УПА на Тернопільщині: ВО "Лисоня" і УПА-Південь

Модератор: Global Moderators

Воля
Member
Member
 
Повідомлень: 303
З нами з:
17 квітня 2008 17:21
Звідки: село

Re: УПА на Тернопільщині: ВО "Лисоня" і УПА-Південь

Повідомлення Воля » 05 жовтня 2014 15:43

Віктор100
цікавлюся діяльністю УНС в Галичині

А чи не потрапляли Вам дані про УНС Тернопільщини чи вишкільні групи з Тернопільщини, що направлялися у інші місця Галичини (може й Волині чи Поділля) для проходження навчання (вишколу)?
Честь і слава
 

Аватар користувача
Віктор100
Member
Member
 
Повідомлень: 355
З нами з:
10 жовтня 2012 18:51
Звідки: Львів

Re: УПА на Тернопільщині: ВО "Лисоня" і УПА-Південь

Повідомлення Віктор100 » 08 жовтня 2014 21:25

Даних про УНС в Тернопільській області період (весна-літо-початок осені 1943 р.) на жаль в мене покищо не багато.
Є така інформація:
Ще більше праці прийшло 1943 р. коли на Волині почала діяти УПА, а згодам і в нас організація відділів УНС. Впродовж року кілька разів приходили згори накази, щоб відрядити певну кількість добровольців до УПА на Волині чи до УНС в Карпати.
Андрій Галайбіда-"Бір". Спогади станичного села Сільце Божиківське // Літопис Української Повстанської Армії. Т.12. - Торонто - 1989 - С. 244.

Гой Дмитро - вояк УПА. Народився 1922 р. в с. Раковець Підгаєцького повіту. Весною 1943 р. відійшов на Волинь, де, здається став сотенним. Влітку вернувся знову у Підгаєччину, зорганізував сотню УПА і відійшов з нею на Волинь. Загинув 1943 р в бою з німцями.
Літопис Української Повстанської Армії. Т.12. - Торонто - 1989 - С. 304.
 

Аватар користувача
Запорожець
Member
Member
 
Повідомлень: 6722
З нами з:
28 лютого 2006 15:06
Звідки: Київ

Re: УПА на Тернопільщині: ВО "Лисоня" і УПА-Південь

Повідомлення Запорожець » 17 жовтня 2014 18:16

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/28/33736/

Останній бій УПА. Тернопільщина, 1960 рік

Вони передруковували ОУНівські агітки, датуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. Вони грабували магазини і вбили офіцера КДБ. Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього.
В 1960 році в СРСР була успішно випробувана перша міжконтинентальна балістична ракета. Країна виграла чемпіонат Європи з футболу і оголосила про підтримку соціалістичної Куби. Хрущов, подавивши антирадянські заворушення в Угорщині, стукав черевиком по трибуні ООН.
В Казахстані готувалися до запуску Гагаріна, в Москві - до останньої в СРСР грошової реформи, в Києві відкривали першу лінію метро. У молдавському селі Драгонешти народився ще нікому не відомий Сергій Тігіпко. У Кремлі готувався взяти в руки владу вже досить відомий Леонід Брєжнєв.
Пройшло 10 років від смерті командира УПА Романа Шухевича і шість років від арешту останнього головнокомандуючого Армії Василя Кука. Похідні групи відійшли на Захід, а хто не загинув - легалізувався в УРСР. "Воюючої України" фактично вже не було.
Закінчувалася нетривала хрущовська "відлига". Світовий авторитет і державна потуга Радянського Союзу здавалися такими непохитними, що виступити проти них зі зброєю в руках міг хіба що той, хто не боявся за життя.
Такі люди знайшлися. Повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини і Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. І все заради короткочасної вогневої сутички і самогубства. Так само як 10 років тому Шухевич.
Про цих людей ІП і хоче розповісти вам сьогодні.
--------------------------------------------------------------------
Наближається 51-ша річниця останнього бою підпілля України із радянським військами. Як відомо, він відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року - в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим.
В результаті бою із опергрупою Тернопільського управління КДБ із доданим до неї 12-тим Римнікським ордена Богдана Хмельницького загоном Внутрішньої охорони МВС СРСР (раніше, до речі, ця частина охороняла тили Особливого корпусу, який придушував Угорське повстання 1956 року) була оточена і розгромлена остання група українських повстанців.
За наслідками того бою двох чоловіків, учасників групи, було поранено і вони дострілился, а третій учасник - жінка - останнім набоєм учинила невдалу спробу самогубства.
Як вдалося документально переконатися автору, більшу частину свого часу в підпіллі в 1950-х роках ця повстанська група провела на хуторі Кубань села Цюцьків в Рогатинському районі Станіславської (нині Івано-Франківська - ІП) області. Про це я неодноразово чув раніше від старожилів села.

Чекісти управління КДБ Івано-Франківської області з мешканцями села Верхня Липиця Рогатинського району (центр сільської ради, до якого належав і Цюцьків) після віднайдення бункера групи "Петра". 1960 р. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху
Група повстанців, про яку ми ведемо мову, діяла з літа 1952 року - спочатку у складі Пальчак Марії Іванівни, псевдо "Стефа" (22.07.1922 - 03.01.1998) та члена Подільського окружного проводу ОУН Пасічного Петра, з 1948 р. вінчаного чоловіка Марії, псевда "Чорний", "Петро" (1925 р.н., с. Середнє Войнилівського району Івано-Франківської області - 14.04.1960р.), а з 1955 року до цієї групи приєднався Цетнарський Олег з с. Боків Підгаєцького району (1938 - 14.04.1960р.).
З надрукованих спогадів Марії Пальчак (яка після того, як була засуджена, повністю відбула свій строк покарання, вийшла на свободу 14 квітня 1975 року та дожила до незалежності України) знаємо, що повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумляни, Боків, Підгаєцького району села Тростянець, Славитин, хутір Діброва Славитинська Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленів, Свистільники і, природно, Цюцьків Станіславської області.
В своїх спогадах Пальчак виголошує таємничу фразу: "В одних господарів ми перебули три зими в криївці і ніхто про це не знає з посторонніх ще й до сьогодні".
Тепер, крім каральних органів радянської влади, про це знаємо і ми, "посторонні" - цими людьми було подружжя Клюбів з хутора Кубань на Івано-Франківщині!
Хутір Кубань - маленьке поселення тоді ще села Цюцькова (з 1968 року радянська влада перейменувала його на Малинівку), на п'ять-шість хат. Після Другої Світової війни дехто з господарів переселився до самого Цюцькова, а на хуторі залишилися обжитими лише чотири хати. Зараз обжитою залишилась лише одна хата.
Хутір, як і саме село, оточений лісом та знаходиться на межі Рогатинського та Бережанського районів Івано-Франківщини. А якщо перейти через ліс "Кізлики", опиняєшся у Підгаєцькому районі Тернопільської області.
Зиму 1952-1953 років Пальчак та "Петро" зимували в криївках, розташованих в Тростянецькому лісі, що в Тернопільській області, але через труднощі та незручності тривалого перебування далеко від населених пунктів, вирішили обладнати криївку в якомусь населеному пункті.
До 1954 років організований опір українських повстанців на території Підгаєцького, Бережанського районів Тернопільської області та Рогатинського району Станіславської області було придушено і з цього часу, як зрозуміли Марія і Петро, їхніми безпосередніми пошуками каральні органи радянської влади активно не займалися.
Тому восени 1954 року за пропозицією Петра Пасічного та за згодою жителя хутора Кубань Мирона Клюби і його дружини Михайлини Нижник (прізвище по першому чоловікові - так її і кликали в селі) в недобудованій частині їхньої хати була викопана криївка. Вона була невеликою та розрахована на двох осіб.
Спочатку криївку планувалося побудувати у двоюрідного брата Мирона Клюби - Ярослава, про авторові розказав Ярослав Клюба особисто. Однак від цієї ідеї відмовилися, оскільки хата Ярослава стояла на піску і близько до поверхні підходила вода.
Мирон Клюба і його двоюрідний брат Ярослав - родом із сусіднього хутора Діброва Славитинська Підгаєцького району Тернопільської області й перейшли жити до Цюцькова лише на початку 1950-х років.
Господарство Мирона було вибране для обладнання криївки не випадково. Господарів та їхніх сусідів Петро Пасічний знав давно, тому ховатися тут, на думку підпільників, було безпечно.
До господарів ця група повстанців постійно заходила на протязі 1952-1954 років разом із Михайлом Перегінцем "Білим", деколи переховуючись тут та отримуючи допомогу продуктами.
Криївка була викопана за п'ять днів з допомогою господарів та їхніх родичів - Ярослава Клюби та його дружини Каськи. Під час копання криївки підпільники були вимушені з допомогою господарів та їх сусідів витягати великий камінь, що виявився в тому місці. В подальшому ця криївка використовувалась підпільниками в зимовий час аж до 1959 року, а коли була така необхідність через небезпеку, то і в літній час.
Сама криївка, як вже вказувалося, була малою за розмірами і повітря для перебування там трьох людей (після приєднання до них в 1955 році Олега Цетнарського) не вистачало, тому переховуватися в ній було важко. Через це підпільники намагалися більше бути на поверхні, дотримуючись при цьому правил конспірації.
Те, що на Кубані переховуються підпільники, жителі Цюцькова знали, але мовчали - переважно через страх бути покараними, бо дійсно вірили, що десь у "Кізликах" є ще інші, які можуть помститись за цих підпільників. Ставилися до цього нейтрально, але і зв'язків із групою не шукали.
До речі, на даний час ця хата розібрана родичами дружини Мирона Клюби на будівельні матеріали. Залишився лише фундамент, а саме місце заростає лісом. А на цьому місці доцільно б поставити, наприклад, пам'ятний знак.
З огляду на пасивність радянських каральних органів, протягом 1955-1958 років підпільники більшу частину часу проводили на горищі або в хаті, а не в криївці, оскільки через те, що хутір Кубань знаходиться серед лісу, до нього рідко навідувались представники радянської влади.
Повстанцям допомагали діти Мирона Клюби, які інформували про становище на хуторі та чужих осіб чи представників органів влади, якщо вони з'являлися. Тоді група ховалася у криївці.
З часом підпільники почали почувати себе настільки вільно, що - за спогадами жителів Малинівки - навіть зверталися за медичною допомогою до медпункту у центрі сільської ради - Верхній Липиці, а також ходили на танці до клубу в тому ж селі.
Цікаво, що для Мирона Клюби та його сусідів, які знали, що в його хаті переховуються повстанці, Олег Цетнарський та Петро Пасічний були відповідно "Іваном молодим" та "Іваном".
Протягом усього описуваного часу в літній період повстанці відходили на терени Тернопільщини та у навколишні села Рогатинського району, іноді навідуючись до свого постійного місця перебування на хуторі Кубань.
На озброєнні група мала автоматичну гвинтівку та пістолети. Мали вони також друкарську машинку і вже несправний передавач (Пасічний був радистом, закінчивши відповідний вишкіл УПА в Карпатах).
Крім цього, у підпільників був певний запас старої націоналістичної літератури, яку Цетнарський регулярно передруковував, датуючи більш пізнім часом, ніж вона була створена - у такий спосіб підпільники переконували населення, що крім них, є й ще інші підпільники, а повстанська боротьба триває.
З часом про те, що вони переховуються на хуторі, стало відомо родичам дружини Мирона Клюби, з якими повстанці навіть сфотографувались - в подальшому це фото зіграло фатальну роль в їх повстанській долі.

Фото, яке допомогло каральним органам вирахувати одну з останніх боївок УПА. "Петро" стоїть праворуч, Марія Пальчак сидить праворуч
Зиму 1959-1960 року група Марії Пальчак перебула в криївці, викопаній в господарстві жителя села Шумляни Підгаєцького району Петра Підгородецького.
Під час бесіди з працівниками Тернопільського обласного КДБ відразу після захоплення, 15 квітня 1960 року, Марія не сказала спецслужбам про це, повідомивши, що єдина їхня криївка знаходиться в хаті Мирона Клюби на хуторі, як неправильно записано в довідці, "Тютьків", тобто Цюцьків.
Причини, чому група не ховалася у криївці взимку 1959-1960 років, Марія Пальчак пояснила тим, що влітку 1959 року їм стало відомо, нібито КДБ має у своєму розпорядженні фото, на якому зображені "Петро", сама Марія Пальчак, жінка з родини Мирона Клюби і ще один чоловік, і що органи намагаються встановити особи сфотографованих.
Повстанці знали, що це фото було зроблене на хуторі Кубань у Ярослава Клюби, і вирішили з літа 1959 року більше тут не базуватися. Але перед відходом вони попередили Мирона, щоб він криївки не засипав, бо вона може їм іще згодитися.
Пізніше повстанцям стало відомо, що взимку 1958-1959 років до Мирослава Клюби на Кубань навідувались працівники КДБ та міліції, намагаючись довідатися, чи не переховується хтось у нього.
Брат Мирона Клюби Ярослав, безпосередній учасник цих подій, проживає в Херсонській області і авторові вдалося поспілкуватися з ним особисто у травні 2010 року.
Він пригадує, що однією з причин, чому повстанці припинили переховуватися в цій криївці, міг бути також особистий конфлікт між Мироном Клюбою та "Петром". При відході від Мирона повстанці нібито пригрозили йому.
Однак схоже, що каральні органи почали безпосередньо займатися цією групою лише після того, як 12 жовтня 1959 року Петро Пасічний застрелив - швидше волею випадку - лейтенанта КДБ В. Стороженка, який йшов на зустріч із інформатором з с. Тростянець в Тростянецький ліс.
Лейтенант Стороженко став останньою бойовою жертвою з боку радянської влади у її війні з націоналістичним підпіллям.
За показами Марії Пальчак, це вбивство сталося тоді, коли група йшла на вечерю до когось із села Тростянець. На узліссі Тростянецького лісу на них вийшов якийсь чоловік, який крикнув: "Стой! Кто идет!".
Група кинулась тікати, а "Петро" подумав, що це засідка на них. В. Стороженко почав переслідувати підпільників із пістолетом в руках. Коли стало ясно, що він один, "Петро" вбив КДБіста із мисливської рушниці. Документи та зброю партизани забрали.
На той час група вже фактично не вела жодної організаційно-пропагандистської роботи, але здійснила 11 озброєних пограбувань магазинів і колгоспних складів у навколишніх селах для забезпечення своєї життєдіяльності, а також займалася залякуванням сільських активістів.
Награбовані товари реалізовувались через магазини споживчої кооперації у інших селах.
За спогадами Ярослава Клюби, "Петро" обґрунтовував йому дії повстанців при пограбуванні сільпо, зокрема, й як одну із форм боротьби із радянською владою та правомірністю таких дій щодо влади, яка визискує українців.
Поступово коло пошуків звужувалось. У навколишніх селах з'явились відозви до партизанів, щоб вони здавались. В цей час, взимку 1960 року група перебувала в криївці в Петра Підгородецького в с. Шумлянах, який, здається, був родичем Марії Пальчак.

Ярослав Клюба - двоюрідний брат Мирона, в хаті якого була криївка. Зараз мешкає на Херсонщині
Однак незабаром у стані алкогольного сп'яніння Підгородецький перед кимось хвалився, що у нього переховуються партизани, тому далі перебувати у нього стало небезпечно.
Група вийшла з криївки 4 березня 1960 року, тобто занадто рано - в лісі ще лежав сніг, на вулиці було досить холодно.
Надалі підпільники перебували у лісі, що було небезпечно, оскільки підвищувало імовірність бути виявленими. А 14 квітня 1960 року, в Страсний Четвер, настала розв'язка - в Божиківський, Тростянецький та Слав'ятинський ліси наїхало багато війська.
Ось, як про це розповідає сама М. Пальчак в інтерв'ю Д. Нискоклон ("Визвольний шлях" у кн. №3 (588) за 1997 рік - с.316; думаю, що ця розповідь суттєво відредагована інтерв'юером):
"Нас або вистежили або донесли сексоти. Це стало зрозумілим в одну мить. Побачивши, що ми оточені, ми вирішили разом бігти і в разі смертельної небезпеки дострілятись, щоб не здатися ворогові живими. Ми почули крики з вимогою здатись живим.
Раптом я перечепилась за гілля і впала. Солдати почали підбігати до мене, а я вже була поранена і в праву руку. Останніми зусиллями приклала пістолет П-38 (нім. виробництва) до голови, вистрілила і впала. Рукою володіла погано, тому куля попала в голову в 7 міліметрах від мозку, і я себе не змогла смертельно поранити.
Коли фотографували місце події, то солдат почув, що я дихаю. Мені на місці санітари зробили перев'язку і на машині відправили у Підгайці. Цього я вже не пам'ятаю".
Імовірно, стан Марії був не настільки важким, як вона стверджує, оскільки вже 15 квітня 1960 року вона була опитана працівниками УКДБ Тернопільської області.
Під час короткочасного бою Петро Пасічний отримав кілька кульових поранень у груди, а Олегу Цетнарському перебили ноги. Щоб не потрапити до рук кадебістів пораненими, вони застрілилися.
Їхня тіла забрали до Підгайців для впізнання.
Так закінчився організований спротив радянській владі. Однак, ще залишались одинокі нелегали. Деякі з розшукуваних повстанців ховались аж до незалежності України, в тому числі й на Тернопільщині.
За переховування повстанців, а також співучасть у деяких епізодах пограбувань, Мирон і Ярослав Клюби були засуджені до різних термінів ув'язнення і відбули покарання. Однак, наприклад, дружина Мирона, Михайлинка Нижник як багатодітна мати покарання уникнула - в цьому, безумовно, проявилися нові віяння у репресивній політиці радянської влади.
Як зазначено у вироку Тернопільського обласного суду від 16 листопада 1960 року, за яким було засуджено, зокрема і Пальчак М.,
"... знаючи, що рештки бандитів ОУН ліквідовані органами радянської влади, (підпільники - Автор) стали з 1952 року ховатись і діяти на території Підгаєцького і Бережанського районів Тернопільської області, а також Рогатинського району Станіславської області
і шляхом залякування населення, тероризації окремих громадян, передрукування старої націоналістичної літератури і розповсюдження її серед населення, шляхом залучення до розбійних нападів окремих, нестійких громадян створювали видимість, що крім них діють інші банди ОУН і таким чином добували собі житло та їжу...".
Такі дії на перший погляд не свідчать на користь повстанців, героїзований образ яких склався після незалежності України.
Однак, відомо, що всі підпільні організації були вимушені підтримувати матеріально свою життєдіяльність за рахунок експропріації у держав, проти яких вони боролися - тут можна згадати і більшовицьких бойовиків, які нападали на пошти та банки у царській Росії (цим безпосередньо, зокрема, займався майбутній глава ВКПб та Радянської держави - Й. Джугашвілі, більше відомий за своїм партійним псевдо "Сталін"), і ОУН у міжвоєнний час, яка займалася експропріаціями коштів Польської держави.
Крім того, необхідно взяти до уваги, що в той період переважна більшість людей уже б побоялися допомагати повстанцям продуктами, тому фактично у цієї групи щоб вижити іншого виходу, можливо, й не було.
Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього.
Нам варто пам'ятати і про них - не як забронзовілих образів, а як живих людей зі своїми героїчними рисами і недоліками.


Зображення

І знову хмари потемніли,
Стріляв наш кулемет,
Комуна боса утікає,
УПА іде вперед!
 

Воля
Member
Member
 
Повідомлень: 303
З нами з:
17 квітня 2008 17:21
Звідки: село

Re: УПА на Тернопільщині: ВО "Лисоня" і УПА-Південь

Повідомлення Воля » 18 жовтня 2014 10:05

Запорожець
Останній бій УПА. Тернопільщина, 1960 рік
Військові відділи УПА розформували у 1949 р., у ВО 3 "Лисоня" - 1947 р. Тому це не бій УПА, це бій збройного підпілля!!!
Віктор100 ці дані є відомі, я мав на увазі чи відомі ще випадки переведення на Волинь чи в Карпати організованих відділів. Для прикладу натрапив на таке:
Голубович Андрій - "Хижак" свідчив, що:
Правдоподібно у січні 1944 р. "Морозенко" (ніби працівник СБ ОУН району) біля с. Загіря та блищих хуторів (зараз Зборівський р-н) на Волинь перевів сотню української поліції (біля 130 чол.), яку передав районному провіднику на Волині (у Кременецькому надрайоні) "Зимному". Одного разу переїжджав з Волині в Бережанщину якийсь сотенний, ранений у ліву ногу. Часто переходили по звязку з Волині групи роззброєних мадярів, яких відправляли дальше по звязку в Галичину, та румунів, яких відправляли у дальшу дорогу "сліпим" звязком. Перед самим приходом більшовиків по звязку з Волині у Галичину переходив відділ "Енея" з к-ром "Дубом" та пров. "Смоком"
.
На початку квітня 1944 р. кущовий військовик "Дунай"(пізніше був сотенним)припоручив вислати на Волинь всіх охочих хто має зброю до сотні "Юрка". Вона організувалася на кордоні Галичини.

У документах з ДАТО натрапив на такі дані:
(перша половина весни 1944 р.) Відділи УПА формуються у Кременецьких і Шумських лісах, з наміром виступити з цього пункту для військової боротьби проти Радянської влади. По даному питання затриманий провідник районного проводу ОУН Ковальчук – "Буг" показав, що по завданні провідника надрайонного проводу ОУН під пс. "Назар" послані зв’язкові в Галичину з ціллю налагодити зв'язок з відділами УПА, сформованими на окупованій німцями території, пропонуючи їм передислокуватися в Кременецькі ліси. Взятий у полон повстанець – Ротбовович (не точно??) Богдан подав, що він член сотні «Железняка», яка формувалася в Галичині, після чого була перекинена в Кременецькі ліси.
Честь і слава
 

Аватар користувача
Віктор100
Member
Member
 
Повідомлень: 355
З нами з:
10 жовтня 2012 18:51
Звідки: Львів

Re: УПА на Тернопільщині: ВО "Лисоня" і УПА-Південь

Повідомлення Віктор100 » 18 жовтня 2014 12:34

Воля
На жаль поки що інформації більше не має.
 

Воля
Member
Member
 
Повідомлень: 303
З нами з:
17 квітня 2008 17:21
Звідки: село

Re: УПА на Тернопільщині: ВО "Лисоня" і УПА-Південь

Повідомлення Воля » 14 березня 2015 12:49

Писав 26 листопада 2010 р.
Сотенний к-р "Голуб" формував відділ у Голіградщині для Камянець-Подільщини, до нього приєдналися розбитки відділу із Дуплиська. Сотня к-ра "Голуба" перейшла у Борщівщину у Циганський ліс

Натрапив на таку от статтю Михийла Сопівника "Відлуння бою. 70-м роковинам УПА присвячую" із подробицями бою 14 травня 1944 р. Цікаві витяги з неї:
... Про один бій, із героїчного чину УПА, сотні [...] під проводом сотника “Голуба”, який відбувся на околиці мого рідного села Блищанка Заліщицького району Тернопільської області в травні 1944 року розповідає ця публікація.
На початку травня 1944 р. у село Блищанка увійшла сотня УПА [...] і розмістилася на постій в урочищі Ярмівка на східному краю села в лісі над Потічком. Наше село в часи визвольних змагань ОУН-УПА було обозною станицею, в якій заготовляли продукти харчування, одяг, взуття, зброю, набої та все необхідне для забезпечення партизанських потреб. Для постою сотні обрали зручне, з військової точки зору, місце. З одного західного боку між урочищем Ярмівка відкрите поле зі схилом до Потічка, яке добре проглядається, а з другого, східного, повстанців прикривали ліс і повноводна річка Серет.
Сотня простояла більше тижня. Силами громад навколишніх сіл Голігради, Лисичники, Блищанка, хуторів Вовучків, Миколаївка було організовано харчування і доставку амуніції. Партизани проводили організаційно-пропагандистську роботу із залучення молоді до лав УПА. Охочих влитися до лав УПА було вдосталь.
Про ці події розповідав мені Михайло Піхлик із нашого села, який тоді ще 13-річним хлопчиком носив їжу партизанам. Так було і в суботу напередодні бою, коли Михайло приніс обід в урочище. Він розповів, що після обіду з повстанцями проводили політзаняття. Вів їх дяк із села Угриньківці (прізвища автор не запам’ятав) [...] Після політичної підготовки новобранців навчали володіти зброєю.
Із селом був добре налагоджений зв’язок. Дмитро Горішний — мешканець крайньої хати від урочища Ярмівка (тоді 15-річний юнак) щовечора водив повстанців-розвідників верболозами понад Потічком у село [...] Після бою у Ярмівці Дмитра заарештували, він був під слідством, але через відсутність доказів його відпустили.
Спокійне життя сотні [...] тривало недовго. 18 травня 1944 р. у святу неділю на світанку в село прибув запасний полк червоних, що розміщувався у селі Торське і близько 10-ї години почав наступ на повстанців із кутка Нагорінка по полю до урочища Ярмівка. Бій розгортався за стандартною схемою. Пан Дмитро згадує:
“Піднявшись від Потічка на горб, де паслася наша худоба, я побачив розсіяні по полю чорні цятки. Їх було так багато, наче маку”
[...]
Із розповіді Михайла Піхлика:
“Сотник “Голуб” був родом із Чортківщини. Я визначив це по його говірці. Він мав військовий вишкіл, будучи на службі у польському війську капралом”. Високий на зріст, худорлявий, русявий, з бородою й вусами. Одягнутий у німецьку шинелю і синю гімнастерку, у чоботях і шапці-петлюрівці з тризубом. Через плече портупея, збоку пістолет, на грудях далековид [...]

Укрившись за Потічком на початку лісу, сотня зайняла оборонний рубіж і сміливо вступила у бій із полком червоних. Першу ворожу лаву вони підпустили дуже близько на відстань кидка гранати і за командою “Голуба” вдарили перехресним кулеметним вогнем з обох флангів оборони і всіма наявними засобами стрілецької зброї і гранатами. Першу лаву було повністю знищено. Друга й третя лави залягли на землю і стали окопуватися під постійним партизанським обстрілом. Бій тривав до настання темряви.
Оскільки це був запасний полк, то артилерії чи танків у червоних не було, але в другій половині дня їм підвезли міномети. Та й мінометами ворог не міг скористатися, бо коли мінометники намагалися підійти ближче, щоб міни лягали на партизанський рубіж оборони, їх розстрілювали з кулеметів, влаштованих на високих дубах, звідки велась і розвідка за полем бою. Якщо міномети переміщувалися назад, то міни вже летіли по своїх, що під час бою окопалися як-небудь. Нахил поля до повстанців додав їм можливості вести прицільний вогонь з усіх видів стрілецької зброї. І все-таки міномети завдали повстанцям відчутної шкоди.
Як саме почали і вели бій повстанці впродовж першої половини дня, розповідали мені Дмитро Горішний та учасниці цього бою (по неволі) моя сестра Тетяна Марчук (в дівоцтві Воробець), а також моя сусідка Ганнуся Олещук (в дівоцтві Лозінська). Третьою учасницею цього бою була ще одна сусідка Ганнуся Паньків (по-сільському Процева).
Ось як розповідає про цей бій у своєму листі до мене Ганна Іванівна Олещук:
“Мені було 15 років і я згодилася допомагати повстанцям, коли до мене звернувся провідник “Супрун” із пропозицією про співпрацю[...] Спочатку нас було четверо дівчат, а станичною була Текля Дорош. Виконували все, що нам доручали. Збирали харчі, одяг — хто, що давав для партизанів, ходили на зв’язок, носили естафети. Так ось 18 травня 1944 року станична Текля Дорош розпорядилася зготувати сніданок і віднести в Ярмівку партизанам. Ми пішли до крайньої хати від лісу урочища Ярмівка, в якій мешкали Горішний Василь із сім’єю. Зварили сніданок і поки все приготували — одержали новину про прибуття в село москалів прифронтового полку з села Тарське. Зі сніданком і цією новиною ми пішли до лісу. Це було близько 10-ї ранку. Ми тільки прийшли, віддали їжу, розповіли, що в село наїхало багато війська, а по полю до лісу вже йшли москалі. Партизани так і не поснідали, бо вже почалася стрілянина. Повстанці зайняли свої місця на оборонному рубежі. Нам, фактично ще дітям, довелося бути у тому бою 11 годин”
.
Бій у Ярмівці не змовкав ні на хвилину. У другій половині дня вже закінчувалися набої. По зв’язку це було передано у найближчі села Лисичники, Голігради, Блищанку, на хутори Вовучків і Миколаївку. В цих селах станичні організували їхню поставку.
Ось що мені розповів мій сусід Мар’ян Ленгер, якому тоді було 12 років:
“Доставити повстанцям набої доручили Анелі Малітовській, та кінь скинув її з себе і втік. Я впіймав коня і зголосився відвезти набої (кулеметні стрічки) партизанам. Через північне крило села “Колонію”, що прилягає до лісу, доїхав до краю села і погнав коня галопом далі по полю через “Долини” в бік Ярмівки. Та коли під’їхав до урочища з Нагорінського горба, в мене почали стріляти москалі. Це помітили партизани і кулеметним вогнем прикрили мене. Так вдалося відвезти набої і вже лісом, обминаючи поле, живим повернувся додому”
.
Наступного ранку ліс зустрів карателів мовчанкою. Із села прислали підводи з ґаздами, щоб ті підібрали вбитих і поранених після бою. Червоних звозили з поля до Потічка і відвозили на вантажних автівках. Серед повстанців теж були полеглі, але москалі заборонили їх ховати. Уже потім, через два тижні, жінки з села Лисичники ховали вбитих хлопців-упівців.
Свідок тієї події Іван Рибцуник розповідав, що коли підбирали поранених червоноармійців на полі після бою, то майже всі вони розмовляли українською і кликали маму чи батька по-українському.
“Це були новобранці, — казав Іван Михайлович, — із-за Збруча, з Кам’янець-Подільщини і Проскурівщини”
[...]
Р. S.
1991 року на місці бою в урочищі Ярмівка патріоти села Лисичники встановили пам’ятний хрест полеглим у цьому бою вірним синам України. Весною 2004 р. на місці дерев’яного встановлено кам’яний хрест стараннями Марії та Ольги Журецьких із села Касперівці до 60-х роковин цього героїчного бою.

На жаль достовірних даних про дану сотню та її старшинський склад поки що віднайти не вдалося, проте дещо відомо:
Сотню організовано у Заліщицькому р-ні "під час стабілізації фронту" ймовірно у другій половині квітня 1944 р. очолив її "Голуб" - літ 34, середнього росту, чорний. Після згаданого бою 14 травня передислокувалася у ліс біля с. Олексинці Борщівського р-ну, а звідти ніччю 19-20 травня у циганські ліси, де 21 травня потрапили під облаву. К-р "Голуб" загинув у бою 21 травня 1944 р. у циганському лісі (За іншими даними у жилинецькому лісі). Після бою 18 стрільців з його сотні влилося у сотню к-ра "Мельника", а ще одну групу стрільців, за не перевіреними даними, вивів у давидківський ліс рай.реф.проп., що походив з Гусятинщини. Відомо, що одну групу (30 стрільців) очолював провідник ОУН "Бір", який, ймовірно, 19 травня 1944 р. став чотовим у сотні "Голуба". Ймовірно, у 20-х числах травня 1944 р. сотня розформувалася (розбіглася).
Нестор Мизак у книзі про Заліщики подає, що к-р "Голуб" це Петро Павлюк, 1918 р. н., уродженець села Дорогичівка Заліщицького району. Також він подає псевдоніми двох старшин з сотні - "Корч" і "Сивий", які були поранені під час бою 14 травня 1944 р. в урочищі Ярмівка.
Загалом, із всіх відомих даних випливає, що сотня к-ра "Голуба" підпорядковувалася командуванню УПА за Збручем (ймовірно, у Камянець-Подільщині), так як і сотня к-ра "Мельника" (ймовірно, у Вінничині), проте бій 21 травня 1944 р. прийняли за наказом місцевого провідника "Горліса" (фігурує як "старший" для двох сотень у Борщівщині).
Можливо хтось зустрічав дані про згаданих провідників/старшин?
Честь і слава
 

Аватар користувача
Віктор100
Member
Member
 
Повідомлень: 355
З нами з:
10 жовтня 2012 18:51
Звідки: Львів

Re: УПА на Тернопільщині: ВО "Лисоня" і УПА-Південь

Повідомлення Віктор100 » 09 вересня 2016 09:28

ГО чис. 22, або ГО "Південь", підпорядковувалася УПА-Південь і теж складалася з 3 округ: Рівненської (надрайон Здолбунів, Рівне), Дубнівської та Кременецької.
Марчук І. Структура ОУН на Волині у період Другої світової війни // Український визвольний рух. Збірник 3. - С. 201
http://www.cdvr.org.ua/sites/default/fi ... rnyk_3.pdf
 

Аватар користувача
галичанин-скоморох
Member
Member
 
Повідомлень: 717
З нами з:
29 травня 2010 21:29

Re: УПА на Тернопільщині: ВО "Лисоня" і УПА-Південь

Повідомлення галичанин-скоморох » 13 лютого 2017 21:39

"СБУ випадково знайшла унікальні архівні документи ОУН на Тернопільщині"

http://zaxid.net/news/showNews.do?sbu_v ... Id=1417743

архів.jpg
 

Поперед.

Повернутись до WWII та Другі визвольні змагання (1938-1945)

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 3 гостей

cron