Як Гриціан їхав до Іраку

Модератори: Global Moderators, News

Аватар користувача
Гриціан
Member
Member
 
Повідомлень: 3351
З нами з:
12 квітня 2006 19:43
Звідки: Зеленьки- Гарносільськ на Лимані

Як Гриціан їхав до Іраку

Повідомлення Гриціан » 21 травня 2008 18:07

Сервус, шановне панство!
Дякую усім за відгуки на попередні „пригоди в екзотичних обставинах”. Оце був вирішив ще трохи набрехати. Але зіткнувся з однією проблемою. Події того часу були такі насичені, що дуже важко зібрати все до купи. Та ще й не заплутати й не знудити того, хто читатиме. Тим більше, що літературних ліцеїв кінчати мeні не довелось, а „редактор” живе з „письменником” у одній черепній коробці. У цьому нарисі спроба змалювати один епізод з моєї „епопеї”, а саме остання стадія відправки до Іраку. Як не намагався, розповідь вийшла досить скомкана й уривчаста. Кожен абзац, а іноді й окремі речення можуть бути розвинуті у цілі окремі історії. Тому якщо когось зацікавлять якісь нюанси, то дайте знати – може в тім напів видушеному тюбику зубної пасти ще є з три кіло гуталіну. Приношу вибачення й за стилістику з орфографією, бо якби узявся по серйозному ці байки правити, то ніякого часу б не вистачило.
Для чого витрачаю час на ці побрехеньки? Ну по перше, зараз в мене „простой” і багато часу. Окрім того цілком можливо, що за певних обставин відійду від військової професії назавжди й остаточно, а ця писанина могла б бути немов підсумком того періоду, що зайняв не більше не менше як 10 років мого життя. З дитинства, як і всі хлопці захоплювався усякими „войнушками”. Потім це вилилося до інтересу у військовій історії, а через певен спосіб її викладу мав нещастя дивитися на неї з точки зору штабних олімпів. Тому, коли сам став частиною тієї історії, несподівнкам не було меж. Дуже часто за естетикою вищого військового планування, романтикою великих битв і перемог губиться щоденна рутина селепківського життя-буття зовнішній вигляд якої чимось нагадує аромат жовнірських онучів – непомітний на гучнім параді й всезахоплюючий у всіх касарнях світу.

Отже на дворі стояв місяць грудень року Божого 2003-го. Президент і головнокомандувач вже давно відрапортував перемогу у війні з людожерницьким режимом Саддама Хусейна та його стрийка Бен Ладена, а наш комбат повну бойову готовність частини і високий моральний дух солдатів. Високість духу відчувалася по всіх кутках гарнізону. Справа в тім, що у зв’язку з війною заморозили службові контракти і всі селепки водночас з найманців перетворилися на призовників без права навіть пустити вітри, якщо перед цим не був заповнений формуляр нумер 470-R. Ніхто не міг не те що піти на дембель, ба й навіть перевестися до частини за парканом. В гаражі лунали матюки старого фельдфебеля, що накинув було собі рік служби до пенсії, аби підняти ренту, а тут почалися страсті-мордасті і йому накинули ще чотири. Щотижня ротний шикував селепків на аппелю і завіряв, що вся ця історія от-от закінчиться, контракти розморозять, і всі будуть вільні йти під три чорти. „Бреше паскудник!” вирішували селепки і ганяли містом, щоб купити ліхтариків й іншого туристичног скарбу, що дуже потрібен жовнірові на виїзді і що таємничо зник з усіх воєнторгів. Після довгих пошуків мені теж пощастило затоваритись. Радянський військовий ліхтарик з 50-х років, відміну від уставного, не треба розкручувати, щоб міняти кольорові фільтри, які тільки й чекають, щоб загубитися у темряві.
Прокинулася садистична військова медицина. Всім селепкам зробили застрики на віспу. Мотивували це арсеналом біозброї у на складах Тікріту. Поітм виявилося, що це була така сама байка як і висмоктані з пальця пускові установки виладовані хімічною зброєю.
Востаннє редагувалось Гриціан в 22 травня 2008 03:12, всього редагувалось 1 раз.
Я сам собі Петлюра!
 

Аватар користувача
Гриціан
Member
Member
 
Повідомлень: 3351
З нами з:
12 квітня 2006 19:43
Звідки: Зеленьки- Гарносільськ на Лимані

Повідомлення Гриціан » 21 травня 2008 18:08

Ну але, як казав журнал Перець: Кури не винні. Одразу ж половина механіків і шоферів (найнеохайніша категорія селепків) примудрилися занести інфекцію зі щеплення на очі й геніталії та потім довго мусіли лікували свої невдачі. Ранки від щеплень заліплюються лейкопластирем який треба щоденно міняти. Люди які вважають миття рук перед обідом варварською традицією не сильно переймалися такими дрібницями, а якщо й переймалися, то тільки додавали клопоту іншим залишаючи використаний пластир де дідько на душу накаже.

Зображення


Напис на дверях бані у Іраку просить не мити зубів у місцевій воді й не ліпити на стіни лейкопластир з під щеплень

Різдво принесло товстого Санта Клауса, що явив себе селепкам у вигляді шефа логістичного відділу. Він приперся на ранішній аппель і коли ротний сказав, що, все, хлопці, таки їдемо; майор постачальник задавив либу й повідомив, що бронежилетів на складі немає, а пустельний камуфляж є лише у розмірі „екстра-малий” і „екстра-великий”. Решту вже давно видали Першій Піхотній. „Бреше!”, − немов один зітхнули селепки, адже всі знали, що Перша піхотна дивізія вислала до Іраку лише передовий загін, заледве сотню-другу злиднів, які ну аж ні як не могли отримати 3 тисячі комплектів одностроїв, що значилися виданими на складі. Мене подібні проблеми не займали, бо до країни вічного фоєрбабаху мою душу вже вдправляли кілька разів у 2003-ім році. Щоразу Бозя милував і розвертав голоблі чи на Кіпрі чи в Голандії, але військового барахла з пустельною тематикою увесь час додавалося. Здебільшого це був різний непотріб на зразок хім-костюмів, що коштували дорожче від карабіна і які треба було увесь час демонструвати на інспекціях, однак і пару корисних речей теж завів. Наприклад пустельні черевики на розмір більші і куртку на розмір меншу. Тропічне кепі підбите хутром (досі не візьму до розуму хто таке добро вигадав) та штани на два розміри більше від мого. Увесь цей швейківський арсенал я змінював у інших селепків на перевалочних пунктах і потроху обзаводився нормальним комплектом. Тому коли інші кинулися на склад дерти горлянки й нищити нерви, я тихенько злиняв на хати, будучи спокійним, що в такім бардаку мої послуги не скоро знадобляться рідному командуванню. Жінка перенесла новини про відправку зі стійкістю людини, яку щотижня водять на розстріл і не продемонструвала жадних емоцій. А дарма: на цей раз Бозя вирішив зробити з мене справжнього мисливця за скальпами і магічного повернення з пів дороги вже не світило.
Новий рік святкували з ентузіазмом кашперських гуралів Першої Світової, які відчували себе скотиною на забій не дивлячись на те, що їм видали пряники з глазурним написом „Gott straffe England!”. Така вже доля медичних частин. Саме ми маємо щастя надивитися на важко поранених і трупи загиблих ще задовго до прибуття до зони боїв.
Я сам собі Петлюра!
 

Аватар користувача
Гриціан
Member
Member
 
Повідомлень: 3351
З нами з:
12 квітня 2006 19:43
Звідки: Зеленьки- Гарносільськ на Лимані

Повідомлення Гриціан » 21 травня 2008 18:10

А що бронежилети? До останнього моменту не було ні в кого. Зрештою, я й троє моїх приятелів подали рапорт ротному, щоб той виписав посвідчення для фірми, що торгувала „інтерсепторами”, але лише під розписку командування. Коштувало це щастя по 2 тисячі за комплект, але як відомо – своя шкура набагато миліше без зайвих у ній отворів. Ротний схопився за голову, бо добре знав нашу компанію злорадних скандалістів, що одразу розтрублять на весь світ, про те яка задрипана в їх батальйоні логістика. На його щастя через два дні до батальйону привезли й видали усім нові бронежилети. Вони були лісового, а не пустельного камуфляжу, але така дрібниця нікого не турбувала. Окремо видали керамічні пластини і заставили розписатися: якщо загубити, то вирахують з платні, яку у зв’язку з бойовими діями підвищили аж на 120 доларів. До порівняння, німцям дають подвійний оклад за саму лише Боснію.
Бронежилети були досить важкі, кожен по сім з половиною кілограмів. Легше від російських титанових виробів, та й захист ліпший, але багато кому довелося добряче попріти поки не звик до камізельки мов черепаха до панциру. А звикати було варто. Кілька разів бачив хлопців, що діставали пряме попадання націлене в груди чи живіт з досить близьких відстаней і отримували лише синців під пластинами.

Зображення
By hrycian

Отакий слід. Обличча замазав, бо селепко був моїм паціентом, а дозволу на виставляння його натури я не питав

Одного разу під час атаки на сусідню базу сталося неймовірне. Взагалі ця історія існує у безлічі варіантів, то розповім один з найпоширеніших. Сидів селепко на вартовій вежі, й захотілося до вітру. Ну спустився, штани спустив. А тут зза дроту просто в нього РПГ, селепка відкинуло в бік поламавши обидві ноги, а снаряд ковзнувши по жилету завалив вежу. Правда чи ні, але на власні очі бачив розвалену арматуру й нову вежу неподалік. Інша пригода трапилася за моєю участю. Вірніше завдяки моїй відсутності. На базі увесь час щось будувалось і для цього задіювали бувших полонених, що не мали родин в околицях Мосулу й відповідно не боялися, що душмани прийдуть вночі з візитом у супроводі тупого ножа й відеокамери. Звичайно до робітників був приставлений селепко, щоб чого цікавого не придумали. Якийсь час по засранні з командуванням я отримав цей вид конвоювання як дісциплінарний визиск. Одначе, після перестрілок за дротом і відер крови на травмопункті, ця справа ні-чорта-не-робління виявилася скоріше подарунком ніж покаранням. Зранку я забирав робітників за колючкою, а ввечері відводив їх назад. Якось наївся дряні у чайхані і з тиждень парився з дизентерією. Моє чергування віддали фройляйн з польової жандармерії. В останній день вона вийшла за периметр, до групи робітників під’їхав жигуль нафарширований артилерійськими снарядами і...
Через кілька днів я прийшов до тями від кулеметної дриставки і похитуючись виліз зі своєї буди до аптеки за новою дозою антибіотиків. Проходячи повз реанімацію побачив ту дівчину по вінця в гіпсі і дізнався, від чого Гриціана Бог помилував.
Востаннє редагувалось Гриціан в 22 травня 2008 03:20, всього редагувалось 1 раз.
Я сам собі Петлюра!
 

Аватар користувача
Гриціан
Member
Member
 
Повідомлень: 3351
З нами з:
12 квітня 2006 19:43
Звідки: Зеленьки- Гарносільськ на Лимані

Повідомлення Гриціан » 21 травня 2008 18:11

Всі кінцівки в пораненої були зламані, деякі в кількох місцях, однак серйозних травм під бронежилетом не було. Від камікадзе залишилося небагато. Машину розшматувало, в радіусі кількох сот метрів, а самого стуканця в двері раю довго збирали асфальту, бетону та колючого дроту. Найбільший кавалок мученика виглядав отак:
Зображення
By hrycian
Отже не дивлячись на незручність й вагу (особливо коли його увішували різними підсумками) бронежилет виявився досить корисною штукою.


Тиждень грузили контейнери з батальйонним барахлом. Виявилося, що (не зважаючи на клятви ротних) бракувало контейнерів, а саме щастя було дико недокомплектоване й частково дефективне. „Нові” намети були драні в багатьох місцях, та ще й примудрилися зацвісти якоюсь екзотичною цвіллю помаранчевого кольору, і мало не світилися у темряві. На фоні гори селепківських клумаків виділялася яскраво рожева скриня старшої медсестри і ботерівських розмірів гітара капітана з реанімації. Поки інспектори сварилися з медсестрою про „неуставний колір особистих речей”, я впхав до купи батальйонного скарбу міха картоплі і пару газових балонів, бо з досвіду знав, що надіятись на нормальне харчування від військових кухарів є рівносильно прийняттю цианіду навпіл з пургеном. Ложкомиї нашої частини були особливими типами, своїм пофигізмом поступаючись лише особістам. Щороку когось з кухні протягували крізь стрій з відбиранням звання й платні, а то й тюремним вироком, за спробу імпорту цілого врожаю конопель і амфетаміну з Голандії до Німеччини.
Воно стало вже певного роду традицією. Кожен раз, відпускаючи у відгул селепків, шпіс виголошував: „Діти мої! Не забувайте. Німецький поліцай вважає своїм обов’язком шмонати усі сторічні мерседеси з американськими військовими номерами набиті молодими хлопцями, що їдуть у напрямку Амстердам-Франкфурт!” Не допомогало. Чергове покоління кухні вважало, що якщо вони замість старого мерседесу візьмуть ще старше БМВ, то успіх гарантований. До речі, ці колимаги заслуговують окремої уваги. Коло кожного американського гарнізону світу розташовуються аборигени, що торгують усім, чим їх край багатий. На Островах це свіжа риба й сувеніри, в Афганістані, Іраку й Югославії це підроблені ролекси й антикваріат випиляний з пластику за два дні тому в сусіднім сараї. У Німеччині торгівля йде переважно дзигарями з зозулями та транспортними засобами усіх видів й гатунків. Зазвичай більшість бричок до продажу старші від потенційних покупців на добрий десяток років, зате всього за 500 доларів селепко може стати власником справжнього мерседесу. Одного разу бачив, як певен капрал матюкався, коли його лімузинка не пройшла техогляд. Передній бампер бідолахи висів прив’язаний шнурівками, а дірка у бензобаку була замазана дігтем. Отож, коли таке щастя починало чадіти в бік голандського кордону, то на зворотньому боці на нього вже чекали хлопці у шкіряних куртках з погонами. Селепків в’язали, а на наступний рік ситуація повторювалася немов настирливе дежавю.
Востаннє редагувалось Гриціан в 21 травня 2008 18:22, всього редагувалось 1 раз.
Я сам собі Петлюра!
 

Аватар користувача
Гриціан
Member
Member
 
Повідомлень: 3351
З нами з:
12 квітня 2006 19:43
Звідки: Зеленьки- Гарносільськ на Лимані

Повідомлення Гриціан » 21 травня 2008 18:12

Отож замість того щоб варити їсти наші кухарі віддувалися по трибуналах, а ті, хто ще працював за своїми обов’язками, аж ніяк не давали ради з нормальним нагодуванням цілого батальйону. Знаючи ці проблеми, я поцупив трафарети і позначив свою бульбу й газові балони як інвентар операційного відділу. Все одно розгружати їх багаж доведеться відділу швидкої допомоги (себто мені) а якщо хтось „спалить” таке страшне порушення відправних наказів (ніякої жрачки й потенційно небезпечних речовин), то я нічого не знаю: самі подивіться, на картоплі „стоїть чужий код”. Комічність ситуації полягала в тім, що один з хірургів віз два ящики віскі, за який чорним по білому світив трибунал. Один ящик він замаскував до стерилізатора. А другий пристроїв до комплекту моєї швидкої насті. На щастя я знайшов це добро до того, як до нього дісталися військові жандарми. Віскі був у пляшках з під зимної гарбати, і всі 5 літрів цього еліксиру були переховані коло крематорію. Ця місцина завжди користувалася недоброю славою в жандармів й особистів, тому медики успішно використовували ділянку крематорію під усякі нички.
Перша зупинка була на Кіпрі. Літак був цивільний. Стюардеси мило посміхалися „героям”, а „герої” довго приходили до тями від наказу витягти усі затвори з автоматів, поховати усі ножі та багнети. Немов літак був набитий по вінця не солдатами, а мисливським клубом суффражисток. Стали просто на зльотній смузі. Відчинили двері для вентиляції, але трапу не подавали. Отак і просиділи годин із 5. Виглянули у вікна, а там... Мама не Балуйся! Літак щільно оточений колом якихось уніформованих чуваків озброєних чи то гедрайками чи то фалями. Одягнуті вони були у якісь однотонні однострої, але які саме не було ради вгледіти, бо стояли ті хлопці у темряві, а усі прожектори були направлені на нас немов на етапованих зеків. Добре, що хоч поїсти дали з терміналу. Щось там ще довантажували чи розвантажували, заправляли літак. Нарешті двері закрили й селепколіт знявся над островом.
До Кувейту доїхали загубивши лише пів взводу, якому не вистачило місця в літаку, а той, в якім вистачило сів на летовище з якого відправляли до Афганістану. Десь у Кандагарі командування нарешті зрозуміло, що товар приїхав не за призначенням і довго ламало голову, що його робити: чи тимчасово приписати селепків до іншої бригади (яка різниця де воювати), чи відправити знову до Кувейту, а звідтам до Іраку. Через 3 місяці „загублений скарб” було доставлено грузовим літаком до Мосулу тісно зажатий між запчастин до електростанції й ящиків з безалкогольним пивом.
Прилетіли вночі. Далі їхали з годину автобусами десь по пустелях. Виїхали до бази „Camp Wolverine”. Отримали по двісті набоїв й триста моралей на тему, як вести себе в ціх місцях. Підписали тонну паперів. Продивилися солодке як моча діабетика відео на патріотичну тему. Простояли пів години в черзі щоб відлити. Розмістили нас у величезних наметах пошитих в стилі „всіх бедуїнів під один дах”. У кожному з них можна було спокійно тримати з пів батальйона. Стіни наметів були кокетливо оздоблені пальмами й кольоровими смугами. Великим плюсом були кондиціонери, тому що навіть в середині зими серед дня припікало іноді добряче. Взагалі пустеля досить дивна штука. Погода міняється незрозуміло як і коли. Один день пече як на пательні, а другий день хмурить і навіть зимно. Серед ночі драбадан і роса, а зранку уся пустеля стає зеленою від рослин з два міліметра заввишки, щоб через день знову перетворитися на жовто сіру пательню по якій ліпше босим не бігати. Селепки одразу наловили скорпіонів і пробували влаштовувати бої, але скорпіони не велися. Тоді якийсь геній закинув їх до штабу батальйону і після цього вся братія „раптом” опинилася на „добровільному” патрулюванні периметру.
Я сам собі Петлюра!
 

Аватар користувача
Гриціан
Member
Member
 
Повідомлень: 3351
З нами з:
12 квітня 2006 19:43
Звідки: Зеленьки- Гарносільськ на Лимані

Повідомлення Гриціан » 21 травня 2008 18:13

Виводили на різноманітні стрільби де інструкторами були якісь колоритні цивілісти з темним минулим. Всі пройшли курс пальби під час їзди та завертання конвою в коло для оборони. Отримали кілька практичних порад: наприклад не повертатися до ворога боком, а „приймати грудями”. Як пояснював інструктор, вже не один раз ловили бабаїв з листівками у яких були детально описані слабкі місця бронежилету, а це в першу чергу не захищені пластинами боки. Коли ж слелепко починає перти анфасом, то в багатьох повстанців ще й нерви починають здавати з психологічних причин, бо більшість „солдати на один день” і не мали відповідної підготовки. Маю щастя, для мене все обійшлося і ніколи не довелося випробувати ці поради на якість чи бред сивої кобили.
Батальйон було розділено. Більша частина почала вилітати літаками на північ, а менша мала проїхати конвоєм через весь Ірак перевозячи автопарк. До купи 20 вантажівок і з 5 хамерів. Почали готувати машини. Звичайно, ні про яку броню мови не йшло. Заліза не було ніде, а випуск спеціальних броньованих попон, якими через рік вкривали старі хамери слепки мов Дон Кіхот свого Расината, ше був у глибокім проекті. І тут командування дало вродило таку дику ідею, що напевно на смертнім одрі не забуду. Радянське фарбування трави й снігу курить в коридорі, бо то гарнізон, а тут штабний дибілізм переніс поле своєї діяльності на театр бойових дій.
Було вирішено зколотити дерев’яні конструкції, повісити їх на машини, а конструкції заповнити мішками з піском. Там де пісок підвісити не буде можливості, забронювати... 2-х дюймовими дошками!!!
Зображення
By hrycian
Закипіла робота. За день під чутким керівництвом штабних дегенератів селепки перетворили автопарк на караван черепахоподібних потвор на колесах з бензобаками. Мішки з піском були напхані на капоти, виставлені стінами у кузовах вантажівок. У салонах, під шклом, на дахах як вантажівок так і хамерів. Кілька разів намагалися причепити пісок і на бензобаки, але як тільки вантажівки рушали з місця „броня” витрушувалася на дорогу. Тому за наказом шпісів до баків приторочили „нову форму чугуну” за допомою пеньки. Одне щастя було, що піску у пустелі не займати. Бери й копай, поки не набридне, його тільки прибуває. На гору приварили кулеметні стовби і повезли це чудо на випробування. Той, хто відставав, не мав жадної проблеми наздогнати конвой: увесь шлях був всипаний мішками з піском та його струмками, немов дорогою щойно промарширувала гвардія зі старечого будинку з хворими нирками.
Зображення
By hrycian
Я сам собі Петлюра!
 

Аватар користувача
Гриціан
Member
Member
 
Повідомлень: 3351
З нами з:
12 квітня 2006 19:43
Звідки: Зеленьки- Гарносільськ на Лимані

Повідомлення Гриціан » 21 травня 2008 18:14

Але головний удар по генію штабних був нанесений самими вантажівками. Загружені піском по кілька тон кожна вони почали виходити з ладу випалючи коробки передач та пускаючи такий вихлоп, що патруль польової жандармерії, який ніс варту поруч, кілька разів спитав, чи не треба вислати пожежну кишку на місце маневрів.
Довелося зняти половину тих турусів на колесах, але й тоді вантажівки вели себе немов обкурені наркомани розганялися по волі, а розігнавшись гальмували за власним бажанням.
Зображення
By hrycian
Обведена червоним – „броня” що постійно сипалася за потилицю. Така сама була викладена коло дверей і загрузка до салону кожен раз включала до себе своєрідне „замуровування”
Не велике й диво, адже автопарк був старий, деякі машини ще з часів В’єтнаму, проіржавіли вкрай і лише мали основні запчастини замінені за контрактом. Переважно вони стояли на місці, лишень в часі маневрів пересуваючись кілометрів на 50 не більше. Звичайно, раз на тиждень механіки разом з зігнаними до автопарку медиками робили тех-огляд й по можливості щось там ремонтували. Навіть старим дідам прописують аспірин, але від цього вони не стають олімпійськими атлетами. А тут командування вирішило, що машини підуть через через пісок та ще й завантажені тим піском по потилицю. Старшим техніком автопарку була молода німкеня, що колись вийшла заміж за солдата, а отримавши папери і собі пішла служити. Пізніше вже в Іраку ми зійшлися інтересами, бо разом дивилися новини з ZDF, а для цього треба було вижити від телевізору інших селепків, які дивилися якусь свою біду. Мати на своїм боці старшого наказного офіцера, що в разі чого може навіки запроторити конкурента до ремонтної служби, було серйозним козирем. Але то було потім, а поки що, старший технік лише дивилася на авто-бардак й хитала головою, бо проти штабних рішень їй було зась, які б вони не були дурнуваті.
Кордон був поруч, і хоч по ідеї за ним тягнулася сама пустеля, щоночі цокотіли кулемети й греміли вибухи. Як нам пояснили, до нашого прибуття вже запанував відносний спокій, а до цього ракети залітали аж у Кувейт. До речі про ракети. У жовнірському побуті дуже ціниться будь який комфорт. Селепками по цілім світі по прибутті на місце розташування стягаються дошки, кавалки бляхи й що там під руку попаде. З цього всього будуються усякі веранди, крісла і т.п. Але де узяти ті дошки й бляхи у пустелі? Звичайно був склад з буд матеріалами, але його охороняли латвійці, які вирішили, що їм доручили стерегти мало не атомну станцію і страшно витріщували очі, коли хтось наближався до колючки. Усі спроби домовитися пролітали, як фанера, що її латвійці стерегли, а через те, що в магазинках в них були все ж таки бойові набої, ніхто не хотів експерементувати з нічними візитами. Тому коли ми з приятелем знайшли ящик зпід якогось стінгера, то щастю не було меж. До нього ми запакували камуфляжну сітку, яку виміняли на ящик журналів в від’їжджаючої додому частини, кілька катушок телефонного дроту, залишеного іспанцями і ще якусь біду.
Зображення
By hrycian
Ось він той, ящик над моєю головою, вже у буді в Іраку
Ящик загрузили на вантажівку, а на другий день стали свідком дикої сцени: один із штабних поліз шукати „контрабанду” по машинах, наткнувся на наш скарб, перелякався й дременув за польовою жандармерією, але спочатку виставив довкола вантажівки варту з наладованими автоматами й у шоломах. Поліцаї приїхали, ми вже їх чекали. Тільки дикий регіт їхнього шпіса врятував нас від помсти штабнюка. Почервонівши він сховався до намету. На мені правда душу відвів. Коли в черговий раз оббивали вантажівки дошками, забракло пил. Я пішов до штабу за пропуском на склад. Чергував саме мій „старий друг”. Звичайно ж замість пил я отримав лише його щасливий гавкіт, бо забув зняти будівельні рукавиці, а це порушення уставу про однострій.
Я сам собі Петлюра!
 

Аватар користувача
Гриціан
Member
Member
 
Повідомлень: 3351
З нами з:
12 квітня 2006 19:43
Звідки: Зеленьки- Гарносільськ на Лимані

Повідомлення Гриціан » 21 травня 2008 18:19

По закінченню ротатції майже половина батальйону звільнилася з війська. Залишилися переважно такі горе-кар’єристи. Саме їм найлегше служити, бо необтяжені совістю й зайвим інтелектом, вони спокійно відправляють солдатів на самогубні операції. Мйже всіх, хто намагався хоч якось скерувати дику фантазію не випробуваних війною полковників й генералів, викурили у відставку.
Побували коло кордону. Вперше побачив це місце не по телевізору, а в живу. Знав, що через декілька днів сам перетну цю умовну лінію. Умовну тому що більшість колючки вже давно була розібрана, і через усі діри сувала туди сюди техніка й селепки.
Зображення
By hrycian
Відбулося чергове „чудо”. Зібрали батальйон розділили, кому гнати конвой, а кому летіти літаком. Далі всіх хто мав гнати вантажівки викликали до штабу й наказали... здати усі набої. Після цього наказали завантажитись у машини й вишикувати техніку у колону в напрямку Іраку. Колись комвзводу відправив мене у вдрядження до „Роттердаму, що в Бельгії” й мало не розжалував у рядові за відмову виконувати наказ, тому якби нам доручили роздягнутися догола й таким чудом замарширувати до кордону, я б сильно не здивувався. У всіх загуляли нерви, тим більше няких пояснень не було. Не давали жадних пояснень коли зібрали на нараду до штабного намету й роздали карти. Виявилося, що карти були лише на половину маршруту, а далі моліться, селепки, може Бозя буде добрий. Коли розвідка почала плести щось на кшталт: „там побачите школу й повернете на ліво”, то вже не було навіть сили матюкатися. Прийшовши нараду я на всякий випадок написав листи рідним і заклав їх до підкладки бронежилета.
Увесь цей час намагався дати знати про себе додому. Як не як, пройшло 2 тижні по відправці. У таборі якісь бабаї поставили шатро з інтернетом і пускали селепків поклацати клавою беручи з носа по 10 доларів за пів години. Вже й грошей було не шкода, але черга перед тим шатром була з добрі 200 метрів і посувалася не надто швидко. Вважаючи, що вільного часу зовсім не було вирішили наступне: всі мали нести варту на периметрі. Вибрали одно щасливчика й розділили його вахту між себе. За це він узяв наші записки й перестукав їх родинам в тому „інтернет-кафе” ,відстоявши 3 години в черзі під арабським сонцем якому було начхати, що на дворі січень місяць, бо палило як на аутодафе. Довжелезні черги стояли й коло їдалень. Щоправда рухалися набагато швидше. Годували дуже екзотично. Ніколи не бачив, щоб так можна було знищити продукти. Спалені стейки, непроварені ракові хвости, розварений в однорідну массу дорогий шафрановий рис. Заправляли в цьому „общепиті” наймані індуси під патронатом розжирілих резервістів. Щоправда, останні худіли в цих місцях дуже швидко, бо часто-густо їх відправляли з хавчиком до Іраку, назад не давали охорони й, мало не наклавши повні штани, вони висиджували місяцямі на якімсь розбомбленім летовищі оточивши себе вантажівками й цистернами, в марній надії, що піхота, яку вони нагодували холодними макаронами, повернеться й допровадить їх назад до кордону. Ну а індуси... що можна чекати від людей, що дістають 300 доларів на місяць у країні де житло коштує 500 доларів на тиждень?
Зображення
By hrycian
Наші індуси
Я сам собі Петлюра!
 

Аватар користувача
Гриціан
Member
Member
 
Повідомлень: 3351
З нами з:
12 квітня 2006 19:43
Звідки: Зеленьки- Гарносільськ на Лимані

Повідомлення Гриціан » 21 травня 2008 18:20

А ще в їдальнях можна було надибати повний інтернаціонал солдатів усіх країн, що Буш підписав на війну. Особисто мені зустрілися: монголи, філіпінці, колумбійці, британці, поляки, всі прибалти і навіть японці. Піддані імператора виконували суто декоративну роль. По три рази на день вони злізали з автобусу й заходили до наметів, а купа журналістів це дійство фільмувала. Потім робилась пауза і з кишень японців вилізали супутникові (sic!) телефони з яких вони дзвонили додому. Запам’яталося ще одна деталь. На спинах у всіх мікадо були нашиті маленькі японські прапорці. Такі як у німців чи голандців, але чомусь не на рукавах а саме на спинах. Прибалти усі як один дерли носа і намагалися говорити по англійськи. Ніхто не давав ради. Коли хтось з моїх коллєжків спробував з ними розбалакатись і по повній поразці закинув, що „є тут українець й може договоримося”, вони страшенно образилися і сказали, що російською не балакають. З поляками було легше, бо мову знаю досить, щоб зійти за мешканця „східних кресів”, та й до українців вони ставляться все толерантніше. Правда не проминули поділитись подивом, про український контингент, що спілкується між собою виключно російською і змітає по дорозі все, що погано лежить не гірше від албанців. Що ж, з російською мовою треба мабуть розуміти специфіку життя в краю. Мій „ментор” полковник українського походження ще й не так дивувався. Стояв він раз у черзі за хавчиком, а перед ним двоє українських офіцерів. Він був у спортивному костюмі, тому побачити його прізвище було годі. Чує, балакають по російськи. Вирішив прикинутись вар’ятом. Питає по англійськи: „шо ви за одн?” Виявилося розуміють. Він їх пита:
-- А по якому теревените?
-- Та по російськи ж.
-- Так ото у вас на рукавах російські прапори?
-- Та ні ж, дядьку, українські.
-- А чого ви по російськи говорите?
-- Та бо між російською й українською нема жадної різниці.
Ну тут полкан вже не витримав і прочитавши їм уривок з Шевченківського „свого не цурайтесь”, обізвав „сволочі” й пішов геть клянучи на весь світ Росію і її темні справи. Такий вже він бойовий був. Як побачить десь селепка з прізвищем віддалено нагадуючим українське, то не зупиниться, поки не переконає, що той самий справжній етнічний українецьй має пишатися з свого походження та непогано було б рідну мову підівчити. Полковничі орли на ковнірі були дуууже добрим аргументом у розмові.

Не пам’ятаю вже що й за день був коли вирушили в конвой. Якось вилетіло з голови. Пам’ятаю лише що була дурна ніч, добрих кілька годин до світанку. За два дні до того видали боєзапас, щось 200 чи триста набоїв і магазинки запасні.
Зображення
By hrycian
Щомісяця набої перераховували, тому вигадувалися різні зручні способи їх розносу. Найліпшим виявилося зсипати до шпитальних уриналів

Усі магазинки набили по небалуйся, а потім добре про це пожаліли. Останню ніч провели просто неба на кордоні очікуючи зеленого світла від польової жандармерії. Вже там дістали наказ „по машинах. й рушати в дорогу”. В моїй вантажівці був виставлений режим медичної частоти на радіо. На випадок якщо опинимося коло потребуючих допомоги поранених. Ще не переїхали кордон, а вже доходить повідомлення, що конвой, який виїхав за кілька годин перед нами заїхав до засідки й потребує евакуації на двох поранених. Пізніше ми доїхали до того місця. Все що не було забрано групою прикриття, було розтягнуто бабаями. На узбіччі дороги ще диміли скелети вантажівки й цистерни, але було видно, що ні сидінням ні колесам в них не довелося диміти. Коли в пустелі настає ранок, то перед тим як сходить сонце, піднімається страшний туман. Якщо хтось звечора вивісив сушитися штани, то вранці з них можна викрутити з добрячий стакан води. Виглядає той туман як кадри з голівудських фільмів жахів про цвинтарі й зомбі: крутиться клубами при землі й розходиться струмками догори. От в таке кіно ми й заїхали. Ротний дав наказ загнати набої до стволів. Став я клацати затвором, а набій не йде. Те саме й у шоферки. Чую матюки з кузова де засіли кулеметник з ще одним селепком. Виявилося, що ми всі набили дешеві обійми, а пружини „позасинали”. Нервово перезаряджали, по пів магазинки намагаючись не погубити набої по салону, у якому було й так поно дірок та ще й пісок летів у різні боки. Потім наші бабиська жалілися, що їм пісок зайшов до причинних місць і усе попсував. Може й так, а може просто військовий спосіб кокетсва.
Попереду був ще рік пригод. Ми ще не знали, що в колонні їдуть майбутні інваліди й навіть мерці. Їхали собі немов у відеогрі стискаючи кріси до білих пальців від нервового напруження.

Зображення
By hrycian

Наш „екіпаж” перед виїздом. Двох поранять, троє звільняться з армії, коли розморозять контракти.
Я сам собі Петлюра!
 

Аватар користувача
Adam
Global Moderator
Global Moderator
 
Повідомлень: 31932
З нами з:
22 лютого 2006 21:35
Звідки: Київ, Україна

Повідомлення Adam » 21 травня 2008 23:31

Super! :yes:
Зображення

"Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!"
"Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!"
 

atez
Member
Member
 
Повідомлень: 2078
З нами з:
02 травня 2006 21:31
Звідки: Нововолинськ

Повідомлення atez » 22 травня 2008 06:31

Я вже казав: Гриціан - поет!
Вставай, Україно, бо москаль вже годину не спить!
 

Аватар користувача
Михайло
Member
Member
 
Повідомлень: 2714
З нами з:
20 вересня 2006 17:20
Звідки: Київ

Повідомлення Михайло » 22 травня 2008 14:30

Але реально буде шкода, якщо Гриціан своїх спогадів не видасть! Бо ж і інфа цікава, і мова суперколоритна...
Критичний розбір аргументів на користь нового датування Св. Софії: http://www.spadshina.org.ua/File/Sophia2.pdf
 

Аватар користувача
Грiм
Member
Member
 
Повідомлень: 4193
З нами з:
27 лютого 2006 19:29
Звідки: Київська обл, с. Дмитрівка

Повідомлення Грiм » 22 травня 2008 15:03

ну у мене на юзербарі все сказано :D
Ми молодії, хлопці лісовії
Скрізь нам дорога відкрита.
 

Аватар користувача
CAM
Member
Member
 
Повідомлень: 1530
З нами з:
20 травня 2007 20:57
Звідки: Самбір-Чикаго

Повідомлення CAM » 22 травня 2008 16:04

Грицьку, ти обіцяв про взувачку щось написати. :oops:
„На диявола – хрест, на неприятеля – шабля”.
 

Аватар користувача
Гриціан
Member
Member
 
Повідомлень: 3351
З нами з:
12 квітня 2006 19:43
Звідки: Зеленьки- Гарносільськ на Лимані

Повідомлення Гриціан » 22 травня 2008 16:16

Поет вийшов на подіум й, витрусивши зі шклянки павутиння, налив трохи помутнілої \"Нафтусі\": Так всім дякую, так всім дякую... і закашлявся незрозуміло чи від сліз розчулення чи від виду нафтової плями у стакані :yes: :yes:

CAM Буде тобі й про Абу Касимові капці. Тілько не забувай нагадувати.
Я сам собі Петлюра!
 

Далі

Повернутись до Вогнепальна зброя та піхотне озброєння

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість