Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Модератор: Global Moderators

Аватар користувача
Іржик
Member
Member
 
Повідомлень: 348
З нами з:
09 серпня 2009 14:31
Звідки: Київ

Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення Іржик » 09 серпня 2009 16:37

Вітаю всіх!

Я давно цікавлюся постаттю Івана Багряного, я можна сказати його \"фанат\". Увесь цей час намагаюсь скласти цілісну картину його біографії, зокрема про його співробітництво з українським національно-визвольним рухом. Цей аспект висвітлений зазвичай лише загальними фразами типу \"брав участь в боротьбі ОУН-УПА\" або свідчення є уривчастими чи суперечливими.

Так, з доступної інформації можна зробити висновок, що Багряний вийшов на контакт з оунівцями в своїх рідних краях, найчастіше пишуть, що в Харкові без зазначення часу цього знайомства.
В Харкові пов'язався з оунівським підпіллям фракції С. Бандери

Проте в книзі Анатолія Русначенка \"Народ збурений\" на с.49 я наштовхнувся на таке:
Відомо, що ОУН тоді ж організовувала зв\"язки і доставку літератури. Такий похід по маршруту Нижньодніпровськ - Харків - Ахтирка - Полтава було проведено в липні - серпні 1942 р. Четверо членів ОУН у м. Ахтирка влаштовували щось на зразок мітингу за участі молоді міста, яка сприймала їх по-різному. На місці ночівлі в Ахтирці до тих чотирьох зайшов чоловік, що відрекомендувався: \"Іван Багряний\"
Пан Русначенко при цьому посилається на спогади Миколи Омеляновича Самійленка, що за кілька абзаців до вищецитованого описується як \"студент-філолог КДУ, член організації (ОУН(р) - прим. моя) в Нижньодніпровську й околицях\" Отже, з цих відомостей випливає, що з оунівцям Багряний пов\"язався в липні-серпні 1942 р., в його рідному місті Охтирка, де він більшу частину часу в період від початку війни й до подорожі в Західну Україну проживав. Проте, як саме відбувся контакт, за яких фактичних і морально-психологічних обставин - залишаєтсья невиясненим.

Далі цікавість викликає подорож письменника в Західну Україну і тамтешні його зв\"язки з підпіллям. Згідно спогадів його майбутнього соратника Григорія Костюка, в серпні 1943 р. Багряний приїхав до Києва. А в біографічному дослідженні Олександра Шугая \"Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду\" (Київ, 1996 р.) читаємо, що Багряний \"виїхав з Києва, коли Червона Армія давно вже захопила і Охтирку, й зінків і Полтаву\" (с. 447). Я не знайомий з детальним перебігом бойових дій на тому відрізку радянсько-німецького фронту, тому звертаюсь до компетентних в цьому плані осіб з проханням прояснити, коли саме орієнтовно це могло відбутися? Очевидно десь у вересні, бо станом на жовтень 1943 р. Багряний знаходився в Моршині, про що сам свідчив у статті \"Народження книги\".

Отже восени Багряний У Львові. Про його побут знову ж таки збереглися доволі скупі відомості, але й вони переважно стосуються його літературного життя. А як щодо політичної діяльності разом з ОУН? Зі статті \"Народження книги\" видно, що Багряний був у дружніх стосунках з Йосипом Позичанюком. Але в чому вони, крім товариських посиденьок, полягали? І з ким ще, крім Позичанюка був знайомий Багряний? Адже Позичанюк був далеко не останньою особою в ОУН(б), а потім став секретарем інформації в УГВР, що також свідчить про значність його ролі в організації, а отже через нього Іван Павлович міг бути знайомим з іншими відомими діячами.

Почав переписувати рукопис у одної випадково знайомої націоналістки-бандерівки, пані К. М-н. Чоловік її дозволив скористатися їхньою друкарською машинкою і кутком в якомусь закапелку. І от я, в тому закапелку, друкував цілі вечори й ночі.
Дозволити якомусь «вар'ятові» цілі ночі ляпати на машинці, викликаючи підозру в сусід, а головне — завжди наражаючись на ризик нічного контролю німецьких органів безпеки,— це вже саме з боку пані М. було виявом цивільної відваги. Можна з цього збагнути, яка ж велика пошана в цієї пані була до літератури! Ситуація ж (власне, почуття відповідальносте та почуття масштабів можливої катастрофи) ще ускладнювалася тим, що це мешкання — це було не взагалі людське мешкання, а це був явочний пункт чи пункт зв'язку різної підпільної націоналістичної братії... З багатьма великими підпільними «рибами» я й мав там нагоду познайомитися, хоч і не уявляв точно, хто це, що це такі от «риби», а думав, що це такі собі звичайні мирні обивателі, літературні знайомі пані М.Там я познайомився вперше і потім коротко зійшовся з Йосипом Позичанюком. І це, власне, він дав мені тоді недвозначно зрозуміти, що я божевільний з таким моїм тут друкуванням, пояснивши, в чому суть.


Станом на 18 листопада 1943 р. Багряний ще був у Моршині, де починаючи з цього дня 2 тижні переховувася, пишучи свою знамениту повість \"Тигролови\".

Я вже страшенно шкодував, що був мало енергійний у пошуках шляху до «лісу»...
п. Штикало належав до націоналістичного проводу, а все ж не знав шляху до партизанського «лісу», а побіг у звичайний, що навколо Моршина.

З даної цитати можна зробити висновок, що щонайраніше до того моменту Багряний в місцях дислокації підрозділів УПА не був, а його зв\"язки з визвольним рухом обмежувались підпільниками ОУН.

І я подався до Львова. Це було на шістнадцятий день. Рано, на світанку.

Отже 4 грудня Багряний знову поїхав до Львова. Ще кілька днів він займався тим, що передкуковував свій рукопис на машинці. Опісля:
Сам я перейшов у підпілля. Сказати по совісті, долею свого твору я вже й не цікавився.

Отже, в підпілля він пішов десь у грудні 1943 р.? Чи є якісь детальні відомості про це?
Далі:
Поки моя книга робила початкові кроки, так би мовити, здобувала собі якесь місце на білому світі, я встиг з'їздити з транспортом медикаментів на Волинь, в УПА. Причому мушу тут сказати, що це було взагалі божевільне підприємство і божевільне було моє поступовання, що взяв у тому участь. Але я пішов на те свідомо і вийшов з того цілий і зовсім не жалію, ані про цю, ані про іншу дальшу участь в українському тодішньому безвиглядному, трагічному резистансі. Божевільність та зухвалість підприємства полягала в тім, що транспорт споряджався серед білого дня на Сикстуській вулиці і шансів на те, що він щасливо рушить з місця, було яких десять, а решта була за те, що все тут же і скінчиться, а учасники будуть перевішані на цій же вулиці. Перед тим могло ще бути трохи побитого скла, а може ще трохи продірявлених нацистських голів. Друга половина божевільности цього підприємства полягала в тім, що, поминаючи можливість кожночасної сутички з німцями, транспорт ішов на Волинь через територію низки польських сіл, збурених відплатною акцією, і треба було великого щастя та великої відваги, щоб крізь них дістатися до мети цілими.


Про цю поїздку теж хочеться дізнатись докладніше: коли саме, з ким і т.д. Чи це сталося ще в грудні 1943 чи вже в новому 1944 році?
з книги Олександра Шугая довідуємось, що \"У Львові з\"явився на початку 1944 р. Був у волинських лісах\". З цього теж невідомо, чи був Багярний у волинських лісах у грудні 1943 чи тоді ж таки, \"на початку 1944 р.\" До речі автобіографія письменника напсиана у Львові датується 11 січня 1944 р. З того ж джерела: \"У 1944 році у партизанці в Карпатах створив і памфлет \"Вінок сонетів\", передрукований 15 серпня 1944 р.в Братиславі у редакції часопису \"Нова доба\". Також 1944 р. датується вірш \"Ода до Сталіна\". Знову ж таки, незрозуміло, де, в яких конкретно відділах УПА перебував Багряний і в яких місяцях 1944 року.

Про діяльність Багряного в той період пише також відомий діяч УПА Євген Штендера:\"За даними Лева Шанковського він працював в ділянці пропаганди й був автором статтей і летючок. Це підтверджують також інші діячі підпілля. Нажаль досі не ідентифіковано жодних його підпільних писань...Коли зимою 1942 р. Радянська армія на коротко зайняла Харків, він ховався в знайомих і був свідком розправи НКВД з активними українцями. Л.Шанковський оповідав, що це стало причиною клопотів з СБ. Хоч він докладно оповів свойому зверхникові про свій побут під більшовиками в харкові, до нього зголосився якийсь молодик з СБ, щоб перевести слідство. пізніше письменник не без обурення оповідав, що цей молодик уважав, що його арештувало НКВД й \"перевербувало\" на свого агента\"

Це вже цікаво! Дізнатися б про ці \"клопоти з СБ\"! Напевно мали б ще десь залишитися свідчення про це, зокрема звіти СБ?

В іншому джерелі здибуємо таке:
На ім’я Романа Шухевича він подає меморандум з вимогою (!)
створити підпільний уряд УПА. Пропозиція сподобалась і незабаром утілилась у так
звану УГВР (Українську Головну Визвольну Раду). Втім проти участі автора ідеї у
ВЗ (Великому Зборі) категорично висловилась могутня СБ (Служба Безпеки) . Через
те, що в лютому—березні 1943 року Іван Багряний, не бажаючи напризволяще кидати
дружину з двома дітьми, перебував в Охтирці, яку зайняли частини Червоної Армії.
На рівні Проводу відбулося переголосування, і Багряному таки видали мандат,
проте на 1-й ВЗ УГВР (липень 1944 року) він не з’явився. Дедалі більше знайомих
і непривабливих рис помічав Іван Багряний в діяльності ОУН-Б, суперечності між
ним і Проводом загострювались.


Ці дані, до речі, доволі часто зустірчаються в біографічних нарисах про письменника; вперше я зіткнувся з ними ше в шкільній хрестоматії з української літератури. Але щодо правдивості вищеописаного я маю сумніви. По-перше, малоймовірно, щоб Іван Багряний знав справжнє ім\"я Романа Шухевича, адже в підпіллі, звісно, користувались псевдонімами й знали одне одного саме за ними. Більшості повстанців та оунівців Роман Шухевич був відомий як \"Тарас Чупринка\" чи \"Лозовський\". Крім того, я певен, що місце постою Головного командира не було публічною інформацією, а тому звідки Багряному було знати, куди направляти той меморандум, щоб він дійшов до адресата? І, нарешті, чому тоді в жодній з сучасних праць, присвячених історії УГВР взагалі ім\"я письменника не згадується, не кажучи вже й про те чи був він головним інціатором створення цього органу чи ні?
Але до інших частин наведеної цитати претензій немає, крім однієї: подробиці! В чому конкретно полягала діяльність Багряного навколо УГВР? Зверніть увагу на знову ж таки на конфлікт із Службою безпеки.

Євген Штендера:
Також відомо, що він був одним з перших, що форсував потребу утворення загальноукраїнського понадпартійного центру, що був би верховним керівництвом УПА і всієї визвольної боротьби. Чому не взяв він участи у ПВЗ УГВР, хоч здається бу втоді недалеко -- в Стрию, не вдалося устійнити.


Зі статтею Євгена Штендери перегукується частина вступної статті Олександра Шугая до видання вибраних творів Івана Багряного вид-вом \"Юніверс\" 2006 року, де він посилається на \"Літопис УПА, том 26 - \"Українська Головна Визвольна рада.Документи,офіційні пубілкації,матеріяли\".Книга четверта,2001\" (напевно стаття Штендери, уривки з якої я цитува вище, була також опублікована в зазначеному томі \"Літопису УПА\". До того ж Штендера, торкаючись факту еміграції Багярного, пише:
\"Відомо, що він дав згоду увійти до УГВР, пізніше прйиняв членство і разом з іншими членами УГВР і почетом виїхав на захід (sic!)\" - зазвичай у біографіях письменниках пишуть про еміграцію, як самостійний вчинок Багряного, без прив\"язки до якої-небудь організації - \"На Угорщині він брав участь у перевишколі вояків УПА й угорських \"кандидатів\" у партизани десь до весни 1945. Про це ширше оповідають Андрій Дольницький і Ярослав Струтинський у своїх споминах, опублікованих у цьому томі \"Літопису УПА\".


А це твердження крім як у Штендери більше ніде не зустрічав. Зазвичай пишуть, що він емігрував до Словаччини, що підтверджує вищезгаданий факт передрукування поетичного памфлету 15 серпня 1944 року в Братиславі, а також свідчення самого автора:
\"У кінці 1944 р. пробрався в Словаччину - з допомогою старих емігрантів-українців - і влаштувався на приватну фірму \"Levan\" у якогось Рябоконя, в Братиславі, як службовець.....У березні 1945 р. втік при евакуації Братислави, в Угорщину, намагаючись із підробленими документами пробратися далі на захід через Кари..(цю власну назву я записав нерозбірливо, переписуючи її з книги О.Шугая).

Отже Угорщина вже була після Словаччини! І прибув туди Багряний тільи навесні 1945 р., а де був \"до весни 1945р\". І що за \"участь у перевишколі вояків УПА й угорських \"кандидатів\" у партизани\"?

Знову ж таки ці дані потребують більш детально уточнення. В нагоді дуже би стали спогади тих Андрія Дольницького і Ярослава Струтинського, тож у кого є \"Літопис УПА\", том 26, відгукніться будь ласка!

Отож, самі бачите, яка ситуація з відомостями про стосунки Івана Багряного з ОУН(б), УПА і УГВР. Тому, всіх охочих детально розібратися і нарешті прояснити білу пляму в біографії цього видатного українського письменника прошу про допомогу.
 

borysphen
Member
Member
 
Повідомлень: 538
З нами з:
02 серпня 2008 23:55

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення borysphen » 15 березня 2010 15:15

Іржик написав:далі на захід через Кари..(цю власну назву я записав нерозбірливо, переписуючи її з книги О.Шугая).

Каринтія - область Австрії
 

borysphen
Member
Member
 
Повідомлень: 538
З нами з:
02 серпня 2008 23:55

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення borysphen » 15 березня 2010 15:17

ОУН-УПА на Сумщині: Т.2. / Автор-упорядник Іванущенко Г.М. – 1 вид. 2009. – 232с.: іл.
Ст. 38


Про Харків:
Утворилася сільсько-господарська управа (не пам'ятаю точно назви) [мельниківська - ?] на чолі з М.О. Вєтуховим. Із співробітників, окрім І.Т. Піддубного та А.І. Ярименка, не пригадую більше нікого. Налагодився зв'язок зі селом, а поволі і з дальшою периферією (Охтирка, Суми, Лебедин). Та вихід на села був для цивільного населення заборонений. Застави на шляхах відбирали продукти, що їх населення міняло за шмаття.
Голод. Науковці міста почали вмирати від голоду. Сільськогосподарська управа разом з повітовою висилають делегата на периферію зі закликом – дати харчі для міста. Два транспорти харчів доїхали тільки до Охтирки. Там їх затримано і харчі здано до відділу Постачання. В Охтирці працювали українці: І. Багряний – відділ постачання, І.К. Яценко – начальник міліції, Ірина Пізо – галичанка, друкарка в комендатурі. В Центральній Управі працював пан Зуб – кол. білий офіцер.
Взято з:
На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій війні. Збірник статей,спогадів і документів / зредагув. К. Мельник, О. Лащенко, В. Верига; – К.: Дніпро, 1994. – С. 303 – 310.


В Охтирці мені розповіли таку історію. Вона не підтверджена джерелами, тому достовірність не гарантую. В часи німецької окупації І.Багряний заробляв на життя малюванням. Він вважався найбільш кваліфікованим і талановитим художником, серед тих, кого можна було відшукати у прифронтовій Охтирці. Якось з ним трапилася така історія. Він на замовлення розмальовував стіни чи то церкви, чи то театру в Охтирці. Зокрема зобразив малюнками день і ніч. Комусь з німців здалося, що в тих малюнках закладена алегорія: Ніч – нацизм, День – комунізм. Багряного збиралися розстріляти як більшовицького агітатора, але бургомістр Охтирки заступився, зважаючи на художні таланти Івана Павловича.
 

borysphen
Member
Member
 
Повідомлень: 538
З нами з:
02 серпня 2008 23:55

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення borysphen » 15 березня 2010 15:20

Ідемо далі.

Костюк Григорій. Зустрічі і прощання. Спогади у двох книгах. Книга перша. – К.: «Смолоскип», 2008. – 718 с.

У тривожні вже дні серпня 1943 р., коли з Харкова і Харківщини прибули [до Києва] перші лави втікачів, мені хтось сказав, що серед них є поет Багряний. […]
Ми роздяглись. Беручи від нього його товстелезне і важке пальто, питаю:
- Куди ти так капітально вирядився?
- Куди? – у волинські ліси. Далі нам іти нікуди […]
Я тоді ще не знав, що він уже якоюсь мірою був пов'язаний з оонівським анти німецьким підпіллям. […] Коли Багряний відігравав уже досить активну роль у пропаганді УПА, бандерівський провід зауважив, що не личить такій поважній особі українського руху спротиву ходити в такому непрезентабельному пальті. Хтось з командирів УПА викинув це пальто, а Багряному дав нове добре шкіряне пальто, що його упівці захопили в якомусь військовому німецькому склепі. Такі шкіряні пальта носили німецькі офіцери німецького рангу. Але, яка іронія: пізніше, коли бандерівці «воювали» з Багряним, били йому вікна в ДіПі-таборі у Новому Ульмі, то ця шкірянка була підставою гострої провокації проти нього. Мовляв, тільки совєтські комісари й енкаведисти носили такі шкірянки, отже, Багряний «енкаведист» і «комкніст». (ст. 248-249)
Наступна зустріч наша відбулася десь через два чи три місяці у Львові. […] За цей час він устиг написати сотні сатиричних співомовок, пропагандистських анти німецьких листівок і роман «Тигролови». «Тигролови» він тримав у таємниці. Бо саме тоді Українське видавництво у Львові оголосило літературний конкурс і він подав туди роман. Будучи членом журі, пропонуючи нагородити «Тигролови», я тоді ніяк не уявляв собі, що автором роману є І.Багряний. […]
Літературно-мистецький клуб у Львові влаштував гарний вечір сучасних поетів. Серед кількох учасників був і Багряний. […]
Потім Багряний зник зі Львова на довший час. З’явився знову щойно на початку 1944 року. […] Був у волинських лісах. Приїхав, щоб одержати нагороду за «Тигролови» й взагалі «трохи подихати культурою міста». […]
Багряний читав щойно написану поему «Гуляй-Поле» (Пізніше я довідався що написав він цю річ у Тернополі, в січні 1944 р.).(ст. 252-253)
[Багряний був серед тих, хто не залишили нам своїх спогадів] (ст. 671)


Костюк Григорій. Зустрічі і прощання. Спогади у двох книгах. Книга друга. – К.: «Смолоскип», 2008. – 510 с.

Наприкінці 1943 року «Українське видавництво» оголосило конкурс на роман , повість, драму. […] Конкурс був закритий, прізвища авторів були приховані. Твори надходили під псевдонімами чи гаслами. […] 20 березня 1944 року журі підбило наслідки конкурсу. […]
Було вирішено:
1) в жанрі повісті першу й другу нагороди надати [одночасно] Тодосеві Осьмачці за повість «Старший Боярин» і Іванові Багряному за повість «Тигролови». (ст. 109)
Я мав цілу сув’язь рукописних поезій Багряного, які він на прощанні у Львові передав мені на збереження.(ст. 151)
[Після війни] Насамперед, Багряний із смішком та жартами розповів мені про свої півторарічні блукання після нашої розлуки в березні 1944 р. у Львові. […] він виїхав у Карпати. Потім була довга, сповнена розмаїтих пригод, упівська та угавеерівська епопея, були прикрі зудари, конфлікти й розчарування, аж він, знесилений і з виразними симптомами сухот, опинився в німецькому місті Аугсбурзі. (ст. 182)


Гришко Василь. Карби часу: Історія, література, політика. Публіцистика. У двох томах. Том перший (1946 – 1952). – К.: «Смолоскип», 1999. – 868 с.

Щойно вже в позарадянських умовах зустрів я знову ім’я Багряного на сторінках львівського журналу «Наші дні», коли на Західній Волині взимку 1943 р. кілька чисел цього журналу потрапили до моїх рук. А десь наприкінці того ж року (чи, може, вже на початку 1944 р.) мені довелося побувати деякий час у Львові. І хоч це перебування було коротке й напівлегальне, але тоді мені майже випадково трапилося познайомитися особисто з Багряним. Від одного зі своїх друзів із підпільної «бандерівської» ОУН, з якою я пов’язався ще восени 1941 р. в Полтаві, де я жив перед війною й під час війни, я довідався, що Багряний також був пов'язаний з цією ж організацією і співпрацював з нею у Львові. Знаючи мої літературні зацікавлення, мій організаційний друг-львів’янин одного разу завів мене до літературно-мистецького клубу, де в гурті кількох інших літераторів (зокрема був там Ю.Горліс-Горський, з яким я тоді ж познайомився) був на той час і Багряний. (ст. 230)

Як вам відомо, - вів далі Багряний, - я так само, як і ви, був під час війни в контакті з нашими західними націоналістами, спочатку – з «мельниківцями», а потім, до кінця війни, з «бандерівцями» (ст. 359-360).
Востаннє редагувалось borysphen в 01 травня 2010 09:13, всього редагувалось 1 раз.
 

borysphen
Member
Member
 
Повідомлень: 538
З нами з:
02 серпня 2008 23:55

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення borysphen » 15 березня 2010 15:22

Літопис УПА. Том 26. Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга четверта: Документи і спогади. – Торонто – Львів. – 2001. – 656 с.

Лев Шанковський:

Перший основний меморандум з вимогою створити підпільний уряд для УПА отримав він [Шухевич] від наддніпрянського письменника Івана Багряного, який в одній з підпільних областей ОУН-Б займав пост обласного референта пропаганди. (ст. 30)

Митрополит Андрей рішуче заповів УГВР шукати порозуміння з ВУНР, і дійсно розмови почалися негайно, а закінчилися в Братіславі, де делегація ЗПУГВР під проводом Івана Багряного вела переговори з делегацією ВУНР під проводом Осипа Бойдуника. Переговори проходили успішно, усталено спільний протокол для підписів під постановою про злиття двох установ, усталено нову назву для нової об’єднаної установи (ВУНВР – Всеукраїнська Національно-Визвольна Рада), але перед підписами обома сторонами голова делегації ВУНР відклав дату, коли мали бути документи підписані, на неозначений час. Ця нездатність «галицьких націоналістів» до зговорення так озлобила наддніпрянця Івана Багряного, що він у скорому часі порвав свої зв’язки з «галицькими націоналістами» і зорганізував нову «східняцьку» партію […] (ст. 44)

Іван Багряний (1907-1963), правдиве прізвище Лозов’ягин. […] В підпіллі ОУН-Б працював у пропагандивному апараті, остаточно в Головному Осередку Пропаганди ОУН (ГОП ОУН) під проводом члена Проводу ОУН-Б й УГВР, Йосипа Позичанюка. («Шаблюк», «Шахрай») Через воєнні події в липні 1944 р. не брав участи а ПВЗ УГВР, до якої мав мандат від Проводу ОУН-Б, що спротивилися мандатові Багряного, бо він, у лютому-березні 1943 р. залишився був у переходово зайнятій Червоною армією Охтирці, де й залишилась частина його сім’ї. У Братіславі І.Багряний приєднався до ЗП УГВР, де очолював делегацію УГВР у переговорах з утвореним ОУН-М центром під назвою ВУНР. […] (ст. 56)


Микола Лебедь:

Члени місії [УГВР] перейшли в серпні [1944] на Словаччину до Пряшева і, зустрівшися з Барабашем, переїхали до Братіслави, де нас гостинно прийняв Леонід Мосендз. За кілька днів до нас долучився Іван Багряний, що зв’язковими каналами приїхав з Карпат. […]
У грудні 1944 або в січні 1945 р. один з членів місії одержав візу на поїздку до Загребу, щоб перевірити можливість переїзду тим шляхом членів місії до Риму. […] В березні члени місії розділилися: деякі, з родинами, виїхали до західної частини Австрії, а інші через Угорщину до Загребу. Опісля туди прибули ще Степан Ленкавський і Олександр Сокіл, звільнені в жовтні з німецьких концтаборів, а також Іван Багряний, який жив і працював з нами в Братиславі. (ст. 126-127).


Іван Гриньох:

[Багряний разом з досить великою групою українців перебував під опікою зв’язкового ГК УПА «Андрія» в Угорщині] (ст.148)
Всіма ними [групою українців разом з Багряним] заопікувався «Андрій», і, як мені відомо, він допоміг їм дістатися з Угорщини на територію Австрії. (ст. 153)


Андрій Дольницький:

Крім Даниленка і Наталії [в таборі підготовки угорських партизанів], були ще І.Багряний – для викладів проти більшовицької пропаганди, двох піротехніків – для орудування вибуховими матеріалами і ще кількох фахівців упівської тактики проти більшовиків. Між іншим, Багряний був людиною нелегкою до співжиття. Особливо не злюбив Наташі і інакше її не називав, як «Югом Росії», бо вона, перебуваючи з Сашою ціле життя, по-українськи не говорила, а Україну називала «Югом Росії». Недалеко від Даби [місця постою] лежав маленьких хуторець, де вишколювалися парашутисти, призначені в Україну. В тому хуторі був М.Лебідь, якщо добре пригадую, полк. Ю.Лопатинський, п-пк. «І.Гуцал», Славко Струтинський, з яким перед тим я дуже часто зустрічався в Карпатах, і ще понад десяток підстаршин, що вправлялися в парашутному ділі і праці з вибуховими матеріалами. Багряний також мав з ними розмови на політичні теми. […] Десь у другій половині квітня 1945 р. я відвіз автом двох «піротехніків» над італійську границю, а решту членів обох груп від командував при помочі Кірхнера до Західньої Німеччини. (ст. 189-190).


Ярослав Струтинський:

У вишколі [українських парашутистів] брали участь також члени УГВР. Кілька лекцій провів з курсантами також Іван Багряний. На одній з них І.Багряний говорив про те, що в Комуністичній партії України є багато українських патріотів, хоч вони цього не демонструють назовні. Цього не можна нехтувати, бо вони мають досвід у керівництві державою і в майбутньому будуть дуже помічними в розбудові української держави. (ст. 197-198)


Євген Штендера:

За німецької окупації він [Багряний] перебував в Охтирці, а згодом у Харкові. На життя заробляв малярством і пером, співпрацюючи з Українською пресою. В Харкові пов’язався з оонівським підпіллям фракції С.Бандери. За даними Лева Шанковського він працював в ділянці пропаганди й був автором статей і летючок. Це підтверджують також інші члени підпілля. […]. В 1943 р. він опинився у Львові, а коли фронт підкотився під Тернопіль і Броди, переїхав на Підкарпаття, де був у кількох містечках, а найдовше у Стрию. У Львові письменник поринув у літературне життя міста, що збагатилося втікачами з цілої України. […]. Іван Багряний відіграв велику ролю в еволюції програми ОУН від інтегрального до демократичного націоналізму. У Львові, на Підкарпатті й у дорозі на Захід він перебував часто в середовищі оонівських діячів чи згодом старшин УПА. Всі, хто з ним зустрічався, оповідали, що де лише появлявся Іван Багряний, всюди вів гарячі дискусії на політично-програмові теми. А що він знав діло, був досвідченим, красномовним і агресивним диспутантом, його виводи мали великий вплив. […]. Досі не відомі політичні писання І.Багряного також з цього періоду, а напевно такі були, бо він завжди реагував на політичні події. Відома лише його полемічна стаття проти «оцінки» Д.Донцовим «Постанов» Третього НВЗ ОУН. (ст. 296-298).


Гайвас Ярослав. Коли кінчалася епоха. Чикаго – 1964.

Не забракло тут у Братіславі теж ще одної спроби знайти якесь порозуміння між двома головними чинниками українського політичного життя. Два представники ВУНР, мін. Юліян Ревай і Зенон Городиський запропонували представникам УГВР розмови «для підготови ґрунту для консолідації діяльности, чи може навіть злиття ВУНР – УГВР.» З боку УГВР у розмовах, що відбулися в готелі «Регіна» у Братиславі, взяли участь представники Іван Багряний і Євген Врецьона. Хоч розмови були численні, до успіхів вони не довели. Представники УГВР, зокрема Іван Багряний, виступали дуже непримиримо. Вимагали влиття в УГВР, а не консолідації чи злиття. Скінчилося неґативним протоколом, підписаним представниками обидвох сторін (ст. 139-140).


Літопис УПА. Том 27. Петренко Роман («Юрко», «Омелько») За Україну за її волю (спогади). – Торонто – Львів. – 1997. – 268 с.

В Братиславі група людей УГВР була розміщена в різних місцях. Я був у приміщенні на вул. Достоєвського 116. Крім мене і «Медведя» в трьох кімнатах перебували: головний фінансовий референт УГВР Зенон Марцюк («Улас»), полк. УПА Іван Бутковський («Гуцул»), письменник Іван Багряний […]. Перейшов на інше приміщення письменник Іван Багряний. Для заробітку він зайнявся малюванням портретів і досить добре заробляв. Треба сказати, що він був непересічний маляр, добрий портретист. Замовила тоді в нього портрет стара російська революціонерка – соціалістка Брешко-Брешковська, з чого він був дуже вдоволений. Ми досить добре зживались з собою і я до нього заходив. Згодом він запропонував мені перейти до нього жити, що я й зробив. Треба сказати, що в Братиславі ми з «Медведем» жили в досить мізерних умовах. Грошей у нас не було. «Директор» видавав нам під звіт певну суму корон, що при частих роз’їздах скоро виходили. Переїзд на приміщення І.Багряного вийшов мені на користь, бо він трохи мене підгодовував, коли я вертався з своїх мандрівок. Іван Багряний вирізнявся в цій братиславській групі. Був інтелігентний, начитаний, ідеологічно незалежний, що проявляв у безкінечних дискусіях з людьми з середовища ОУН, хоч не еміграцію вийшов з цим середовищем. (ст. 222-225).
 

borysphen
Member
Member
 
Повідомлень: 538
З нами з:
02 серпня 2008 23:55

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення borysphen » 15 березня 2010 15:25

Довідкова інформація

ВУНР.
Навесні 1944-го з ініціативи мельниківців була створена Всеукраїнська Національна Рада (ВУНР). ВУНР утворилася шляхом об'єднання Української Національної Ради Львова, головою якої був митрополит Шептицький, Української Національної Ради Києва на чолі з Миколою Величківським, яка перебралася до Західної України, а також Національної Ради Карпатської України, очолюваної президентом Августином Волошиним і прем'єр-міністром Юліаном Реваєм, яка перебувала в еміграції у Празі. Головою нової Ради став Микола Величківський. Мельниківці для прикриття своєї діяльності в Німеччині широко використовували легальну громадську організацію Українське Національне Об‘єднання (УНО), що мала розвинену мережу у Німеччині. Серед членів і прихильників ОУН(м) було багато колишніх старшин Армії УНР. У Братиславі представники УГВР вже застали мельниківців, які провадили роз'яснювальну роботу серед українського населення про ВУНР, як верховну владу українського народу. Були навіть поодинокі випадки складення присяги на вірність ВУНР. Поява в Братиславі іншої «верховної влади» створювала напружену ситуацію, тому націоналісти обох відламів домовилися сісти за стіл переговорів, які потім обидві сторони описували по-різному.

Відносини УПА – Угорщина
Після розгрому основних угорських сил під Воронежем і Сталінградом їх залишки були виведені до Угорщини для захисту карпатських перевалів. З 1943 р. угорське керівництво розпочинає відверто саботувати союзні зобов'язання по відношенню до Німеччини, оберігає єврейське населення від знищення, дає притулок втікачам з окупованої Польщі, військовополоненим країн антигітлерівської коаліції, усім, хто вирвався з нацистських кацетів. В керівних колах Угорщини було сподівання на висадку британського десанту на Балканах. У такому разі, на їхню думку, можна було укласти сепаратний мир із Британією, і спільно з нею зупинити просування Червоної Армії на лінії Карпат. Перші розмови та контакти УПА з представниками угорської армії почалися на Волині у 1943 р. На той час деякі угорські частини були відряджені німецьким командуванням для охорони залізничних і шосейних шляхів, зокрема в напрямі на Київ. Між відділами УПА й відділами Угорської армії почалися збройні сутички з жертвами з обох боків. Начебто, в полон до УПА потрапив штаб однієї угорської дивізії разом з генералом – її командиром. Командування УПА вислало своїх зв'язкових, які роз'яснили угорцям мету боротьби УПА, запропонувавши укласти таємне перемир'я. Цю пропозицію штаб угорської армії прийняв. Між угорськими частинами і відділами УПА були узгоджені паролі для розпізнавання та налагоджено обмін харчів на зброю. Домовлено, що угорське військо не буде брати жодної участі в операціях німців проти УПА, не буде проводити реквізицій серед населення й буде пропускати відділи УПА на залізничних шляхах, а відділи УПА не будуть нападати на угорські відділи. З доручення ГК УПА переговори з угорцями вели комендант запілля ГВШ УПА Ростислав Волошин («Павленко»), Омелян Лопуш («Палій») і Андрій Кисіль-Дольницький («Немо») і добились значних успіхів. Для виконання цього договору обидві сторони погодилися обмінятися зв'язковими старшинами. Зміст переговорів тримався в таємниці від німців. Пізніше підполковник Генерального штабу угорської армії Єно Падані запропонував провести політичні переговори, які почалися у Львові, а під кінець листопада або в перших днях грудня 1943 р. члени місії УПА (Р-33 – Референтура зовнішніх зв’язків) в складі трьох осіб: Мирона Луцького, о. І.Гриньоха та Є.Врецьони вилетіли угорським військовим літаком зі Львова до Будапешту. Переговори в Будапешті відбувалися очевидно на рівні Генерального штабу і міністерства оборони, а не уряду. Українська делегація була поселена на віллі майора ГШ Корпонаї. Головним у переговорах з угорського боку був шеф ГШ Ференц Шомбателі (Сомбатаї). Після переговорів у Будапешті були призначені зв’язкові. Зв'язковим старшиною від УПА при Угорській армії був до 1945 р. сотник Андрій Дольницький («Голубенко»), а на терені Карпат зв'язковим був Ярослав Струтинський («Яспар»). Зв'язковим при УПА на Волині був підполковник Угорської армії Ференц Мартон. Це привело до певного замирення на цьому фронті. В місцях, де була угорська охорона, УПА мала можливість вільніше переміщуватися в терені, зокрема в околиці залізниць. Угорці також постачали УПА медикаменти, радіоапарати, зброю. У квітні 1944 року, VI корпус угорської армії з'явився у районах Долини, Калуша, Наддвірної. Випадково дійшло до порушення перемир’я і збройних сутичок. Після п'ятиденних боїв угорський штаб вийшов на зв'язок з українським штабом. Переговори закінчились підписанням угоди про нейтралітет, який поширювався на всі угорські війська в районі Карпат. Угорська армія, відступаючи через Карпати, передала відділам УПА велику кількість зброї й дістала за це право вільного переходу до Угорщини. В 1944 р. угорський уряд звільнив українських політичних в'язнів. У середині жовтня 1944 р. регент Міклош Горті вирішив вивести Угорщину з війни, шляхом укладення сепаратного миру з СРСР, однак за допомогою німців у Будапешті відбувся державний переворот і до влади прийшла організація «Схрещені стріли», на чолі з Ференцем Салаші. Угорщина продовжила війну як союзник Німеччини. Ця подія не зачепила угорсько-упівські відносини, які тривали до 1945 р. Восени 1944 р. ставка угорського війська була перенесена на захід біля озера Балатон. Туди також перебрався зв’язковий УПА Андрій Дольницький (перед тим він перебував спочатку у Ніредьгазі, а потім у Будапешті). Угорський ГШ (генерал Зако, Ф.Мартон, Корпонаї) повідомили Дольницького про намір створити угорський підпільний військовий рух, подібно як УПА, для боротьби з більшовиками в окупованій частині Угорщини. Угорці просили надати інструкторів з УПА для вишколу майбутніх угорських партизанів. На заході Угорщини, біля міста Папа, було організовано ви шкільний табір під командою Неймет-Фріца, а партизанським командиром призначений Міклош Копронаї, який встиг у Східних Карпатах познайомитися з тактикою УПА. Майбутнє угорське партизанське формування отримало назву «Копіяші». Група старшин-інструкторів УПА була розміщена в селі Даба за 10 км від міста Папа і за 40 км від о. Балатон. Також цей пункт став транзитним для членів ГСЗС УГВР та деяких українських втікачів. Була думка створити в Угорщині відділ УПА. До лютого 1945 р. була створена добре вишколена група, якою командував «Криленко», а потім Я.Струтинський. На початку березня 1945 р. у Дабу прибули М.Лебедь, І.Гриньох, І.Бутковський, О.Даниленко, І.Багряний. Між УПА і угорським військовим командуванням також була досягнута домовленість про закидання відділу з 14 українських парашутистів, на чолі зі Струтинським, угорськими літаками у Карпати. Для здійснення операції були проблеми з пальним для літаків. Завданням групи було дістатися Р.Шухевича та поінформувати його про стан справ за фронтом. В таборі були гауптман Кірхнер і підпоручник Скорзені (Керн і Скорцені - ?). 6-15 березня 1945 р. пройшла остання наступальна операція німецько-угорських військ (Балатонська операція), що завершилася поразкою. Врешті-решт, угорці повідомили, що взагалі не можуть виділити пального. У другій половині квітня 1945 р. українські інструктори і група парашутистів перебралися до Баварії, дві сотні «Копіяшів» разом з Дольницьким відступити в австрійські Альпи для переходу фронту, який перейшли, але «бойового хрещення таки не мали».
 

Аватар користувача
Іржик
Member
Member
 
Повідомлень: 348
З нами з:
09 серпня 2009 14:31
Звідки: Київ

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення Іржик » 16 березня 2010 21:05

Ого, Борисфене, оце так накопали! Кланяюсь Вам. Буду розбирати. Швидко проглянувши, можу сказати, що Ваші дані суттєво проливають світло на зв"язки Багряного з УГВР і сам процес його еміграції в Західну Європу. Дякую ще раз, що не пройшли повз, а допомогли зацікавленому :)

Каринтія - область Австрії

Точно, саме вона.

Ще питання з приводу "додаткової інформації" - вона теж з "Літопису УПА" чи з інших джерел?
Прописка коммуниста - тюрьма! Вернем страну народу!
 

borysphen
Member
Member
 
Повідомлень: 538
З нами з:
02 серпня 2008 23:55

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення borysphen » 16 березня 2010 23:05

Будь-ласка :)

Іржик написав:Ще питання з приводу "додаткової інформації" - вона теж з "Літопису УПА" чи з інших джерел?


По угорцям там переважно з В.Косика ("Україна та Німеччина...") та Літопису УПА
По ВУНР з того ж Літопису і Гайваса.
 

Аватар користувача
Іржик
Member
Member
 
Повідомлень: 348
З нами з:
09 серпня 2009 14:31
Звідки: Київ

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення Іржик » 27 квітня 2010 18:25

Отже, з наведених вами, Борисфене, цитат можна прослідкувати шлях еміграції Івана Багряного. Значить, у серпні 1944 року він каналами ОУН(б) дістався до Братислави, де приєднався до місії Закордонного представництва УГВР. Під "старими емігрантами-українцями", про яких згадував Багряний, напевно мається на увазі Леонід Мосендз, загаданий Лебедем. Там він разом з іншими бандерівцями жив по вул. Достоєвського, 116 і працював за своїм фахом - малював на замовлення. А також, згідно власних свідчень письменника, працював на фірмі з переробки коріння для кулінарії "Леван" і "як художник на іншому виноробному підприємстві". В якості члена ЗП УГВР Багряний він переговори з представниками ВУНР про об"єднання цих двох організацій. Як можна довідатись з рекомендованої вами й п. Володимиром Морозом книжки З.Городиського "Українська Національна Рада", перша їхня зустріч відбулася 2 вересня 1944 р. в готелі (там місце зустрічі назване кав"ярнею) "Регіна". УГВР представляли Іван Багряний і Євген Врецьона, ВУНР – Зенон Городиський і Юліан Ревай. Наступні зустрічі "підготовчого характеру" мали місце 9 і 17 вересня, на яких обидві сторони підтвердили взаємне прагення до об"єдання, назвали прізвища представників і їх повноваження.

На 25 вересня була запланована зустріч, де ВУНР і ЗП УГВР повинні були представити свої пропозиції щодо бази і форми об"єднання. Але, за свідченням З. Городиського, представники УГВР прийшли без будь-яких пропозицій. Тоді делегація ВУНРади передала для обговорення свої. Є. Врецьона відкинув такий варіант і зажадав входження ВУНР в УГВР.

"Позиція другого представника ЗП УГВР письменника Івана Багряного, співробітника головного осередку пропаганди ОУн СД, була дуже лояльна. У своїх виступах він наголошував на потребі виробити чітку позицію майбутньої об"єднаної політичної репрезентації в ділянці національно-соціальної та економічної програми і хлча віддавав перевагу більш конкретним позиціям УГВР над "Платформою" і "Декларацією" ВУНРади, при кожній нагоді підкреслював необхідність знайти таки спільну основу для зговорення, щоб, як він і Ю. Ревай висловилися, "новітні запорожці та перейшли Дунай об"єднаними" (як бачимо, це контрастує з твердженням Я.Гайваса, ніби "Представники УГВР, зокрема Іван Багряний, виступили дуже непримиримо..." - прим. моя). При кожній такій заяві Є. Врецьона негайно додавав, ніби для нагадування йому, що найкраще "об"єднання це вхід ВУНРади в УГВРаду"
(З. Городиський "Українська Національна Рада. - К. КМ Academia. - 1993. - с. 71).

Коротше, вони ні до чого не договорилися і постановили продовжити переговори 25 вересня після консультацій зі своїми керівними центрами. Ця зустріч не відбулася, натомість 5 жовтня з"явився Є.Врецьона без І.Багряного і повідомив, що ставлення УГВР до всіх пропозицій ВУНРади будуть подані при наступній зустрічі, дату якої він не назвав. 7 жовтня кур"єром була передана "Відповідь Закордонного Представництва Головної Визвольної Ради" вунрадівцям, у відповідь на що вони видали свою заяву. Також членів ВУНР обурювала вимога "угаверівців" не включати до делегації переговорів Аркадія Любченка - керівника сектора культури в Президії ВУНРади. На цьому спроби знайти спільну мову між ВУНР і УГВР закінчились. Як вважає Л.Шанковський, саме тоді Іван Павлович розчарувався в "галицьких націоналістах".

Наскільки можна судити з наявних джерел, у Братиславі Багряний разом зі своїми соратниками з УГВР проживав до березня 1945 року. На початку березня він разом з М.Лебедем, І.Гриньохом, І.Бутковським, О.Даниленком прибув до Угорщини, до м. Даба, а згодом - на хутір під містом. Там Багряний викладав методи радянської пропаганди майбутнім партизанам-парашутистам. У кінці березня - на поч. квітня він полишив Угорщину. Сам письменник писав, що "намагався пробратися далі на Захід через Каринтію". Значить в Австрії він був точно. Це також підтверджується його згадкою в листуванні про головування в якомусь "Українському комітеті", який видавав фальшиві документи утікачам з СРСР, в Інсбруку, а також віршем "Ніч ступає по руїнах - Інсбрук обляга" (1945). Але Інсбрук - це Тіроль, а Каринтія не межує з Угорщиною. Де ж тоді був Багряний між Угорщиною і Австрією? А. Дольницький згадував ,що "решту членів двох груп відкомандував..до Західної Німеччини". Але це напевно лише кінцева точка маршруту. І. Гриньох писав, що "Андрій" групу, де був Багряний відправив з Угорщини до Австрії. Згідно М.Лебедю, частина групи підпільників попрямувала через Угорщину до Загреба, куди прибув згодом і Іван Багряний. Можливо саме з тією групою пішов й Іван Багряний? На цю думку наштовхують й інші епізодичні свідчення.
Прописка коммуниста - тюрьма! Вернем страну народу!
 

Аватар користувача
Іржик
Member
Member
 
Повідомлень: 348
З нами з:
09 серпня 2009 14:31
Звідки: Київ

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення Іржик » 27 квітня 2010 18:26

Так, наприкінці війни письменник написав роман "Люба", присвячений партизанський боротьбі УПА, який митець потім знищив, як він казав, через те, що образився на своїх підпільних друзів. Це не буде здаватись нелогічним, якщо взяти до уваги той факт, що вже в Німеччині в таборах Ді-Пі Багряний критикував націоналістичне середовище, за що часто піддавався цькуванню й залякуванню. Так от, хоч сам роман не зберігся, до нашого часу дійшов чернетковий уривок під назвою "За 5 хвилин дванадцята", опублікований у книзі О.Шугая "Іван Багряний або Через терни Гетсиманського Саду" (К. 1996). Наведемо деякі витяги з нього:

За далекою Дравою десь, над землею, вкритою темрявою, тривогою й жахом, миготять молоньї і не чути грому. То не молоньї, то скеровані в зеніт сполохи нечутних експльозій. Так ніби розпістерта ніч моргає вогненними віями в небо там, за гірськими кряжами, за бистрою Дравою...


Річка Драва протікає територіями Італії, Австрії, Словенії, Хорватії та Угорщини. По ній проходить велика частина угорсько-хорватського кордону.

Думка роздвоюється — на географію і на останні епізоди його біографії... Розбитий Вараждін і Чукотка... Блискітки понурого гумору і відчуття подиху і смерті, що йде назирці в блакитній уніформі гестапо. Від Вараждіна вони грали в піжмурки з особливим азартом. Але він тримає свою власну долю в кишені, оправлену в метал.


Вараждін - місто на північному заході Хорватії, на річці Драві , не дуже далеко від угорського кордону.

З далеких Карпат прийшов непроханий, як додому;


Іван Багряний в Європу прийшов саме з Карпат, де діяли ОУН і УПА.

Над містом нависла темрява. Відчутя тривоги і неспокою паралізувало його, склепило йому очі, але воно не спить,— слухає нашорошено, з трепетом. Ця столиця, як і всі інші столиці Європи, лежить приголомшена й придавлена ниць. Слухає ляск підків, що віддаляються, і ляск підків, що наближаються,— що стугонять по ній,— і чекає чуда.


Отже головний герой твору перебуває в столиці держави. Те, що він перебуває в Хорватії видно з інших натяків, отже столиця - Загреб.

«А-і… А-і... А-а!..» — повзе по вулиці. [Він] думає про Любу... Думає про блакитний Амур і про Ворсклу» «Де то вона зараз, Люба тобто?..»


Дуже співзвучно з тими думками, що міг мати І.Багряний щойно полишивши свою сім"ю і Батьківщину. Ворскла - річка на Полтавщині й Сумщині, що протікає біля його рідного міста Охтирки. На Далекому Сході біля р. Амур Багряний відбував заслання. В образі Люби вгадується Антоніна Зосимова - перша дружина письменника, яка з приходом радянських військ залишилася в Охтирці. Поза сумнівом письменник часто думав про неї в перший час еміграції.

Хорватські матері такі ж, як і скрізь,— печальні і зосереджені в своєму горі, стоїчні в своєму терпінні.

Пряма згадка про Хорватію.

Він перекладає пістоля назад до кишені і повертається до вікна. То забіг далебі син-усташ... Один син — усташ. А другий син — інсургент у Дражі Міхайловича... Теж забігав на смерканні, нишком... А третій син — у в'язниці... І він [...] також тут до комплекту,— інсургент з далекої і невідомої України…


Знову натяк на Хорватію. Усташі - типово хорватське явище, четники також вели свої бойові дії на території Хорватії проти усташів.

Хто це сказав? Ага, Хвильовий. Чи знають вони, чи знає та мати за стіною, що був такий Хвильовий, що був такий інсургент, і що то він і про неї, і про її мятежних синів сказав трагічну і велику правду.

Іван Багряний був відомий своїм захопленням ідеями Миколи Хвильового, за аналогією до чиїх "багряних коней революції" взяв собі псевдонім. Відтак літературні герої письменника також шанували Хвильового.

З огляду на те, що більшість прозових творів Івана Багряного мають автобіографічний характер і ґрунтуються на конктетних подіях з його життя, можна сміливо припустити, що й такої долі не уникнув і роман "Люба", а отже топоніми й події роману мали безпосередню причетність до реального життя письменника, а думки головного героя твору - це відображення думок самого Багряного. Відповідно, дуже правдоподібною, на мою думку, видається версія маршруту Багряного з Угорщини до Хорватії - через Вараждін до Загреба. Проте щоб дістатися Австрії, він не міг обминути Словенію (хоч про неї ніде ані згадки), яка як раз і межує з австрійською землею Каринтією. Далі Багряний попрямував у Інсбрук, а потім у німецьку Баварію, що межує з австрійським Тіролем: Аугсбург, згодом - Новий Ульм.
Отже, в підсумку маршрут письменника набуває такого вигляду: Словаччина - Угорщина - Хорватія - Словенія - Австрія - Німеччина.

UPD - 30.04.2010
Перебування Багряного в Словенії підтверджується й іншими даними. Справа в тому, що я довго не міг збагнути фразу О. Шугая «Капітуляція Німеччини застала Багряного в тюрмі в Марбурзі, де він просидів три дні разом з представниками інших національностей» (с. 472). Як Багряний зі Словаччини міг раптом опинитися аж у німецькому місті Марбург, федеральна земля Гессен? Це ж у самому центрі Німеччини! Аж потім, коли почав гортати щоденник Аркадія Любченка (а з Любченком, який теж емігрував, вони перетинались під час війни), знову наштовхнувся на назву цього міста. Виявляється його повна назва Марбург-ан-дер-Драу – так по-німецьки називається словенське місто Марибор, місто на сході Словенії, на річці Драва, за 16 км від кордону з Австрією. Любченко також їхав тим шляхом. Любченко писав: «На Марбурзький двірець прибувають нові й нові втікачі з Хорватії й Югославії.» (с.309) Що якраз вписується в уже встановлений нами маршрут Багряного з Хорватії до Австрії через Словенію. Залізниця з Марибора пролягає через м. Дравоград якраз до австрійського м. Клагенфурт в Каринтії,.
Востаннє редагувалось Іржик в 30 квітня 2010 12:20, всього редагувалось 2 разів.
Прописка коммуниста - тюрьма! Вернем страну народу!
 

Аватар користувача
Іржик
Member
Member
 
Повідомлень: 348
З нами з:
09 серпня 2009 14:31
Звідки: Київ

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення Іржик » 27 квітня 2010 19:12

В Охтирці мені розповіли таку історію. Вона не підтверджена джерелами, тому достовірність не гарантую. В часи німецької окупації І.Багряний заробляв на життя малюванням. Він вважався найбільш кваліфікованим і талановитим художником, серед тих, кого можна було відшукати у прифронтовій Охтирці. Якось з ним трапилася така історія. Він на замовлення розмальовував стіни чи то церкви, чи то театру в Охтирці. Зокрема зобразив малюнками день і ніч. Комусь з німців здалося, що в тих малюнках закладена алегорія: Ніч – нацизм, День – комунізм. Багряного збиралися розстріляти як більшовицького агітатора, але бургомістр Охтирки заступився, зважаючи на художні таланти Івана Павловича.


Це реальна подія. Працюючи в охтирському театрі, Багряний у розмові з головою міської ради Максименком зауважив неохайну завісу. Бургомістр запропонував йому намалювати кращу, на що Багряний погодився за сім літрів олії і 10 фунтів борошна. Багряний оповідав Дмитру Нитченку:
Я взявся і за два дні намалював нову завісу емалевими фарбами. Вона виглядала так: у правому кутку було сонце, що сходить. Жовте яскраве проміння бризкало на все тло. З лівого боку виповзала хмара, яка запинала сонце. Нижче під рискою, що перетинала всю завісу, зліва була вода, море, а праворуч - пшениця, а нижче - кобзарі і картата плахта.


Закінчив роботу над завісою в четвер, а в п"ятницю Багряного викликали до Гестапо, де вже мали доноси шпигунів. Там він виправдовувався тим, що хмара сунула не з заходу (НІмеччина), а з півночі (Росія). Хоча в одній зі своїх автобіографій Багряний писав, що відсидів за завісу 2 місяці в тюрмі, в розмові з Нитченком, він розповідав, що наступного дня після арешту його побачив німецький генерал, якому Іван Павлович намалював портрета, поговорив із ним, і Багряного звільнили. Це відбулося десь у грудні місяці 1942 року, після того як Багряний перестав співробітничати з місцевою газетою "Голос Охтирщини". Цей епізод згадували і місцеві мешканці Охтирки й син Борис Іванович Зосимов. До речі, пригода із завісою знайшла своє відображення і на сторінках роману "Людина біжить на прірвою":

...То була кольорова феєрія! Сходячи просто в очі, сліпучо сяє сонце. Велике, воно підіймається з-за обрію вогняною півкулею. Це — в центрі. А праворуч — земля, оздоблена великим колоссям стилізованої пшениці, і ліворуч — море. Над сонцем синя баня неба, поділена на концентричні кольорові кола — від рожевого над сонцем і до темного ультрамариново-зеленого вгорі, в зеніті. Ті кола концентричні перетинають широкі пасма променів, розходячись від сонця конусом. І на місці перетинання з кожним колом ті всі промені дають інший колір... Сліпуча кольорова, спектральна мозаїка. А по тій мозаїці, зліва направо по діагоналі, з-за сонця просто на глядача йдуть сиві, білі й чорні хмари — зловісні, пекельно-динамічні. Виходячи з точки, як дим від пострілу, вони стремлять вгору по діагоналі й там розгортаються, клубочаться, нависають сталево-сизими й чорними брилами, загрожуючи впасти на сліпуче сонце й його роздушити. А з-за тих хмар, аж з найдальшого куточка вгорі, вилітає веремія цяток. Наближаючись шаленим льотом униз, до сонця, вони по одній розгортаються в зграю ластівок — чорних із бронзовою каймою. А низько над морем та над землею, понад колоссям вусатої пшениці, ті ластівки вивертаються білими грудьми до сонця... І то вже ніби, не ластівки, то буревісники над морем і над землею, над золотими струнами — ні, над списами пшеничної ості степу.


Це була завіса. В театрі. Грандіозна завіса-панно, 10 метрів на 10 метрів.
Сліпуча, приголомшуюча симфонія. Сонце зійшло, але воно ще чекає. Чекає чогось. І те чекання чогось відчувається на всьому. Чекання великого початку, воскресіння, чи великої бурі, що все оновлює, а чи великої катастрофи, що все похоронить.
Внизу під сонцем, під морем і під землею, на широкій смузі — кобзарі вряд, як військо. Вони сидять над бандурами в єдиному напруженні. Але вони не грають. Сліпі й довговусі, вони чекають, тримаючи мозолясті руки на струнах. Задумалися, слухають, чекають. Чекають на гасло... Ось-ось — ударять літаври! І тоді...
Це сліпуче сонце його, Максимової, Вітчизни, загрожене чорною-чорною смертю на грані великого Воскресіння. Сонце їхньої Вітчизни — його й Миколиної! Це вони вдвох поставили там те сонце, ту сліпучу феєрію. І один уже заплатив за те життям... Це вони піднесли ту страшну правду перед очима всіх, що схвильовані й приголомшені оглядали її, дивуючись безумству хоробрих...
А вони з Миколою робили її, ту завісу, справді як фанатики. В холоді, в голоді, без достатніх матер'ялів, надолужуючи брак їх вогнем власного серця. Раніше на тому місці в театрі була колосальна брудно-сіра пляма погано зафарбованого матер'ялу, якоїсь ряднини розміром 10 X 10 метрів. На неї подивився Микола й загорівся шаленим бажанням «вставити в неї душу». Про цю ідею Микола нічого не сказав ані в управі міста, ані в комендатурі, коли брався, вірніше — запропонував зробити «пристійну» завісу в театрі, та коли складав договір — зробити це за... чотири літри рапсової олії, такими фарбами, які знайдуться в місті. В місті знайшлися тільки звичайні олійні та емалеві фарби, якими фарбують паркани та стіни будівель. Та Миколі було байдуже до фарб, бо він мав до них ще щось інше, важливіше, що знайшлося в цьому місті — це вогонь його й Максимового сердець. І от фарбами, якими фарбують будівлі, вирішив відтворити на завісі те, що горіло в їхніх серцях. Тому, що сам він був дуже простолінійний і гарячий, від чого часом терпить чіткість та виразність, він звернувся до Максима — не лише як до свого друга й побратима, але і як до архітекта, щоб він убрав його палку, вогняну ідею в строгий проект.
[...]
І Максим спроектував. Проект було схвалено, бо ті, що вершили долю всіх, навіть не поцікавилися ним як слід, бо не надавали мистецтву взагалі ніякого значення, — вони воювали тільки гарматами й бомбами, вони воювали тільки залізом і піроксиліном, тільки самою матерією.
І от у холоді, в голоді, шаленими темпами, в перерві між двома виставами, що тривала всього три дні, вони вдвох зробили її, цю приголомшуючу феєрію. Вони робили її олійними й емалевими фарбами, роблячи недопустиму з погляду технології комбінацію матеріялів, але на ділі ця комбінація виявилась дуже вдячною, бо фарба швидко сохла й давала повноцінний, соковитий тон.
А при роботі Микола й Максим висловили низку думок, що розшифровували зміст цієї феєрії. При цьому також хтось із них, у відповідь на висловлений сторонньою особою жаль з приводу того, що, мовляв, дуже дешево за роботу взято (чотири літри олії!), кинув зауваження, що — «то нічого, бо автори можуть ще й доплатити та навіть віддати й частку свого життя, щоб тільки цю завісу почепити!»
При розмові їх було троє. Третім був один «європеєць» — фанатик «Нової Європи» Ірчук: незрівняний «патріот» із «колишніх», а службове — завідувач «відділу освіти» при німцях.
Завісу було почеплено... Глядачі, що на попередній виставі бачили сцену заслоненою брудно-сірою рядниною, раптом, прийшовши на наступну виставу, ахнули. І зала заревла ураганом... Завирувала, заклекотіла душею, вражена, захоплена поривом у височінь... Люди зрозуміли. Все зрозуміли...
Потім Миколу було повішено. За цю ж завісу, за цю феєрію... І цікаво, що формула обвинувачення містила цілком точний переказ слів, сказаних тоді при роботі. Лише всі ті слова й думки були приписані самому Миколі, бо донощик, здається, не знав, що автором проекту був Максим.
Прописка коммуниста - тюрьма! Вернем страну народу!
 

borysphen
Member
Member
 
Повідомлень: 538
З нами з:
02 серпня 2008 23:55

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення borysphen » 28 квітня 2010 00:12

Цікаво, друже Іржик! Може у вас є докладніша інформація як саме Багряний став співробітничати з ОУН і взагалі про період 1941-1944 рр.?
 

Аватар користувача
Іржик
Member
Member
 
Повідомлень: 348
З нами з:
09 серпня 2009 14:31
Звідки: Київ

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення Іржик » 30 квітня 2010 12:13

Цікаво, друже Іржик!

Дякую!

Може у вас є докладніша інформація як саме Багряний став співробітничати з ОУН і взагалі про період 1941-1944 рр.?

Так саме це я й намагаюсь вияснити, в тому числі й на цьому форумі. Бо інформації про контакти з ОУН в 1941-44 рр. взагалі мізер. Ґрунтуючись на тих наявних даних, у тому числі вами наведених цитатах з Г. Іванущенка і В. Гришка, можна з певністю сказати, що спершу Багряний законтактував з ОУН(м). А згодом (див. цитату з А. Русначенка) - десь у серпні 1942 р. - з ОУН (б), з якою співпрацював до кінця війни (про діяльність в рамках УГВР я вже писав).

Ось поки те, що я зміг накопати й звести докупи по Багряному за 1941-1943 р.


Івана Багряного було звільнено з в’язниці 2 квітня 1940 р. У цей час живучи в Охтирці він підробляв малюванням: робив портрети на замовлення, пейзажі, натюрморти на продаж. Відомі картини з цього періоду: «Дівчинка з бантом» (ум. назва портрету Зінаїди Георгіївни Прогонної – 1937 р.н.), «Діва Марія», «Свято на Івана Купала», дереворити портретів Т. Шевченка та І.Франка. Їздив до Харкова до філії Спілки письменників, головою якої був тоді Юрій Смолич. Багряний читав Смоличеві «Золотий бумеранг», клопотався про поновлення у Спілці, у чому йому відмовлено. Невдовзі влаштувався на роботу художника-декоратора в місцевий театр «Народний дім» (зустріч. інша назва – Харківський другий робітничо-селянський театр в Охтирці). Там він устиг оформити багато спектаклів, в тому числі: «Назар Стодоля», «Маруся Богуславка», «Поки сонце зійде, роса очі виїсть», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик». Також підробляв керівником дитячої образотворчої студії.

«Війну і прихід німців застали мене хворим у місцевій лікарні», -- писав Багряний. Охтирка була окупована 14 жовтня 1941 р. Була сформована нова адміністрація міста в числі міського голови А. Максименка і бургомістра (голови районної управи) І. Зубрицького. Тоді ж на Слобожанщину почали прибувати перші похідні групи ОУН.
Відомо, що організація мережі мельниківської ОУН у Харкові почалася з приходом туди 24 жовтня 1941 р. мельниківця Богдана Івановича Коника, посланця Проводу ОУН в Києві . Є відомості про осередок ОУН (м) в Охтирці, де співпрацювали: Іван Багряний -- у відділі постачання, Іван Костянтинович Яценко – начальником міліції, Ірина Пізо (галичанка, згодом закатована Гестапо) – друкаркою в комендатурі. Відомо, що цей осередок займався збором доставкою харчів у голодний Харків. В. Гришко, передаючи розповідь Багряного, згадував: «Як відомо, він далі Багряний, - я так само як і ви, був під час війни в контакті з нашими західними націоналістами, спочаку – з «мельниківцями», а потім, до кінця війни, з «бандерівцями» . Отже свої зв’язки з націоналістами Іван Багряний налагодив спершу з ОУН(м) і не раніше за 24.10.1941 р.

У Харкові почала виходити газета «Нова Україна», головним редактором якої був Петро Сагайдачний. Перший номер газети зі вступним словом письменника Аркадія Любченка вийшов 10 грудня 1941 р. За словами Охтирського краєзнавця М. Попільнюха, «Багряний неймовірно зрадів і повіз та передав свої дописи редакторові, які в основному підписував псевдонімом Сорок Сорок та кількома іншими» . З січня 1942 р. почала виходити газета районної управи «Голос Охтирщини» (виходила до 8 серпня 1943 р.), відповідальним редактором якої став уже згаданий І.К. Яценко. Пан Яценко до війни був репресований і відбув покарання на Воркуті. Також у штаті працювали: відповідальний секретар – Б.П. Губарев (учитель російської мови і літератури охтирської школи №4), літпрацівник з промисловості – Б.Й. Зінков, літпрацівник з сільгоспвідділу О.В. Діденко. Іван Багряний теж долучився до творення газети, але як позаштатний колограф (ілюстратор?). До обов’язків Багряного входило виготовлення кліше, заставок газети, а також ілюстрування. Кліше виготовлялось наступним чином. І. Багряний вирізав назву газети та її інші атрибути на лінолеумі справа наліво. Відтиск на папері мав такий вигляд: у верхньому лівому куточку першої сторінки знаходився тризуб, за ним великими літерами – назва газети, у правому куточку – число (номер), день і дата.

«Голос Охтирщини» видавався два рази на тиждень: в четвер та неділю. Обсяг газети - 4 сторінки, ціна одного номера - 1 крб. Передплата на місяць коштувала 30 крб. Тираж газети коливався між 500-800 примірниками. Усі статті були підписані, причому деякі автори весь час писали матеріали певного профілю. Наприклад, новини культури, освіти, медицини, літератури висвітлював А. Феклістов. Основними рубриками газети були: «Великі письменники Німеччини», «Звідомлення головного командування німецьких збройних сил», «З головної квартири фюрера», «Короткі новини про військові дії на фронтах», «В останній час». Ішлося також про останні події в місті та районі, друкувалися оголошення, накази, рішення Охтирської та районної управи, фейлетони. Окреме місце відводилося «Літературному календарю», оповіданням, новинам з Охтирського театру, поезії. Трохи згодом з'явилися рубрики «Нам пишуть», «Кулінарні рецепти», «Куточок натуралістів», «Сторінки сільського господарства», «По містам великої Німеччини», «Усмішки», «Словник географії», «З галереї Охтирських портретів», «оповідання».

За спогадами працівника О.В. Діденка, газета спочатку виходила з орієнтацією на націоналістичні настрої, подібно до преси в Західній Україні. За час виходу газети її кліше змінювалось тричі. Другий раз – для покращення дизайну, третій – після того, як стало відомо про нацистські репресії проти націоналістів. Нове кліше було виготовлене без тризуба, назва часопису писалася німецькими літерами «Goloss Achtirschschiny» і через тире «Stimme von Achtyrka». Це сталося в грудні 1942 р. Тоді ж газета стала окружним часописом і надалі виходила тричі на тиждень . Після того, І. Багряний відмовився співпрацювати з газетою і повернувся до театру. Правда довоєнний робітничо-селянський театр евакуювався, а в його приміщенні тепер діяла якась драматична група яка називала себе театром.

Проте повернімося до подій, що передували залишенню Багряним газети. Крім оформлення, він співпрацював з нею по своїй професійній лінії – дописував. Псевдонімів у Івана Багряного було більше десяти. Це: І.Багряний, М.Багряний, М.Василенко, М.В., С.Дорошенко, Дорошенко, В.Залуцький, Дон Кочерга, С.Кучер, І.Полярний, І.Рябовол, П.Січинський, С.К., Сорок Сорок, С.С., О.Турчин тощо. Міняючи ці псевдоніми, Іван Павлович добре ними маніпулював, особливо під час виходу окупаційної українськомовної газети «Голос Охтирщини» у рідному йому місті Охтирка, до якої він відразу й прилучився як позаштатний художник, а потім і автор .

У числі 22 «Голосу Охтирщини» за 03.05.1942 р. опубліковано фейлетон про Й.Сталіна «Перспектива» за підписом Сорок Сорок.А в номері за 02.08.1942 р. вміщено вірш «Україна» за підписом Дорошенко. Вірш простий, але в ньому вчувається багрянівський натиск.У числі 70 (14.10.1942 р.) зроблений ескіз картини, під якою напис «Грав на лінолеумі худ. І.Багряний».4 грудня 1942 р. в «Голосі Охтирщини» під рубрикою «Театр» вміщено статтю - відгук «Поза іспитом часу) про оперу «Запорожець за Дунаєм».(У двох числах (94 і 95) відповідно за 09.12.1942 року і 11.12.1942 року подибуємо статті «У світі занепаду і руїни» та «Гігантоманія» побратима по перу Івана Багряного Уласа Самчука). А статтю «Ювілей М.Грунського» в № 5 (107) за 13.01.1943 року підписано Микола Багряний. Цікавий матеріал «Йосип Сталін продовжує свою пекельну роботу» видрукуваний у 55 (157) числі «Голосу Охтирщини» за 07.07.1943 року. Це - чисто багрянівський стиль, хоч і без підпису. У наступному номері 56 (158) від 09.07. 1943 року на другій сторінці газети бачимо статтю «СС Стрілецька Галицька Дивізія» без підпису. Та з манери викладу, лексики, експресії можемо зробити висновок, що вона належить перу Івана Багряного.Колишній літпрацівник сільгоспвідділу «Голосу Охтирщини» Олександр Васильович Діденко, який працював у газеті з серпня 1942 року по лютий 1943 року, у відвертих розмовах з автором цього матеріалу згадував, що Багряний більше спілкувався з редактором І.К.Яценком. Інколи заходив і до літпрацівіників. У бесідах він розкривався як прихильник ідеї самостійності і незалежності України. Жалкував, що німці не дали розгорнутися руху.За словами О.В.Діденка, Іван Багряний мав гострий розум, «ядовитым», коли треба було передавати явище образно . В той же період Багряний вмістив у газеті свої епіграми на Тичину і О. Копиленка, поему «Шевченкіана» до Шевченківського ювілею.

У Шевченківські дні 1942 року до Охтирки з лекцією приїжджав діяч харківського осередку ОУН(м) проф Ю. Бойко-Блохін. Лекція проходила в театрі, а оплата – продуктами. Після того як в Охтирку дійшли звістки про розстріли націоналістів (грудень 1942 р.), то редактор Яценко і Багряний присмирніли, а проф.. Бойко не з’являвся в Охтирці .

Позаштатний Іван Багряний і ще дехто зі штатних працівників редакції «Голосу Охтирщини» разом з працівниками біржі праці Шурою Семенченко, Борисом Зайцевим, Горбушкою, Лоскутьком (на жаль, імена поки що не встановлені) підробляли бланки в картотеці для відправки хлопців та дівчат на каторжні примусові роботи до фатерлянду. Картки були різного кольору і позначені літерами латинського алфавіту: А, В, С, D, Е, F. Перші три свідчили що остарбайтери здорові і підлягають вивезенню. А, наприклад, літера Е (вона жовтого кольору) - що та чи інша людина дуже хвора, а отже, не здатна працювати. Тож Багряному доводилося більше виготовляти кліше карток з літерами Е та F, таємно друкувати їх, а вже біржовики вписували в них імена здорових підлітків, вилучивши перед тим картки з літерами А, В, С. Таким чином було врятовано сотні охтирчан і сільчан. Судячи по вживанню псевдонімів, Іван Багряний був і активним художником - ілюстратором, і дописувачем «Голосу Охтирщини» .

Не зважаючи на те, що названі вище працівники редакції, в т.ч. і позаштатний Лозов'ягін уже накликали на себе осуд своїх сучасників та гнів радянської влади, вони, певно ж не заради виправдання й пом'якшення вироку займалися ще й ризикованою і небезпечною для свого життя справою. Разом з працівниками біржі праці Шурою Семенченко, Борисом Зайцевим, Горбушкою та Лоскутьком (на жаль, імена останніх не встановлено) вдалися до підробки бланків у картотеці по відправці молоді на роботи в Німеччину. Справа ця була копіткою та нелегкою. Бланки були різного кольору, а кожному кольору відповідати чималі літери A,B,C,E,F. До перших трьох заносилися прізвища та інші дані цілком здорових, практично здорових та з незначними хибами, але працездатними. До бланку з літерою Е (він був жовтого кольору) вписувалася хвора, що потребує певного лікування, молодь. До бланку з літерою Б (він був синього кольору) - зовсім хворі, а отже не здатні працювати хлопці та дівчата.Не важко здогадатися, які операції мали проробляти біржовики, аби як найбільше зробити здорових підлітків «хворими». Але оскільки всі бланки строго облікувалися, то потрібні були зайві. їх-то, за виготовленими Лозов'ягіним кліше таємно й видруковували газетярі. Таким чином від угону до Німеччини було врятовано десятки хлопців та дівчат. Декотрі ще й зараз мешкають в Охтирці й поза нею. Вони можуть засвідчити той ризикований факт

Проте автори публікацій (Олександр ГАЛКІН "«Голос Охтирщини» та його творці"; М.Попільнюх "Охтирський етап життя та літературної творчості Івана Багряного періоду другої світової війни") не вказують, коли конкретно працівники редакції займались порятунком людей від вивозу до Німеччини. Чи протягом 1942 р. чи в першій половині 1943?
Прописка коммуниста - тюрьма! Вернем страну народу!
 

Аватар користувача
Іржик
Member
Member
 
Повідомлень: 348
З нами з:
09 серпня 2009 14:31
Звідки: Київ

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення Іржик » 30 квітня 2010 12:16

На 1942 р. припадає «знайомство» І. Багряного з бандерівцями. Часто про це пишуть так: «У Харкові пов’яpався з оунівським антинімецьким підпіллям» .Проте в книзі Анатолія Русначенка \"Народ збурений\" на с.49 я наштовхнувся на таке:
Відомо, що ОУН тоді ж організовувала зв’язки і доставку літератури. Такий похід по маршруту Нижньодніпровськ - Харків - Ахтирка - Полтава було проведено в липні - серпні 1942 р. Четверо членів ОУН у м. Ахтирка влаштовували щось на зразок мітингу за участі молоді міста, яка сприймала їх по-різному. На місці ночівлі в Ахтирці до тих чотирьох зайшов чоловік, що відрекомендувався: \"Іван Багряний\"
Пан Русначенко при цьому посилається на спогади Миколи Омеляновича Самійленка, що за кілька абзаців до вищецитованого описується як \"студент-філолог КДУ, член організації (ОУН(р) - прим. моя) в Нижньодніпровську й околицях\" Отже, з цих відомостей випливає, що з оунівцям-бандерівцями Багряний пов"язався в липні-серпні 1942 р.(скоріше в серпні, коли оунівці дійшли до Охтирки), в його рідному місті Охтирка, де він більшу частину часу в період від початку війни й до подорожі в Західну Україну проживав. Проте, як саме відбувся контакт, за яких фактичних і морально-психологічних обставин - залишаєтсья невиясненим.

У 1942 р. стався відомий у біографії письменника інцидент із театральною завісою. Це сталося вже тоді, коли Багряний відійшов від активної участі в газеті і працював у театрі, тобто в грудні 1942 р («в 1942 р. був заарештований за антифашистський зміст театральної завіси»). У розмові з головою міської ради Максименком він, згідно спогадів Нитченка, зауважив неохайну завісу. Бургомістр запропонував йому намалювати кращу, на що Багряний погодився за сім літрів олії і 10 фунтів борошна. Багряний оповідав Дмитру Нитченку:

Я взявся і за два дні намалював нову завісу емалевими фарбами. Вона виглядала так: у правому кутку було сонце, що сходить. Жовте яскраве проміння бризкало на все тло. З лівого боку виповзала хмара, яка запинала сонце. Нижче під рискою, що перетинала всю завісу, зліва була вода, море, а праворуч - пшениця, а нижче - кобзарі і картата плахта.Завіса грала безліччю фарб. Працював я по 12 годин, і в четвер завіса вже висіла і всіх захоплювала своєю красою. А наступного дня мене викликали до Гестапо.


Закінчив роботу над завісою в четвер, а в п'ятницю Багряного викликали до Гестапо, де вже мали доноси шпигунів. Там він виправдовувався тим, що хмара сунула не з заходу (Німеччина), а з півночі (Росія). Хоча в одній зі своїх автобіографій Багряний писав, що відсидів за завісу 2 місяці в тюрмі, в тій розмові з Нитченком, він розповідав, що наступного дня після арешту його побачив німецький генерал, якому Іван Павлович намалював портрета, поговорив із ним, і Багряного звільнили. Цей епізод згадували і місцеві мешканці Охтирки, співробітник редакції Діденко й син Борис Іванович Зосимов. Пригода знайшла своє відображення на сторінках роману «Людина біжить над прірвою» (1949), в основу якого лягли реальні події персонально пережиті Багрянм під час війни.

Цікавим є також спогад О.В. Діденка про відвідини редакції «Голосу Охтирщини» в лютому 1943 р. дочки С. Петлюри Лесі. «Помню еще, как он и Яценко брались собирать помощь посетившей редакцію дочери Петлюры. Небольшая женщина, в платке шерстяном, убором пальтишке, пробиралась на Запад перед зимним наступлением немцев, кажется из Харкова» . За твердженням краєзнавця Попільнюха, вона поцікавилась як ідуть справи поширення української ідеї та підтримала матеріально газету, після чого робота трохи пожвавилась (тобто вже не їй збирали допомогу, а вона допомагала!). Проте, ким би не була та жінка, це була не Леся Петлюра, адже вона померла ще у 1941 році від сухот.

У лютому 1943 р. під час Третьої битви за Харків (19 лютого – 14 березня 1943) Охтирку захопила Червона Армія і утримувала до березня. Антоніна Зосимова, перша дружина письменника, згадувала, що в лютому 1943 р. Багряного призвали до Червоної Армії. Проте ешелон з новобранцями під Конотопом потрапив під бомбардування, і всі, хто вцілів повернулися додому. Після повернення Багряного арештував або НКВС або СМЕРШ (скоріше напевно СМЕРШ). Його кудись возили, імітували розстріл (згадаймо такі самі дії над Максимом Колотом з роману «Людина біжить над прірвою»!) , поки врешті-решт, не витримавши моральних тортур, він не втік. Багряний переховувався до тих пір, поки внаслідок німецького контрнаступу радянські війська не полишили Охтирку і Слобожанщину. Землячка Багряного Софія Михайлівна Бондар (1905 р.н.) підтвердила цей епізод з життя письменника: «Німці хотіли розстріляти, а наскочили свої – схопили, заперли в комору, то він якось видерся і мусив утекти. У річці пересидів, застудився. Я сама давала йому розтирання від простуди» .

В Охтирці Багряний перебував до початку нового наступу Червоної Армії. О. Діденко стверджував, що Багряний залишив Охтирку в липні 1943 р. У нарисі Попільнюха мова йде про те, що Багряний поїхав у серпні*. З його статті довідуємось про статтю Багряного в «Голосі Охтирщини» про дивізію СС «Галичина» датовану 9 липня 1943 (№56 газети). Відомо й про дату виходу останнього номеру часопису – 8 серпня. Тоді ж, 8 серпня радянські частини (27 армія генерал-лейтенанта Трофименка) наблизились до Охтирки і 11 серпня атакували її. Бої за місто точились до 25 серпня. Можемо сказати напевно, що Багряний подався на Захід до того, як почались бойові дії за місто. Отож І.Багряний покинув малу батьківщину в другій половині липня – на початку серпня 1943 р. Дмитро Нитченко зберіг спогади Лідії Гаєвської, яка зустрічалась із Багряним у Києві. З Охтирки до Києві він прямував пішки через м. Зіньків, іноді ловлячи попутки. В столиці України письменник з’явився у серпні 1943 р . Там Іван Багряний відвідав Григорія Костюка. За спогадами Л. Гаєвської, вона зустріла Багряного на київському вокзалі під час посадки на потяг, який вирушав на Захід в той час, як «Червона армія давно вже захопила і Охтирку, й Зіньків та Полтаву, її війська наближалися до Києва» . Як уже було сказано, Охтирка була взята 25 серпня. Із Зінькова нацистів остаточно вигнали 6 (7) вересня 1943р, з Полтави -- 23 вересня 1943 р. Тому можна зробити висновок, що до Львова Багряний вирушив десь на початку жовтня 1943 р. На Львівщині письменник деякий час перебував у Моршині. А. Любченко, що в той час проживав там, 11 жовтня 1943 р. зробив запис у своєму щоденнику: «Дедалі більше приїздить до Моршина евакуйованих…Іван Багряний з Охтирки (і дружину й дітей покинув там – чому?)». Г. Костюк згадував, що після київської зустрічі з Багряним у серпні 43-го наступна їхня зустріч була через 3 місяці у Львові, отже жовтень-перша половина листопада 1943.


* В статті УМ (http://www.umoloda.kiev.ua/searchgo/27863/84/45/)читаємо, що «Багряний подався до Києва і далі на Захід, коли Охтирку вже 2-й місяць займали радянські війська». А абзацом вище написано, що «Малий Борис пробув при батькові проміжок від його звільнення до березня 1943» . Очевидно, автор публікації сплутав тимчасове звільнення Охтирки в лютому-березні 1943 з остаточним – у серпні того ж року. Після відступу ЧА в березні Багряний перебував у Охтирці.

Література та дежерела:
Шугай О. "Іван Багряний або Через терни Гетсиманського саду". - К. - 1996.
Багряний І. Автобіографія/ передм. С.А. Шальченка, Р.Я. Пирога // Слово і Час. - 1994. 0 №2. - с.5-8.
Попільнюх М. "Охтирський етап життя та літературної творчості Івана Багряного періоду другої світової війни" http://www.okhtyrka.net/content/view/3207/106/
ГАЛКІН О.«Голос Охтирщини» та його творці http://www.okhtyrka.net/content/view/3763/106/
КОЛОДЯЖНИЙ М. Окупаційна газета в Охтирці http://www.okhtyrka.net/content/view/3681/106/
http://www.adm-pl.gov.ua/main/publicati ... t/3709.htm
Щоденник Аркадія Любченка. Київ - Нью-Йорк.- 1998

Зараз намагаюсь розібратися з послідовністю подій в житті Багряного за жовтень 1943 - весну 1944.

А, до речі, протягом війни І. Багряний написав комедію-сатиру "Генерал", про яку пишуть, що режисер (чи директор?) театру (напевно в Охтирці) Ревуцький відмовився її ставити. боячись конфлікту з німецькою владою. Але точно невідомо, коли це було. З наявних даних можна припустити ,що не раніше, ніж Багряний пішов з посади позаштатного колографа в газеті й подався до театру. Але в кінці самої комедії-сатири стоять дати 1941-1944. Тобто закінчена вона була в 1944р. Тут суперечність. Хоча на момент спроби її постановки в Охтирці то могла бути перша редакція, а остаточна відноситься до 1944 р.

І тих, хто цікавиться творчістю Івана Багряного і є вконтакті, прошу до групи: http://vkontakte.ru/club2290038?f=1
Востаннє редагувалось Іржик в 30 квітня 2010 20:38, всього редагувалось 1 раз.
Прописка коммуниста - тюрьма! Вернем страну народу!
 

kirov
Member
Member
 
Повідомлень: 737
З нами з:
05 листопада 2008 13:00
Звідки: "місто революційної слави"

Re: Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни

Повідомлення kirov » 30 квітня 2010 13:30

У наступному номері 56 (158) від 09.07. 1943 року на другій сторінці газети бачимо статтю «СС Стрілецька Галицька Дивізія» без підпису. Та з манери викладу, лексики, експресії можемо зробити висновок, що вона належить перу Івана Багряного


а немає часом тексту цієї статті?
 

Далі

Повернутись до WWII та Другі визвольні змагання (1938-1945)

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей