

Падлюки не стидаються "легалізувати" свою галіматью через ім*я видатного історика.
 

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 28282
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Re: Дебільна «історія» України

Повідомлення Adam » 13 лютого 2016 14:01

Галина Стельмащук: За часів Катерини II боялися не лише українців, а й їхнього одягу

У 2016 році одним з претендентів на здобуття премії «Українська книга року» стало фундаментальне ілюстроване видання Галини Стельмащук «Українські народні убори», яке з’явилося на світ у видавництві «Апріорі». Ця книга-дослідження є клондайком для шанувальників культури одягу – вона захоплює вже з першого погляду на обкладинку, де зображений портрет дівчини з Коломиї у неймовірно красивій короні з гусячого пір’я. Автор під час роботи над книгою намагалась підібрати такий ілюстративний матеріал, щоб показати українців, якими вони є насправді – прекрасними, духовно наповненими людьми. Вони зображені у вінках, коронах, стрічках, намітках, яскраво та вишукано оздоблених. Також книга містить унікальні фотографії картин відомих художників, які писали портрети козацької старшини, гетьманів, козаків, княгинь, простолюдинів.

Галина Стельмащук досліджувала український народний одяг з 1970-х років минулого століття, у її доробку є чимало інших книг. Серед них, зокрема, «Український народний одяг ХVІІ – початку ХІХ ст. в акварелях Ю. Глоговського», «Український стрій» у співавторстві з Майєю Білан, «У ХХІ століття – з мистецтвом» тощо.

Українське народне вбрання та головні убори відображали світогляд українців, вони вказували на приналежність до певного соціального стану, випромінювали довершеність і красу.

Зараз українська вишиванка переживає відродження і є дуже популярною. У зв’язку з цим Галина Стельмащук наголошує, що у вбранні дуже сучасної моделі обов’язково має бути якийсь традиційний елемент українського одягу, щоб це впізнавалось.

Науковець працює також над дослідженням творчості митців українського походження, які покинули Україну у міжвоєнний період, їхні імена тут маловідомі. Але завдяки подвижницькій праці пані Галини незабаром побачить світ ще одне видання, яке відкриє для української культури імена визнаних у мистецькому світі художників.

Про це та багато іншого розповіла в інтерв’ю IA ZIK завідувач кафедри історії та теорії мистецтва Львівської Національної академії мистецтв, доктор мистецтвознавства, професор, член­-кореспондент Національної академії мистецтв України, член Національної спілки художників України, «Відмінник освіти України» Галина Стельмащук.

– Пані Галино, ви тривалий час збирали інформацію про народний одяг. Що під час цих досліджень для вас особисто було найбільш цікавим?

– Від 1976 року я працювала у Львівському інституті народознавства НАН України. Не буду розповідати, як це було – потрапити туди на роботу мені, у якої батьки були репресовані. Довелося п’ять років ходити день в день до директора Юрія Григоровича Гошка. Врешті-решт він побачив, що я ставлюся до досліджень серйозно, і прийняв мене на роботу. В інституті народознавства часто проводили експедиції. У 1976 році я почала досліджувати народний одяг Полісся і захистила на цю тему кандидатську. А наступною моєю темою були українські народні головні убори.

Ми об’їздили дуже багато населених пунктів, проводили опитування. Цікаво, що в 1970-х роках ще багато збереглось експонатів, можна було знайти цікаві речі, особливо намітки. Головні убори дещо були втрачені, ще можна було знайти весільні головні убори. За традицією, їх вкладали до ікони і так зберігали. Таким чином, були зібрані матеріали з усієї України, вони були нові, бо на цю тему не було публікацій. Скажімо, про те, як головні убори пов’язані зі звичаями і обрядами. Особливо цікавими були матеріали про постриг дитини, заплітання коси тощо.

– Що спонукало вас досліджувати саме народні головні убори українців?

– Я була тісно пов’язана з модельєрами і побачила, що навіть старші викладачі, які виставляли свої роботи в Угорщині, Франції, з самим одягом ще могли дати раду, але до кожного головного убору чіпляли гуцульське чільце. Це був такий різнобій, і я подумала, що з тим щось треба робити. Тому взялася спочатку за український стрій, а тоді за головні убори, які були найбільше знищені і дуже швидко зникали. Хотіла бодай те, що залишилось, якось зафіксувати.

Головний убір, скажімо, на Гуцульщині не можна було позичити, треба було мати свій. В селі жила майстриня, яка цим займалася. За традицією, жінка після заміжжя обов’язково мусила одягати очіпок або хустину. У гуцулів і на Покутті також біля вінка є такі прикраси, які звисають і закривають очі. Коли жінка повертала голову, вони дзеленчали: за повір’ям таким чином відганяли нечисту силу. У Китаї імператор носив подібну корону-сітку з нефриту, яка закривала обличчя, а в імператриці такого вже не було.

– Ці речі українців відображали їхній світогляд. Яким був цей світогляд, з огляду на те, як вони одягалися?

– Це звичайно, в першу чергу, дотримання традицій і естетика, гігієна. Тканини були льняні, конопляні, сорочка мала бути чистенька. Коли робили головний убір, то велику увагу звертали не тільки на традицію, але й на естетику.

– Ваші книги, які містять усі ці матеріали, вдалося видати лише тепер, хоча дослідження ви проводили в радянські часи. Чи тоді їх неможливо було видати?

– Це вже друге видання. Перше побачило світ у 1993 році. А в радянські часи обов’язково потрібно було написати на першій сторінці цитату Леніна про головні убори. Також потрібно було «колисати українців у спільній колисці». Я дуже просила редактора цього не писати, але вона залишила, і мені за це було дуже соромно. Перше видання, за словами Платона Білецького, було фактично енциклопедією. Друге видання я вже хотіла видати без радянської ідеології. Коли ми писали книгу у співавторстві з Майєю Сергіївною Білан про український стрій, то і до книги про головні убори я завжди намагалася підібрати такий матеріал, щоб показати українців, якими вони є насправді – дуже красивими, духовно наповненими людьми. І ця книга у 2013 році отримала нагороду: перше місце на конкурсі «Книга року», а також нагороду у номінації «Унікальна Україна» і нагрудний знак Львівської обласної державної адміністрації. У цьому році її також номіновано на конкурс «Українська книга року».

– Чи є в Україні подібні дослідження народних головних уборів українців?

– Коли я писала цю книгу, в Україні таких досліджень не було. Натомість такі книги були видані в Японії і в Австрії.

– Під час перегляду цих ваших книг з неймовірно красивими ілюстраціями, виникла думка, що, з огляду на сучасну моду, ми дуже здрібніли. Показаний вами одяг давніх українців – це не просто ужиткові речі, а витвори мистецтва.

– В академії мистецтв я викладаю такий предмет – «Історія за фахом: Історичний костюм і народний стрій». Власне, дуже багато зусиль потрібно докласти для того, щоб українці не вживали слово костюм, коли йдеться про народний одяг. Коли ми приїжджали в село і питали людей, чи є у них костюм 30-40-х років, то вони відповідали, що є і виносили класичну «трійку» – піджак, камізельку і штани. Тому я змагаюся, щоб вживали слово не костюм, а вбрання, стрій.

Щодо сучасної моди, то зараз відбувається відродження української народної вишиваної сорочки. Мене навіть запитували, чому одягають вишиванку бразилійці, іспанці. Очевидно, так вони виявляють свою солідарність з Україною.

– Ви вказуєте у своїй книзі, що головні убори виконували функцію оберегів.

– Якщо згадати ще одяг єгиптян, шумерійців, то в них був обручек на голові. Реконструкції наших археологів з Київщини, Донеччини вказують, що вже у 4 тисячолітті до нашої ери в людей на голові були такі начільні пов’язки. Це було пов’язано, по-перше, з сонцем, якому поклонялися і, по-друге, – оберіганням чакри на голові. Це переходить у нас з часів Київської Русі, коли використовували чільце. Потім в кожному українському головному уборі і вінку (очіпку) це чільце зберігається.

– Як одяг українців відрізнявся від одягу європейців на той час? Наскільки українці є самобутніми у цьому відношенні?

– Український одяг відрізняється від європейського насамперед тим, що європейці раніше втратили ці традиції. Коли у нас ще збереглася вишивка, у них вже цього не було. Але у 17-18 століттях традиційне вбрання у Франції та Німеччині існувало, але воно не мало так багато вишивки, як у нас. Коли ми їздили в експедиції на Житомирщину, там було умовно поділено села на селянські і шляхетські, які відрізнялися тим, що шляхта мала менше вишивки.

Проте в Європі тепер дуже експлуатують нашу вишивку, чобітки, кептарики. Минулого року я була в Лондоні і побачила, що в магазинній вітрині було виставлено сучасний одяг з кептариком.

– Після Майдану пішла така хвиля, що навіть відомі світові дизайнери почали використовувати нашу вишивку.

– Так, і це пов’язано також з тим, що за кордон виїхали багато наших художників та модельєрів. І вони там активно опрацьовують український матеріал і видають сучасний продукт. Якщо говорити про сучасні модні тенденції, то коли я веду свій предмет, завжди наголошую на тому, що у вбранні дуже сучасної моделі обов’язково має бути якийсь традиційний елемент українського одягу, щоб це впізнавалось. Так роблять японці і китайці. Дуже багато наших модельєрів цього дотримуються, наприклад, Олеся Теліженко, Роксолана Богуцька.

– Зараз є люди, які займаються тим, що їздять по селах і скуповують старі українські вишиванки і потім тут перепродують. Трапляється таке, що люди одягають гуцульську вишивку до одеського сарафану. Вони вважають, що це красиво виглядає...

– І в головних уборах, і в народному строї у нас кожен регіон відрізняється. Мій предмет, власне, спрямований на те, щоб навчити студента розрізняти кожний етнографічний регіон. Хто має такі знання, не буде одягати вінок Гуцульщини і сарафан з Луганщини.

У нас є люди, які колекціонують народне вбрання. І це добре, бо інколи воно там краще зберігається, ніж в музеях. Тепер ми спостерігаємо захоплення вишивкою, в Україні проводять паради вишиванок. Зараз у Києві виставлено 70 рушників, вишитих майстринями з Луганщини.

Таке відродження вишивки – це дуже добре, але одна її частина має зберігатися у приватних колекціях, музеях, а інша має розвиватися у сучасному одязі, головних уборах. Скажімо, у 17-18 століттях жінки носили на голові «кораблики» – це ж такий гарний головний убір! І він чудово поєднувався з коміром. Це й тепер може бути дуже сучасним головним убором.

– Вважають, що найбільш колоритною вишивкою з усіх регіонів є гуцульська

– Так, вона найбільш збережена. Але не можна сказати, що менш колоритною є Буковинська, Борщівська. А загалом було дуже багато втрачено вишивок, особливо на Сході. У мене захищала дисертацію Олена Половна з Дніпропетровська, де зберігається головний убір «золототкані очі». Красу цього виробу неможливо передати на фото. І такі очіпки носили українські жінки, але Катерина II видавала укази, якими забороняла носити ці очіпки. Якщо жінку бачили в такому головному уборі або в шовковій хустині, то мали зняти її і порубати. Вони боялися не лише українських людей, але й їхнього одягу.

– Пані Галино, ви були куратором багатьох виставок сучасних художників. Як, на вашу думку, розвивається сучасне українське мистецтво?

– Нещодавно я була у Швейцарії, три тижні працювала у домашньому архіві маляра і скульптора Христини Кишакевич-Качалуби. У неї по лінії тата і мами надзвичайно відомий родовід. Україна багато втратила, коли такі люди змушені були виїхати за кордон через переслідування їх у буржуазному націоналізмі.

Ми з Христиною Кишакевич поїхали у Женеву в музей сучасного мистецтва, там була відкрита ретроспективна експозиція сучасних актуальних робіт. Я запитала художницю, чому вона у такому напрямку не працює, а вона відповіла, що може, але для чого?

Я також інколи міркую – є в цьому сучасному мистецтві концептуальні проекти, як, наприклад, «Жорна часу» Віктора Сидоренка з Києва, де є філософська думка. А є недобросовісні художники, які думають, що за один вечір можна зробити твір, поставити там кілька плям і це буде круто. Але це не мистецтво. Дуже багато є питань до періоду, в якому ми живемо. Завжди на зламі тисячоліть дуже багато виникає якихось нових ідей, але у нас вони не дуже були реалізовані через ідеологію. А зараз багато художників наздоганяють цей час і роблять просто репліки із західного мистецтва, яке там вже давно пішло вперед.

– Ви також досліджуєте творчість митців українського походження, які покинули Україну в різний час. Хто ці люди і чи можна буде чекати на нову вашу книжку з цього приводу?

– Власне, українські митці у світі – це ті, які виїхали за кордон у міжвоєнний період і які дуже маловідомі в Україні. Такі як Олександр Архипенко, Петро Андрусів, Петро Мегик, Роберт Лісовський хоч трохи були відомі.

Вони в 90-х роках почали приїжджати в Україну, і тоді мистецтвознавець Роман Яців організував в Інституті народознавства низку їхніх виставок. В Києві теж проводили їхні виставки.

Але ще були такі імена, які доволі відомі за кордоном, але маловідомі у нас – скажімо, у Парижі Темістокль Вірста, Володимир Макаренко, В Німеччині – Володимир Стрельников, ті, які виїхали як нонконформісти у 1979 році.

Я досліджувала старше покоління, середнє і навіть тих митців, яких примусила виїхати економічна ситуація в Україні. Таких найбільше в Італії. І про них я писала.

А зараз вирішила окремо написати про Христину Кишакевич-Качалубу. В неї у Швейцарії перебував і Левко Лук’яненко, Іван Плющ, Віктор Ющенко, українські посли. Книга, над якою зараз працюю, охоплює широке коло знайомств, а не лише людей, які пов’язані безпосередньо творчістю. По батьківській лінії у родині Кишакевич були педагоги, архітектори, художники, священнослужителі, вони поєднували свої долі з іншими родами священнослужителів.

У Пітсбурзі батько Христини Кишакевич – Юрій відкрив в університеті національну кімнату. Зараз там є 23 національних кімнати. Україна такої не мала, бо ми не мали своєї держави. Юрій Кишакевич домігся, щоб відкрити українську національну кімнату. По лінії її мами – Фещенко-Чопівської – також дуже багато було відомих людей, яких репресували. Це такі відомі і розумні люди, яких Україна втратила. І що було б, якби вони зараз жили в Україні?

– Але зараз найкращі і найталановитіші теж покидають Україну…

– Так, багато наших випускників працюють в Польщі, Парижі. Але це вже питання до держави, яка мусить з цим щось робити.

Розмовляла Галина Палажій,
IA ZIK

Довідка.

Галина Стельмащук народилася 10 травня 1943 року в Луцьку. У 1948 році її батьків заарештували і вивезли в Сибір. Реабілітували у 1990­х. Виховувалася в дитячому будинку с. Крупа­Границя Луцького району Волинської області. Вищу освіту здобула у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. 1976–1989 рр. – на науковій роботі в Інституті народознавства НАНУ, завідувач кафедри історії і теорії мистецтва у Львівській національній академії мистецтв. Працює в галузі історії і теорії декоративно­-ужиткового й образотворчого мистецтва та етнології. Автор монографій, навчальних посібників, розділів у колективних наукових виданнях НАН України, статей у періодиці, каталогах про художників, Енциклопедії сучасної України тощо. Як дослідник опублікувала понад 300 наукових і науково­популярних праць.

Серед них основні: «Традиційні головні убори українців» (Київ: Наукова думка, 1993. – 240 с.); «Український народний одяг ХVІІ – початку ХІХ ст. в акварелях Ю. Глоговського» (Київ: Наукова думка, 1988. – 272 с.; співавтор Д. Крвавич); «Український стрій» (Львів, 2000; третє видання, 2013. – 328 с.; спів­автор М. Білан); «У ХХІ століття – з мистецтвом» (Львів, 2002.– 279 с.); «Давнє вбрання на Волині: етнографічно­мистецтвознавче дослідження» (Луцьк, 2006. – 280 с.); «Екслібриси родини Опанащуків» (Львів, 2007. – 80 с.); «Творчий портрет Миколи Опанащука. Графіка. Малярство» (Львів, 2007. – 180 с.); «Українське народне вбрання» (Львів, 2013. – 256 с.); «Українські народні головні убори» (Львів, 2013. – 276 с.).

Працю в академії мистецтв Галина Стельмащук поєднує з науковою роботою та активною участю в сучасному художньому процесі. Вона реалізувала ще два важливі проекти. Перший із них це розділ «Мистецтво» в об’ємному виданні-довіднику «Діловий світ України», де у статті «Художнє життя Львова» вміщено репродукції робіт 70 львівських митців з короткими даними про авторів. Це видання свого часу дуже підтримало львівських художників. Другий проект – каталог і водночас довідник: «У XXI століття – з мистецтвом».


Оксана КОСМІНА. Рецензія на наукове видання Галини Стельмащук «Українські народні головні убори». Видання друге, доповнене і перероблене. Львів: Апріорі, 2013. 275 с.
Published on Friday, 08 November 2013 00:20

Оксана Косміна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України.

Для тих, кому ще не відомо ім’я Авторки рецензованої праці, зазначимо, що Галина Григорівна Стельмащук – доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, член Національної спілки художників України, відмінник освіти України, завідувач кафедри історії та теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв, член Державної атестаційної комісії та спеціалізованих вчених рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій Львівської національної академії мистецтв та Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Т.Рильського Національної Академії наук України.

Як зазначено на титулі видання, мова йде не просто про перевидання монографії «Традиційні головні убори українців» (К.: Наукова думка, 1993), а про видання доповнене і перероблене. В чому ж полягають доповнення і що тут перероблене? З часу першого видання минуло рівно 20 років, і за цей час, звісно, з’явилися не тільки нові видання близької тематики, а й нові наукові дослідження, які уточнюють, конкретизують, описують ті чи інші предмети одягу і зокрема головні убори. На превеликий жаль, жодною такою працею Г.Стельмащук не скористалася. Постає питання: чому? І відповідь напрошується сама собою: тому що заявлені доопрацьованість і доповненість нового видання не відповідають змісту. Кожен читач, тримаючи в руках обидва видання (1993 і 2013 років), може легко переконатися, що текстова частина повторена майже слово в слово. (З’явилися нові ілюстрації та словник термінів). На жаль, всі помилки, які Авторка припустила у виданні 1993 р., благополучно перекочували і у нове видання.

З найбільш показових є такі.

Про походження «шапки Мономаха». Ще з 19 ст. у науці панує обґрунтована думка, що ця інсигнія московських царів не має ніякого стосунку ні до київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха (роки життя 1053–1125), ні до його діда з боку матері візантійського імператора Константина IX Мономаха (помер 1055). Останнім часом з’явився ряд наукових публікацій (у першу чергу монографія Наталі Жиліної), в яких доводиться, що пам'ятка має візантійське походження і датується 13-14 ст. (раніше найбільш обґрунтованою вважали гіпотезу про те, що «золота шапка» була виготовлена у Середній Азії і потрапила у Москву через Золоту Орду). Пізніше ця шапка додатково оздоблювалась і набула вигляду, який нам добре відомий. Але Г.Стельмащук продовжує безпідставно триматися думки, що «походження «шапки Мономаха» наших великих князів слід шукати не в Орді, не в Бухарі, не в Китаї, а в Україні-Русі. Варто уважніше придивитися до реконструйованої П.Толочком шапки київського князя і уявити на ній замість княжої діадеми соболине хутро, завершення у вигляді хреста, і висновок очевидний: це традиційна руська шапка» (с. 60). Нехтуючи думкою фахівців, Авторка, яка ніколи не займалась києворуським періодом як дослідник, дозволяє собі уявно відкинути одне, замінити його іншим, і ось – готовий аргумент на кшталт «а мені так хочеться». На с. 52, де розміщене зображення шапки Мономаха, Авторка подає підпис: «За легендою, шапка, як символ влади, подарована Великому київському князеві Володимиру Мономаху його дідом візантійським імператором Костянтином IX Мономахом». Справді така легенда існує, але для науковця важливо віднайти істину. Нагадаємо, що Константин помер, коли Володимиру було 2 роки. Невідомо, чи взагалі дід знав про існування свого онука...

Про мініатюри другої половини 16 ст. На с. 61 Г.Стельмащук подає репродукцію однієї з мініатюр «Лицевого летописного свода Ивана Грозного 40-60 гг. 16 века», на якій зображене весілля сина Володимира Мономаха Андрія (ця подія сталася 1118 р.). Авторка не розуміє, що мініатюра 16 ст. не може бути джерелом для реконструкції одягу 12 ст. Цей прояв наукового невігластва «кочує» з одного видання Галини Григорівни до іншого (див: «Давнє вбрання на Волині», Луцьк, 2006, с. 33; Вбрання // Історія декоративного мистецтва України. Від найдавніших часів до пізнього середньовіччя. Т.1, К, 2010, с. 264) і з’явився знову в якості «доповнення» у рецензованій нами праці.

Про головний убір на так званому портреті Роксолани. Ще один «ляп» – на с. 88. Тепер мова йде про жіночі шапки 16 ст. тюрбанопідібної форми. Загальновідомо, що на фрагменті італійської картини релігійного змісту (яку до речі, чомусь не подала Г.Стельмащук), а не на портреті (як помилково багато хто вважає), зображений юнак у модному на той час в Європі тюрбаноподібному головному уборі. До того ж це зображення є перемальовкою початку 19 ст. з нібито оригіналу, який був привезений з Царгорода 1553 р. (Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв. Л., 1981. С. 47-48).

До Хюррем Султан (Роксолани) це зображення не має жодного стосунку ще з інших причин. Одну з них навів Платон Білецький: «тюрбанів турецькі жінки не носили». Дослідник головних уборів Г.Стельмащук мала б розуміти, що навіть дружина султана не могла собі дозволити одягнути такий головний убір.

Другою причиною є те, що крім султана бачити його дружин могли лише євнухи гарему та члени його родини. І тому про її прижиттєвий портрет годі було й мріяти. Але пані Стельмащук вирішила спростувати «деякі моменти цього твердження» (с. 88). ЇЇ аргументом є те, що в Західній Європі такі головні убори носили не лише юнаки, а й жінки. Але до чого ж тут Роксолана і «дрес-код» Османської імперії? В наступному реченні пані доктор взагалі перестрибує через два століття і для підтвердження своєї «аргументації» наводить приклад з акварелі Юрія Глоговського, який працював на початку 19 ст. і зробив, поряд із замальовками з натури, серію типажів у костюмах 17–18 ст. Так, на його акварелі «Львівська міщанка 1700 р.» на жінці зображена хутряна шапка, вдягнута поверх намітки. За силуетом ця шапка нагадує турецький тюрбан, і це є для Г.Стельмащук вагомим аргументом проти думки академіка П.Білецького щодо так званого «портрету Роксолани».

Про «шапку Богдана Хмельницького». Ще одна репродукція, якої не було у першому виданні і яку не коментує Авторка, – це «Шапка Богдана Хмельницького. Середина 17 ст. НМІУ» (с. 77). Доктор мистецтвознавства мала би розібратися, що ж це насправді за витвір (зберігається у Національному музеї історії України), а не приймати на віру традиційну атрибуцію. Відомо, що цю річ Варвара Ханенко подарувала Київському художньо-промисловому і науковому музею 1911 р. У книгах описів зазначено, що ця шапка зберігалась у правнучатої племінниці Богдана Хмельницького Ольги Олександрівни Петровської і була, за родинними переказами, власністю Богдана Хмельницького. В анотації 1911 р. науковці музею справедливо зазначили, що це лише «шапка козацької епохи». Але після повернення її з німецького полону 1947 р., вочевидь з ідеологічних міркувань, музейні працівники повернули етикетку «Шапка Б.Хмельницького». Для «наукового» обґрунтування цієї атрибуції співробітник Державного історичного музею у Москві Якуніна того ж року провела «експертизу» і «встановила», що шапка належала Б.Хмельницькому. Але просте копіювання етикетажу 1947 року в сучасному науковому виданні видається дивним.

Про головні убори 19 ст. Розділ «Традиційні головні убори українців 19 століття», так само як і попередні розділи, нічим у порівнянні з виданням 1993 року, крім ілюстрацій, не доповнений. Тому дозволимо собі зупинитися саме на них. Розділ розпочинається репродукцією відомої картини Тараса Шевченка «Катерина». Все нібито нормально, але читаємо приписку, яку зробила Авторка: «На голові дівчини стрічка, яку ще очевидно бачив власними очима Т.Шевченко» (с. 96). Складається враження, що після 1842 року (коли була написана картина) стрічок вже ніхто не бачив і не носив.

На с. 98 вмішено репродукцію картини Федора Кричевського «Наречена», але вже без будь-яких коментарів. Що ж зобразив художник на голові нареченої й інших постатей на задньому плані (адже книга присвячена саме головним уборам) і чи бачив він це на власні очі чи ні, і в якому музеї зберігається це полотно – Авторка мовчить.

На с. 99 поданий малюнок «Селяни в народному одязі. С. Лемеші, Козелецький р-н, Чернігівська обл. 19 ст.». І знову немає ні коментаря про головні убори селян, ані відомостей, звідки взято цей малюнок. Якби Авторка опрацювала «Киевскую старину», то змогла б дати наступний підпис: «Ілюстрації до статті Н.Степового «Малорусская народная одежда» // Киевская Старина, 1893, Т. 41, №12». В такому ж авторському «стилі» підписано практично всі ілюстрації – без конкретизації (особливо на світлинах), що ж ми бачимо, який конкретно головний убір і звідки взято саму ілюстрацію.

Про головні убори міщан. Розділ «Чоловічі головні убори міщан» обмежується кількома згадками про головні убори Східної Галичини і Волині і одним головним убором з Київщини. Виникає питання: якщо Авторка не володіє інформацією про головні убори міщан всієї України, то чи доцільно давати такий розділ на півсторінки? А де ж зачіски міщан? Дві світлини з «Наддніпрянщини» та «Дніпропетровської області» ситуацію не рятують. Я вже не кажу про паспортизацію. Чи правомірно на одній сторінці (С. 114) давати поруч такі підписи: «Наддніпрянщина, початок 20 ст.» і «Дніпропетровська область, кінець 19 ст.». Виникає кілька питань: Наддніпрянщина і Дніпропетровська область – це один і той самий регіон чи різні? Невже Авторка вважає, що наприкінці 19 ст. існувала Дніпропетровська область? І яку сучасну область Авторка має на увазі, вживаючи термін «Наддніпрянщина»? Схоже на те, що доктор наук абсолютно не орієнтується в адміністративному поділі України ні 19, ні 20 століть.

У висновках Г.Стельмащук пише, що «при всій різноманітності їх (чоловічих головних уборів – О.К.) видів і форм, особливостей функцій вони вийшли із єдиних загальнослов’янських типів» (с. 114). І постає питання: брилі, капелюхи, картузи, які носили чоловіки у Західній Європі, також вийшли з «єдиних загальнослов’янських типів»?

Про анахронізми. Авторка подає першу літописну згадку про клобук. А ось про вживання важливого терміну «шапка» ще у давньоруський час Авторці невідомо: на с. 74 у розділі «Народні головні убори 16-18 ст.» читаємо, що слово «шапка» зустрічається в джерелах 14–15 ст. Насправді цей термін відомий з першої половини 13 ст.: «А Гришки кожухе, свита, сороцица, шапка» (Арциховский В.А., Борковский В.И. Новгородские грамоты на бересте из раскопок 1955 г. Вып. IV. М., 1958. С. 17.).

Розглядаючи головні убори 16–18 століть та ілюструючи їх малюнками кінця 19 – середини 20 ст. (с. 80–81), Авторка припускається ще однієї серйозної помилки. На літографії першої половини 19 ст. з зображенням «Запорозького козака» і на картині середини 20 ст. «Гетьман Богдан Хмельницький» (худ. П.Андрусів) бачимо пізній головний убір 19 ст. – шапку зі шликом, якої не було у козаків 16–18 століть. Як на фахівця з головних уборів – це прикра помилка.

Про плагіат і невміння користуватися чужими працями. На с. 154 бачимо малюнок, який підписаний: «Спосіб ношення хустки – «фацелик». Лемківщина. Кінець 19 ст. (За польовими матеріалами Г.Стельмащук)». У виданні 1993 р. той самий малюнок без вказівки про його походження підписаний так: «Спосіб ношення хустки – «фацелик» і головного убору – «плахтина». Лемківщина, початок 20 ст.». Насправді цей малюнок був зроблений за світлиною, опублікованою у книжці: Бескид Ю. Матеріяльна культура Лемківщини. Друге доповнене видання. Торонто, 1972, С. 99. Світлина підписана так: «Лемкиня в святочному одінні. Голова зав’язана фацеликом, на раменах рубець. Фалди фацелика й рубця на плечах». Таким чином, у першому виданні рубець став плахтиною, а у другому виданні зник зовсім, і для непоінформованого читача може скластися враження, що тут зображений лише один головний убір – фацелик.

Принагідно зазначимо, це не поодинокий випадок плагіату у працях Г.Стельмащук. Так, в її монографії «Давнє вбрання на Волині» (Луцьк, 2006) розділ «Вбрання і військовий обладунок волинських лицарів» практично повністю проілюстрований малюнками Володимира Семьонова (комплект листівок «Русские доспехи X–XVII веков», М., 1983) без будь-яких посилань на джерело. А в розділі «Вбрання» (Історія декоративного мистецтва України від найдавніших часів до пізнього середньовіччя. Том перший. К., 2010) на с. 265 всі малюнки В.Семьонова підписані так: «Опубліковано у виданні Стельмащук Г. «Давнє вбрання на Волині». Спочатку вкрали, а потім видали за своє…

Ще про нові ілюстративні доповнення. В якості «ілюстрації» до князівського вбрання києворуського періоду Авторка подає живописне полотно, написане 1977 р. (худ. П.Андрусів) з припискою, що «вбрання і головні убори русичів художник виконав, вивчаючи історичні джерела» (с. 50). У наступномі розділі маємо ще ряд таких горе-доповнень. Зокрема, на с. 77 бачимо світлину, яка підписана так: «Одяг селянина 17 ст. Шапка – «кучма». Реконструкція майстерні автентичного костюма «Шляхетний одяг». Насправді це не 17 століття, не шапка «кучма», не реконструція одягу селянина, а довільні інтерпретації сільського вбрання кінця 19 – початку 20 ст. До речі, у каталозі, виданому цією майстернею, під цією самою світлиною читаємо: «шапка-туркменка». Прикро, що цього не відає фахівець з головних уборів Г.Стельмащук.

Наступним так званим доповненням до попереднього видання є величезна, на всю сторінку, фотографія з зображення реконструйованого «Шляхетним одягом» жіночого парчевого очіпку, по якому зав’язана хустка (с. 90). Такий головний убір і шийні прикраси вказують на час побутування цього комплексу, що і зазначено у підписі, а саме наприкінці 19 – на початку 20 ст. Чому ця ілюстрація потрапила у розділ 16–18 століть, залишається тільки здогадуватися.

Дуже мало відомостей про жіночі й чоловічі зачіски цього періоду. Системною помилкою Г.Стельмащук є те, що вона, даючи розмите датування 14–18 ст., пише лише про зачіски кінця 18 ст., посилаючись на працю Афанасія Шафонського.

Тут вимальовується ще одна проблемка. Г.Стельмащук не зовсім чітко уявляє собі, що таке реконструкція одягу. Для неї реконструкцією є і музейний експонат (с. 229), і його репліка (с. 139), і творче переосмислення автентичного взірця (с. 222).

Про підписи під ілюстраціями. Улюблений Авторкою тип підпису під різноманітними ілюстраціями різних авторів із різних книжок є такий: «за Т.Ніколаєвою», «за Б.Познанським». В іншому місці ілюстрація з книжки Т.Ніколаєвої підписана просто як «малюнок Т.Ніколаєвої», з вказівкою на колекцію Російського етнографічного музею, знову ж таки без зазначення, з якого видання він взятий (с. 190). Тобто непоінформований читач може подумати, нібито художник Тамара Ніколаєва (хоча насправді це в першу чергу дослідник) зробила ці малюнки спеціально для видання Г.Стельмащук на основі музейної збірки у Санкт-Петербурзі. Насправді ж ілюстрації взяті Г.Стельмащук з монографії Т.Ніколаєвої «Украинская народная одежда. Среднее Поднепровье» (К.,1988, с. 134). Цю ж системну помилку бачимо і в підписах до інших ілюстрацій. На с. 130 вміщено три фото з підписом «реконструкція О.Косміної». Знову ж таки складається враження, ніби Оксана Косміна зробила для книги Г.Стельмащук ці так звані реконструкції. Насправді ж це фрагменти ілюстрацій з видання О.Косміної, в якому чітко зазначено, з яких музеїв узяті ті чи інші комплекси вбрання.

Крім такої, м’яко кажучи, наукової неохайності, Г.Стельмащук навіть не в змозі грамотно переписати підтекстівки. Так, на с. 123 подано зображення з наступним підписом «Вбрання дівчини з Поділля. Кін. 19 ст. Мал. І.Гончара». З усього цього підпису відповідає дійсності лише одне – це справді малюнок Івана Гончара. Але Іван Макарович свою роботу підписав так: «У ріднім краї. Дівчина у місцевому національному вбранні, с. Микуличі на Київщині. 1973 р.». Отож ніяке це не Поділля, а Київщина; те, що це кінець 19 ст. – це домисел Авторки, бо малюнок був виконаний у 1973 р. На с. 255 знову ж бачимо світлину, яку Г.Стельмащук підписала «Святкове вбрання дівчини. Слобожанщина. Кін. 19 – поч. 20 ст. Реконструкція О.Косміної». Звідки ця ілюстрація не вказано; автентичний одяг, який зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї, перетворився на реконструкцію; чомусь регіон Полтавщина (як правильно підписано у першоджерелі – Косміна О. «Традиційне вбрання українців. Т. 1. Лісостеп.Степ» К., 2008, с. 102) став Слобожанщиною.

Про словник термінів. Викликає багато запитань ще одне оновлення, а саме «Словник термінів українських головних уборів» на с. 265–272. Незрозуміло, за яким принципом Г.Стельмащук вибирала гасла до свого словника. З усього різноманіття тканин, які використовувалися для пошиття головних уборів, згадуються лише чотири: аксамит, алтабас, камка і китайка. А де ж атлас, грезет, дукля, каламайка, канавац, крепа, парча, табін, тафта, флера, штоф? Навіть школяр знає, що жіночі очіпки у 18 ст. були зокрема з грезету: «Венера, не послідня шльоха / Проворна, враг її не взяв / Умилася, причепурилась / І як в неділю, нарядилась/ ...Взяла очіпок грезетовий / І кунтуш з усами люстровий / Пішла к Зевесу на ралець» (Котляревський І. Енеїда. К., 1968. С. 12).

Незрозуміло, чому в словнику немає гасел «тканка» і «брамка». Про «чепець» з посиланням на «очіпок» інформацію подано дуже скупо. З тексту зрозуміло, що це синоніми. Тоді чому ареал побутування чепця / очіпка Авторка обмежила лише Волинською, Рівненською, Тернопільською областями та східним і центральним Поліссям (а які це області?). А де ж Галичина, Закарпаття, Поділля, Середнє Подніпров’я, Полтавщина, Слобожанщина? Чи на думку Стельмащук там не носили очіпків? І це словник до монографії, присвяченої українським народним головним уборам? У тексті монографії на с. 84 Г.Стельмащук пише, що чепець зафіксований у джерелах 17–18 ст., а насправді – з 16 ст.: «чепец Муравский с перлы», «чєпцов золотых три» (Войтів Г.В. Назви одягу в пам’ятках української мови XIV–XVIII ст. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Львів, 1995. С. 161), «два чепца золотых» (Демченко Л. Майнові розпорядження волинських шляхтичів за матеріалами тестаментів та реєстрів спадкового майна XVI ст. // Архіви України, 2004, №1-2. С. 140.), «чепец золотыи муравскии» (Білоус Н. Тестаменти киян середини XVI – першої половини XVII століття. К., 2011. С. 101.).

Паспортизація гасел не має єдиної класифікації. В одному випадку це сучасна область з зазначенням району (с. 270), в іншому – назва села і сучасна область (с. 270), тут же є Лемківщина, Бойківщина чи Середня Наддніпрянщина – вже без області й села (с. 271), і тут же маємо Східну Галичину (і не сучасна область, і не етнографічний регіон). Також зустрічаємо назву Полісся, і на цій самій сторінці – Західне Полісся (с. 268). Це – два різні регіони? А що треба розуміти під східними областями України (с. 266) і західними областями України (с. 271)?. І що це за така місцина «Київська Русь»?. Деякі терміни зовсім не мають етнографічної чи адміністративної прив’язки. Одним словом – повна каша.

Про посилання і список літератури. Треба відзначити нічим не виправдану надзвичайну бідність відсилкового апарату. Приміром, з усіх доступних науковцям письмових джерел 14–18 ст. Г.Стельмащук вибрала чомусь лише п'ять, і то два з них – це праці істориків, які базуються на джерелах, а не самі джерела. Щоб не бути голослівними, перерахуємо їх усі: Батюк Л.І. Назви одягу в «Актовій книзі Житомирського міського уряду кінця ХVI ст.» // Питання історії української мови. К., 1970. С. 19–26; Бытовая малорусская обстановка в документах XVII–XVIII ст. // Киевская старина, 1887, Т. ХIХ, октябрь. С. 336-356; Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание… К.,1851; Лохвицька ратушна книга другої половини ХVII ст. (Збірник актових документів). К., 1986; Горобець В. Назви тканин та одягу в українських джерелах (За матеріалами 18 ст.) // Народна творчість та етнографія, 1972, №4. С. 53–59. І чому саме статтю, а не монографію Василя Горобця «Лексика історично-мемуарної прози першої половини XVIII ст. На матеріалі українських діарушів» (К., 1979) вибрала Г.Стельмащук?

А де ж загальновідомі описи майна гетьманів Полуботка і Самойловича, актові книги міст, «Архив Юго Западной России», «Акты, издаваемые Виленскою Коммиссиею для разбора древних актов», корпус документів Архіву Коша Нової Запорозької Січі, документи (окрім «Бытовой малорусской обстановки…»), які публікувались у «Киевской старине», документи доби гетьмана Івана Мазепи, матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України...? Також із поля зору Авторки випав ряд наукових праць істориків останніх років, які писали зокрема про одяг цього періоду, приміром роботи Євгена Славутича, Володимира Маслійчука, Наталі Білоус. Також ми не бачимо жодного посилання на праці польських дослідників, таких, приміром, як Ірена Тарнау, Марія Гутковська-Рихлевська, Христина Турська, Анна Дранжковська.

***

На останок годилось би сказати і про позитивні сторони цього перевидання. Позитивним на наш погляд є лише назва книги. Добре, що на радість молодим дослідникам Г.Стельмащук не тільки не вичерпала таку цікаву тему, як українські народні головні убори, а показала, як її не треба розробляти. Сподіваймося, це буде наочним прикладом, як не треба робити, спонукатиме до справжнього наукового підходу.
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

Аватар користувача
кювернат Ювяшжт
Member
Member
 
Повідомлень: 6040
З нами з:
18 червня 2006 18:52
Звідки: Київ

Re: Дебільна «історія» України

Повідомлення кювернат Ювяшжт » 14 лютого 2016 21:20

Adam написав: Для «наукового» обґрунтування цієї атрибуції співробітник Державного історичного музею у Москві Якуніна того ж року провела «експертизу» і «встановила», що шапка належала Б.Хмельницькому.

Це - експертиза? :)
 

Аватар користувача
кювернат Ювяшжт
Member
Member
 
Повідомлень: 6040
З нами з:
18 червня 2006 18:52
Звідки: Київ

Re: Дебільна «історія» України

Повідомлення кювернат Ювяшжт » 14 лютого 2016 21:36

Вчора я обіцяв автору, хоча я і сказав свою думку про "Влєскніго" заздалегідь, що прочитаю. Прочитав. Ділюся...
Як питання автентичності "Влєскніго" вирішується за допомогою уявлень автора про писемність:
Але чому ми повинні думати, що наші далекі предки були відсталіші від інших народів, які в більшості ще до нашої ери створили свої власні письмена, — від єгиптян та китайців, які винайшли ієрогліфи, від індійців з їхнім письмом деванагарі, від тих же фінікійців, греків, латинян, від грузинів, вірмен, від сусідніх готів, що мали свої руни, починаючи ще з ІІ ст. н.е.? До речі, букви Велесової книги за формою нагадують скоріше готські руни, ніж кирилицю.
Перші письмена на території України збереглися з-перед ІV тисячоліття до н.е. — це недавно відкриті написи в печерах Кам’яної Могили неподалік від Мелітополя. Відомі також написи з часів трипільської культури (ІV—ІІ тисячоліття до н.е.), зроблені на стінках глеків (на іншому матеріалі вони б не збереглися). І ці написи, як дехто вважає, були вже буквені.
Як стверджують історики, "початок стабільного державного життя українців-русів пов’язаний з діяльністю князя Кия" [27]. А це 60 —70-і рр. VІІ ст. Були й інші державні чи напівдержавні утворення на території України: це і союз слов’янських племен, очолюваний князем Божем (середина ІVст.), і згадувана арабським літописцем Х століття Аль-Масуді держава "валінана" (волинян?), яка "за давніх часів" об’єднувала "всі інші слов’янські народи", і дохристиянська Русь часів Діра та Аскольда. А держава, тому що вона охоплює досить велику територію й у ній різко зростає кількість різноманітних міжлюдських стосунків, не може обходитися без такого надійного помічника пам’яті, як письмо.


і уявлень автора про давні мови:
Але ж до мови, яка щойно формувалася на основі багатьох діалектів, не можна ставити тих самих вимог, що й до кодифікованої літературної мови. По-перше, в ті далекі часи єдиної загальнонаціональної мови не було, у кожному поселенні розмовляли своєю відмінною говіркою, і часто навіть дуже відмінною. По-друге, вже й тоді відбувалося перемішування населення. У ІХ—ХІІІ ст. “Київ і його околиці були місцем збору різноплемінних дружин: сюди потрапляли і полонені ляхи, і поселені князями словени, чудь, і кривичі, і найняті варяги, і торки (“свої погані”), і данці, і ірландські монахи, і арабські купці, і угорські вершники” [32], — доходить висновку відомий дослідник нашої давньої історії Б.О.Рибаков. Змішування різних говірок і діалектів відбувалося також в інших тодішніх племінних центрах Русі-України.. Тому в таких людських конгломератах могли співіснувати, кажучи словами О.В.Творогова, різні варіанти вимови того самого звука, різні граматичні форми, різні назви для тих самих явищ.
...
Тож не дивно, що наші далекі предки не дотримувалися строгих мовних, зокрема й правописних, норм, які в нашу мову прийдуть набагато пізніше завдяки інтелектуальним зусиллям багатьох поколінь. І було б дивно й підозріло, якби ця первісна мовна невпорядкованість не відбилася й у Велесовій книзі. Звідси, та ще від пізніших переписувань і не завжди вдалих прочитань ота маса, як пише О.Б.Ткаченко, “хиб, перекручень і абсолютно абсурдних форм і слів” [35].


Ну і нарешті висновок:
А якщо навіть виявиться, що Велесова книга — це таки витвір самого Ю.П.Миролюбова-Лядського, українця за походженням і за настроєм, то не слід її ганьбити й відкидати як непотріб. Це одназ граней нашої духовності. І цей твір так чи інакше повинен належати українській культурі.


https://ushchuk.files.wordpress.com/201 ... e2809d.pdf
 

Аватар користувача
Chestnut
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 6229
З нами з:
22 лютого 2006 15:07
Звідки: Київ-Лондон

Re: Дебільна «історія» України

Повідомлення Chestnut » 15 лютого 2016 18:57

кювернат Ювяшжт

Ну і нарешті висновок:
А якщо навіть виявиться, що Велесова книга — це таки витвір самого Ю.П.Миролюбова-Лядського, українця за походженням і за настроєм, то не слід її ганьбити й відкидати як непотріб. Це одназ граней нашої духовності. І цей твір так чи інакше повинен належати українській культурі.


Боже, який фейспалм... %)
\"На гербі зображено ведмедя. В одній руці у ведмедя молоток, а в другій - балалайка. Це символізує працелюбність і незакомплексованість тварюки.\"
 

Далі

Повернутись до Гумор

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість